Хмельницький обласний художній музей продовжує досліджувати нові віяння у сучасному мистецтві. Так, наприкінці минулого тижня музейники спільно з “Метод Фонд” провели освітньо-художній проект “Розчарування речі”. У рамках триденного фестивалю організатори разом з відвідувачами спробували по-новому поглянути на сутність творів мистецтва. Допомагали в цьому художні експерименти, лекції, перфоманси і театральні номери.
Хмельницький обласний художній музей продовжує досліджувати нові віяння у сучасному мистецтві. Так, наприкінці минулого тижня музейники спільно з “Метод Фонд” провели освітньо-художній проект “Розчарування речі”. У рамках триденного фестивалю організатори разом з відвідувачами спробували по-новому поглянути на сутність творів мистецтва. Допомагали в цьому художні експерименти, лекції, перфоманси і театральні номери.
Музейний простір часто сприймається як сакральне місце — храм мистецтва. Відвідувачі намагаються розмовляти пошепки, поводитися сумирно, щоб не накликати на себе біду. Магічного значення там набувають не лише експонати, а й буденні речі — світильники, стенди, сонячне проміння на підлозі… Здається, що вони не випадкові, а мають прихований смисл. Пояснити цей феномен спробували організатори проекту “Розчарування речі”.
Щоправда, ніхто не збирався чимось розчаровувати відвідувачів. У назві мистецького проекту насправді криється гра слів. Під “розчаруванням” розуміється відчарування, розвінчання магії речей.
“Наші стосунки з музеями й творами мистецтва базуються на чуттєвому досвіді, який важко піддається логічному поясненню. Через це у людей ставлення до мистецтва як до чогось потойбічного. Проект “Розчарування речі” — спроба назвати ці стосунки, принести у них щось нове”, — пояснив куратор мистецького проекту Денис Панкратов.
Першою спробою розібратися в цих заплутаних стосунках стала лекція-діалог “Вимір музею” Катерини Бадянової. Вона розповіла присутнім про різні концепції сприйняття музейного простору. Ще з кінця XVIII століття храми мистецтва наражаються на критику, їх звинувачують у сакралізації творів мистецтва або навпаки — у приниженні цінності розміщених у них експонатів. Попри безперервну критику, музеї продовжують вдосконалюватися й знаходити нових відвідувачів.
“Нині різноманіття музеїв просто вражає. На Заході, щоб привабити відвідувачів, музеї намагаються самовдосконалюватися й шукати нові форми. Тамтешні культурні заклади стараються відповідати запитам сучасного суспільства, тому й взаємини людей з експонатами зазнають змін. У нас цей процес відбувається досить повільно, що спричиняє втрату інтересу до музеїв”, — зазначила Катерина Бадянова.
Але не всі вітчизняні музеї відсторонюються від сучасних тенденцій культурного життя. Наприклад, обласний художній музей неодноразово засвідчував відкритість до нових віянь. Демонстрацією цього стали мистецькі експерименти, що не властиві подібним закладам Хмельниччини. Так, відвідувачів здивувало поєднання музейного простору й театральної моновистави “РЕЧІ (ніби) З УКРАЇНИ” Дмитра Левицького, який класифікує її як лекцію-перфоманс.
“Моя лекція-перфоманс найперше створювалася для іноземців. Як не парадоксально, маючи розгалужену мережу сучасних засобів інформації, вони насправді погано уявляють, що нині відбувається в Україні. Звісно, в них є певне розуміння: російська агресія, тисячі вбитих українців, але ці знання поверхневі. Повз європейців проходять причини цієї війни, переживання й долі людей, які опинилися у центрі трагічних подій”, — розповів Дмитро Левицький.
За допомогою особистих речей він повідав присутнім власну історію, історію своїх близьких і України. Стартувала лекція-перфоманс з плакату “Ми Є”, з яким автор вийшов на Майдан, коли тодішнє керівництво держави призупинило ратифікацію угоди з Євросоюзом. А починалося все як мирний протест… Історія Дмитра з кожною річчю ставала все трагічнішою, експонати наче говорили за автора. Плакат “Я нікому не бажаю смерті” (на фото), каска мітингувальника, Біблія покаліченого на війні військового, телевізійний сюжет, у якому його друг розповідає про відсутність забезпечення державою захисників України… Подібні предмети знайомі ледь не кожному українцеві, проте вони несуть у собі відбиток історії, яка триває й досі.
Далі автори мистецьких експериментів взялися за дослідження музейного простору. Робота Вероніки Ядухи “Експозиція під підозрою” вписує сонячне проміння, яке потрапляє крізь вікно у залу, як самостійний експонат. Автор окреслила простір навколо одного з вікон білими лініями клейкої стрічки й помістила в середину фотографію виставкової зали зі світильниками.
“Світло — невід’ємна частина будь-якого музею. Саме оптимальне освітлення дає змогу якнайкраще роздивитись експозиції, але іноді воно може стати самостійним твором мистецтва”, — поділилася Вероніка Ядуха.
Тетяна Родіонова спробувала перекласти розміщену в музеї картину Олега Волошинова “Пейзаж” у поетичну форму.
Певно, найбільш загадковою атмосферою була овіяна робота автора, який захотів залишитись інкогніто і не називати своє творіння. Він надав уламкам шиферу із заднього дворику музею форму гірського плато (на фото). Таким чином невідомий автор, певно, хотів продемонструвати як звичайні предмети, які раніше були сміттям, можуть стати частиною мистецтва.
Про перетворення буденних речей у художні твори говорили й останнього дня проекту “Розчарування речі”. Денис Панкратов розповів про акцію одеських художників “Арт-рейдери на Староконному ринку”: художники організували виставку просто неба на одеському блошиному ринку. Експонатами стали дивні й непотрібні речі, які там продаються практично задарма. Сполучення таких предметів дало несподіваний ефект. “Одесити спробували трансформувати власний міський простір, перетворити його у витвір мистецтва. Для цього їм знадобилися речі, які прийнято називати мотлохом. Створені експозиції дещо іронічно розповідають про місто, його душу”, — поділився Денис Панкратов.
Під час лекції “Суспільство одноразових стаканів” Олена Михайловська розповіла, що на Заході давати друге життя одноразовим предметам вжитку стало модним явищем. Предмети дизайну, створені з одноразових речей, стають не лише гарною окрасою оселі чи твором мистецтва, а й змушують людей задуматися про навколишнє середовище і свій вплив на екологію.
Завершився освітньо-художній проект переглядом і обговоренням документальної стрічки німецького режисера Харуна Фарокі “Натюрморт”. У фільмі класичні натюрморти змінюються кадрами з фото- ательє початку минулого століття. Режисер досліджує перетворення мистецтва у тривіальні речі, товари споживання.
Загалом, важко сказати, чи досягли організатори проекту поставленої мети й розвінчали магію речей. Проте їм, безперечно, вдалося привнести нові мистецькі віяння у Хмельницький та познайомити з ними відвіду-вачів художнього музею.
Андрій ЯЩИШЕН
Фото автора