“Приїдьте до нас у День Повітряно-Десантних військ”, — прохання командира 8-го окремого полку спецпризначення застало зненацька під час попереднього візиту “Мистецької подільської сотні” з концертами в зону АТО. “Так це ж — через тиждень… Ні, ми не встигнемо підготуватися — транспорт, пальне, гостинці, а ще кожен з артистів має роботу, зобов’язання… На жаль, ні…”
“Приїдьте до нас у День Повітряно-Десантних військ”, — прохання командира 8-го окремого полку спецпризначення застало зненацька під час попереднього візиту “Мистецької подільської сотні” з концертами в зону АТО. “Так це ж — через тиждень… Ні, ми не встигнемо підготуватися — транспорт, пальне, гостинці, а ще кожен з артистів має роботу, зобов’язання… На жаль, ні…”
Коли ранні сутінки (а на сході країни — на добру годину раніше, ніж у нас) хапали за очі, автобус спецрейсом з Хмельницького заїхав у розташування “вісімки” на Старобільщині Луганської області. Перша неділя серпня. 85-та річниця створення Повітряно-Десантних військ Збройних Сил України. Частина Високомобільних десантних військ — “десантура”. “Крилата піхота” святкує!.. То як, вже пригадалися анекдоти-бувальщини-переповідки про “відрив ведевешників у день ВДВ”, пісяння у фонтани і розбиті об голову пляшки? Ото чогось схожого, вмліваючи серцем, очікували й ми, морально готуючись пізнати усі радощі майбутнього спілкування. Надто, коли з автобуса нас мало не в обійми зустріли дужі чоловіки в біло-синіх тільниках і зі щасливими посмішками на обличчі. Хлопці дійсно були веселими, та не завдяки градусам алкоголю, а від того, яке свято влаштували їм у день ПДВ хмельничани, старобільчани, кияни — словом, українці. 
Найперше — за кілька годин до нашого приїзду відбувся “Матч миру” між футбольною командою “Старобільський десант” і ветеранами “Динамо”. Хоча наші хлопці поступилися динамівцям одним м’ячем у серії післяматчевих пенальті, однак настрою це не зіпсувало. Бо ж у розташуванні частини на іменинників професії вже чекав відомий шоумен і волонтер Сергій Притула — привіз бійцям коліматорні приціли і засоби для змащування стрілецької зброї. Наша команда також завітала не з порожніми руками — особисті передачі і вітання бійцям від рідних, листи, багато смаколиків, фруктів, одноразовий посуд, камуфляж, маскувальні сітки. Процес тривав одночасно: вивантаження з автобуса гостинців, налаштування звукопідсилюючої апаратури, обійми і привітання зі знайомими і незнайомими бійцями, розмови про все й одразу і багато-багато щирості та посмішок.
Мимохідь звернула увагу на високого чоловіка в камуфляжі, котрий цілеспрямовано наблизився до нашого артистично-звукооператорського гурту. Губернатор?
“У нас немає губерній, то й губернаторів немає!”, — сміючись, привітався голова Хмельницької ОДА Михайло Загородний. Чиновник особисто приїхав повболівати за хлопців-спецпризначенців на футболі, а ще з метою вирішення питання зимівлі бійців у розташуванні частин. Ми всі віримо і молимося, щоб до зими війна закінчилася, але задля забезпечення порядку, з метою охорони рубежів наші хлопці залишатимуться на сході країни ще не один місяць чи й рік. Тож уже тепер необхідно подбати про казарми і якісне опалення. Загородний пообіцяв особисто тримати це питання на контролі. Варто зазначити, що виконати прохання командира і приїхати до бійців у свято нашій “сотні” також вдалося завдяки особистому сприянню очільника області. Організаційними моментами поїздки вдруге поспіль опікувався прес-секретар Хмельницької територіальної організації партії “Солідарність” — Блок Петра Порошенка” Олександр Попов.
Майже одразу до розмови долучився і Сергій Притула. Трохи поспілкувалися, посміялися, поділилися планами та й розійшлися-роз’їхалися кожен у своїх справах — в одній спільній справі в ім’я України.
Надворі зовсім споночіло, коли “Мистецька подільська сотня” розпочала концерт. Дотримуючись режиму маскування, все ж прилаштували лампочку і… — “Зі святом, десантура!!!” Бачили б ви, які то були колективні танці! Чули б ви отой колективний спів разом із нашими артистами!!! Словом, що можу сказати? Не така вже й страшна “крилата піхота” у день ПДВ, як про них розповідають! Хороші, веселі, надійні, справжні чоловіки.
Спали ми, до речі, на ліжках їхніх побратимів, котрі, попри святкову дату, були на бойовому завданні. А на ранок уже всі віталися, наче рідні. Поснідали з хлопцями в їдальні, почали збиратися в дорогу. Тільки вухо постійно вихоплювало уривки телефонних розмов: “З днем народження, сину… Зростай… Тато скоро повернеться…”, “Серце не боліло, мам?..”, “Що, бабусю, сьогодні варитимеш? Борщ?..”
Повідомили, що концерт, котрий мав відбутися вранці, скасовано — уночі сєпари розбили блокпост. Двоє “двохсотих” з тієї частини, куди ми планували їхати, кілька “трьохсотих”… Проте частин з українськими бійцями на Луганщині і Донеччині немало. І всім потрібна емоційна (та й не тільки!) підтримка. Загалом наша “сотня” подарувала шість концертів для спецпризначенців, піхотинців і артилерійців сектора А. Не вказую номери частин і назви населених пунктів. Не впевнена, що це можна і варто робити. Тож описуватиму все на рівні особистісних — свідома, що суб’єктивних — вражень майже у хронологічному порядку. Проте чи в багатьох із нас оті враження кардинально відрізнятимуться, коли дивишся у бік Росії, яка майже за городами, тобто, за полем? До сєпарів ще ближче. Але не до небратньої країни ми поверталися обличчями і серцями, а до наших оборонців. У цей час спини нам прикрили вантажівкою з крупнокаліберним кулеметом на борту. Отак і працювали концерт — без будь-якого остраху, голосно співаючи усі разом українських пісень і Гімн України.
А ще тепер ми знаємо, де можна знайти затінок і сяку-таку прохолоду в нестерпно-спекотний післяполудень на сході України. В колишньому корівнику. А ще там можна відіграти концерт. А ще там можна жити. Жити війною і буднями. Такими, які є. От, скажімо, бійці незадовго до нашого приїзду влаштували велике прання. Відтак, ніяковіючи за свій зовнішній вигляд, багато прийшли на концерт у спідньому… через відсутність змінного одягу… Що тут можна сказати? Акустика в корівнику хороша. Умови життя — нелюдські. Хлопці, як титани! Хочеться просто дякувати їм за ту мужність, котру виявляють звичайні чоловіки, які стали воїнами і яких немає змоги відправити на ротацію, хоча минули вже всі терміни, просто тому, що інші чоловіки на мирній території України ховