Щоправда, важко судити, чи додають місцевим людям упевненості в завтрашньому дні відвідини тамтешнього центрального Свято-Миколаївського православного кафедрального собору УПЦ Московського патріархату, бо після моєї розмови з його настоятелем, благочинним району отцем Володимиром, який, до речі, родом з Рівненщини і розмовляє добротною українською, такого оптимізму поменшало. Цей священик пробував і мене переконувати, що в нинішній крові на Донбасі винні Америка та Європа, хоча у храмовому дворі, до речі, стояла його недешева іномарка. Отець Володимир вважає, що в Україні йде наступ на “канонічне православіє”, а протестантські церкви — це велике зло. Повторював він й інші мракобісні постулати кремлівської пропаганди і Московського патріархату, проте, здається, цілком щиро благословив нас у нелегку дорогу додому.
Щоправда, важко судити, чи додають місцевим людям упевненості в завтрашньому дні відвідини тамтешнього центрального Свято-Миколаївського православного кафедрального собору УПЦ Московського патріархату, бо після моєї розмови з його настоятелем, благочинним району отцем Володимиром, який, до речі, родом з Рівненщини і розмовляє добротною українською, такого оптимізму поменшало. Цей священик пробував і мене переконувати, що в нинішній крові на Донбасі винні Америка та Європа, хоча у храмовому дворі, до речі, стояла його недешева іномарка. Отець Володимир вважає, що в Україні йде наступ на “канонічне православіє”, а протестантські церкви — це велике зло. Повторював він й інші мракобісні постулати кремлівської пропаганди і Московського патріархату, проте, здається, цілком щиро благословив нас у нелегку дорогу додому.
Та чи маємо дивуватися цьому церковнослужителю, коли київські ієрархи його конфесії нині не соромляться ігнорувати вшанування подвигу героїв, які гинуть тут, на Донбасі, за незалежність рідної землі, як це було недавно на урочистому засіданні в парламенті з нагоди Дня пам’яті й примирення та перемоги над нацизмом, як це сталося знову в день святого Володимира, коли тисячі вірних цієї конфесії, звезених з усієї країни, проходили мовчки хресною ходою повз символічні пам’ятники героям Небесної сотні?..
Отож не дивно, що тема комуністичних концтаборів та репресій у цих краях на рівні громадської думки залишається й досі як табу. З цього приводу як не згадати свідчення одного з в’язнів Старобільського табору, польського офіцера Юзефа Чапського, який залишив нам разючі за своєю правдивістю картини, в які варто вчитуватися знов і знов: “Нас оточили поліцейськими (читай — чекістськими) псами та повели розмоклим снігом, убогими міськими вулицями, серед бідних міських будинків та критих соломою мазанок. Вискочив якийсь хлопчик, швидко передав нам кавуна і втік… Більшість прибулих розмістили в монастирських будівлях на території майбутнього табору, а частину, яку туди не вдалося заштовхати…, в якійсь установі або тюрмі в центрі міста. Там утримували нас кілька сотень — в огородженому цегляним парканом дворі, чотирьох флігельках і на великому подвір’ї для возів, де валялися обривки брудного паперу, книг і журналів зі знищеної бібліотеки. В одній із цегляних стін, що оточувала цей двір, була вибита кулями вм’ятина на рівні голови людини, що стоїть. Нам розповідали, що саме на цьому місці в 1917 році розстрілювали буржуїв, таку ж вм’ятину я бачив на кладці стіни, що оточувала Старобільський монастир. Там, за чутками, розстрілювали черниць жіночого монастиря”…
Тож повертаючись до власних думок про вибір, який у вересні 1939 року зробила переважна більшість з 22 тисяч полонених польських офіцерів та старшин, добровільно склавши зброю перед червоними, все ж хочу сподіватися, що вони, як і ті українці, які повірили більшовицькій Москві, не раз каялися за своє легковірство комуністичному демонові. Принаймні, перед власною кончиною чи в застінках НКВС, чи біля розстрільних ям Сандармоха і Катині — це вже точно, бо інакше розум не сприймає цих страшних реалій недавньої нашої спільної історії…
У Старобільському таборі утримувалося вісім польських генералів, 57 полковників, 130 підполковників, 321 майор, 857 капітанів, 2519 молодших за званнями старшин. Серед в’язнів було немало відомих діячів науки та культури, які розділили через кілька місяців спільну для всіх власну недолю — смерть від рук катів-чекістів. Мабуть, не один з них згадував лихим словом головнокомандувача польської армії Едварда Риз-Сміли, який видав наказ про капітуляцію своїх військ перед Червоною Армією. Не один з них, вочевидь, картав себе за те, що не зробив так, як ті поляки, які проігнорували наказ свого верховного і дали бій червоній орді, загинувши у нерівному двобої. Що мали вони мислити, коли дізналися, що оборонці міста Гродно у Західній Білорусі, якими командував його колега, генерал Юзеф Ольшин-Вільчинський, дали запеклий бій червоним, які після захоплення міста розстріляли сміливого генерала та понад 300 його оборонців? А хіба не так вчинили оборонці форту “Тинне” Сарнинського укріпрайону на Волині та багато інших польських військових, для яких найбільше важила присяга Вітчизні, а не капітулянські настрої командування власної армії та країни, керівництво якої з перших тижнів війни відверто розписалося у своїй неспроможності організувати оборону держави, не усвідомлюючи, які насправді загрози нависли над нею, хоча ще напередодні наступу німців твердило, що невдовзі польська кіннота увійде в Берлін?
Що ж, видно, кожен народ та його еліта у подібні епохи повинні пройти через подібний національний катарсис. І поляки — не виняток. Та мимоволі думаєш, як було змарновано тоді людський потенціал цієї нації, котра до свого відродження наприкінці 1980-х у новій якості повинна була ще пройти через сатанинські експерименти Москви, які над полоненими поляками у той час розпочалися і в цьому Старобільському концтаборі.
Мене ж у вивченні цієї драматичної історії не менше турбує невідповідність інформації про кількість польських полонених у цьому таборі, які після появи зловісного наказу НКВС від 12 березня 1940 року “Про розвантаження в’язниць НКВС УРСР і БРСР” доставлялися трьома етапами до Харкова. Не менше питань і до факту утримання інших в’язнів перед самісіньким початком війни у Старобільському концтаборі, якого після “розвантаження” від польських полонених ніхто не закривав. Адже він був підготовлений для прийому арештованих “контрреволюціонерів” з Прибалтики та Молдови, як, зрештою, й інші табори, де утримували поляків. У ці табори в червні 1941 року було доставлено, за документами НКВС, 17710 осіб. Проте, за цими ж документами, лише 6503 з цих в’язнів пішли по етапу, решта, за небезпідставними версіями дослідників, була розстріляна чекістськими садистами вже в перші дні війни. Зрештою, саме так вони вчинили з 4676 ув’язненими Путивльського табору, коли туди наблизився фронт…
Нині ще немає прямих доказів того, що подібне відбулося і в Старобільську, а та розрізнена інформація, яка є і в моєму розпорядженні, потребує більш детального вивчення й уточнення. Принаймні мені під час поїздок сюди вдалося дізнатися, що один з місцевих жителів, який служив в охороні цього концтабору, перед кончиною розповідав рідним про подібні факти. Звідси й моя версія, що, мабуть, частину з тих мучеників таки розстріляли десь неподалік Старобільська, адже в цих краях завжди вистачало глухих балок та перелісків…
Ось такий монастирський реквієм Старобільська, який мав би стати незгасним попелом, який колись ще достукається до сердець жителів цього краю…
А щодо подвійних морально-світоглядних стандартів згаданого священика, то це у світогляді багатьох людей на українському сході є чи не найбільшою проблемою держави. Проте, мабуть, не варто надто наголошувати, що основною причиною цього явища є те, що нібито між нашими краями за роки незалежності не було тісного діалогу, було відсутнє безпосереднє спілкування людей різних соціальних верств тощо. Звичайно ж, велика доля правди у такому твердженні є. Та можна подумати, що в центральних і західних регіонах країни питанням національного відродження хтось у владних коридорах у роки незалежності приділяв особливу увагу, а нині там патріотизм зашкалює. Якщо і є значна різниця у нас зі Слобожанщиною у доволі сумнівному визначенні критеріїв патріотизму, то пов’язані вони з тими історичними традиціями і реаліями, які впливали на процеси національного становлення в цих регіонах усупереч державній політиці, яка у роки незалежності, зізнаймося, ніколи не була україноцентристською, навіть у часи Ющенка, котрий відверто віддав ці краї на відкуп місцевому денаціоналізованому та проросійському олігархату.
То чи маємо дивуватися, що Донбас, той же Крим поступово ставали в нашій країні духовно випаленою територією, де процеси денаціоналізації, деукраїнізації, накладені на всюдисущий совок, здійснювали мутацію та зомбування свідомості значної частини цього люду глибше, аби він не зміг визначитися зі своєю не лише національною, а й громадянською ідентичністю. Зрештою, і наші голови, особливо в останні роки, не менше полоскала російська пропагандистська машина, яка завжди знала, що робила на нашій землі. Кремль, особливо в часи Януковича, фактично заволодів впливом у всіх найважливіших державних інституціях і здійснював руками цієї кримінальної кліки поступовий демонтаж нашої державності, коли почалося, по суті, тотальне нищення української національної самосвідомості.
Тож, видно, було Боже провидіння в тому, що проти цієї нечисті повстав спершу Майдан, який ми назвали Революцією гідності. Хотілося б, щоб став він заразом завершальним етапом національно-визвольного руху, який веде наша нація століттями з тим диявольським породженням, що ховається нині під личиною путінської Росії. Щоправда, більшість із нас не могла подумати навіть у лютому 2014-го, коли, здавалося, Майдан переміг, що нас невдовзі чекає такий драматичний перебіг подій, коли загибель Небесної сотні помножиться спершу на десятки, згодом сотні, тисячі наших героїв та невинних жертв цієї неправедної війни, яку розв’яже кремлівський деміург, аби задовольнити своє сатанинське єство…
Та заразом ми не можемо стверджувати, що всі ці небезпеки до нас прийшли нізвідки, що їх ніхто не чекав, адже цей драматичний розвиток подій останніми роками в нашій країні був неминучим. Єдине, що ми не змогли і не могли прорахувати, то це час, який Господь призначив нам для цієї останньої стації Хресної дороги, яка попри весь трагізм засвоєння її історичних уроків таки пророкує нам оптимістичний дороговказ до воскресіння, за яким іде споконвіку наша нація…
Нині часто звертаюся до Євангелія, Об’явлень та послань Івана Богослова. Можливо, це вияв моєї слабкості та невміння знайти для себе інші, більш зрозумілі сучасній людині дороговкази для сьогодення, яке таїть незрозумілі нам, смертним, знаки і таємниці. Проте пророцтва саме цього євангеліста мені видаються найближчими до реалій, якими живе нині світ, наша земля, як і те, що у своїх слабкостях, попри всі страхіття його одкровень, ми знаходимо в його посланнях заповіді щирої любові до ближнього.
Як там у нього: “Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець…” Тож хіба не так чинив з нами споконвіку і продовжує чинити досі невизнаний нами російський брат, який пробує забрати собі наше родове національне древо, на якому може претендувати хіба що на гілля від його крони? Нині цей неправдомовець далі збиткується з наших історії, мови, культури, прагнучи кривавим підступом знову затягнути нас у сатанинські лещата, обплутуючи своєю неправдою всю землю. Таки хочеться ще вірити, хоча все більше розуміємо, що ці наші надії марні, що він не усвідомлює того, що чинить із собою, ризикуючи бути покараним “сімома чашами гніву Божого” через криваву присутність на нашому Донбасі, окупацію Криму, цинічну відмову від усіх мирних зобов’язань перед нашою країною і світовим співтовариством, нехтуючи законами людськими та Божими…
Мимоволі роздумую над життям, духовним і земним подвигом апостола Івана, якому були нароковані Всевишнім довге життя й великі випробування. Син Заведея і Соломії, якому Господь на хресті доручив опіку своєї земної матері Марії Богородиці, назвавши його її сином, протягом життя зазнав немало страшних випробувань. Знаємо, що був рибалкою, як Петро та Андрій і його старший брат Яків, які першими пішли за Христом. Відомо, що Іван з юних літ не приймав плотських утіх, був схимником, що проповіду-вав спершу в Самарії та Єрусалимі, а далі його проповідницький шлях проліг у далеку Малу Азію до древнього античного міста Ефеса, що опікувався громадами перших християн у Перганській, Смирнській, Тіотирській, Сардійській, Філадельфійській та Ліодикійській церквах. Відомо, що його проповідницька діяльність викликала незадоволення Риму, що був ув’язнений римлянами та привезений у вічне місто, де на той час уже наклали головою апостоли Петро та Павло. Хроністи тієї пори зберегли історію його чудесного спасіння, коли імператор Домитіян за відмову апостола зректися прилюдно Христової науки наказав його бичувати, а потім кинути в казан з киплячою олією, яка не завдала шкоди святому. Наскільки достеменними є ці факти його життєпису, важко нині сказати, але беззаперечним залишається факт, що якраз цей імператор, який на власні очі побачив, що перед ним постала свята людина, не наважився його звільнити, а відправив у заслання на острів Паймос в Егейському морі, де він, власне, напише свої Одкровення, останні глави яких є апофеозом перемоги над антихристом.
Видно, були на те причини, що після власної Хресної дороги до Риму Іван Богослов пише свої таємничі тексти, які вже майже два тисячоліття хвилюють уяву людей, в яких і ми, грішні, шукаємо відповіді на ті загадки власного буття, що нам готує Всевишній.
У Житіях святих знаходимо свідчення, що після звільнення з заслання, яке настало після того, як було вбито Домитіяна, котрий не зумів усвідомити, яким знаком з небес для нього була зустріч з апостолом Іваном, уже новий римський імператор Нерва одразу дав наказ звільнити святого, чим, власне, й увійшов в історію християнської цивілізації. Як відомо, Іван знову повернувся в Малу Азію, де далі проповідував Христову науку. В останні роки життя він напише власне Євангеліє, а ще залишить людству три свої соборні послання, які є апофеозом усвідомлення не лише Божественної суті Христа, а й любові до ближнього свого. Вчитаймося, зокрема, у його духовні аксіоми з першого соборного послання, в яких Іван дає й нам відповіді на те, як ми маємо оцінювати нині дії свого російського лжебрата.
“Кожен, хто праведності не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить!.. Ми знаємо, що перейшли від смерті в життя, бо любимо братів. А хто брата не любить, пробуває той в смерті. Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб…”.
Звичайно ж, у Христі ми визнаємо братами усіх християн, зокрема й росіян. Проте чи можемо назвати їх такими, коли вони нині знехтували всіма настановами Христової науки і свідомо проливають кров українців, цинічно твердячи про якусь свою православну місію на нашій землі? Як тут не згадати присутність на окупованих наших землях ряжених у сутани ченців-аферистів, які видають себе за монахів з Афону, благословляючи на Донбасі російських мародерів та ватників, або ж отих, на перший погляд, шаржованих бородатих бандитів, усіляких козачків, які називають себе “православним воїнством”, чи місцевих московських священиків, які у своїх храмах давали прихисток цим злочинцям… Як на мене, саме там, на окупованих нині територіях, і відбувається той сатанинський шабаш, який ми вгадуємо і в Одкровеннях Івана Богослова…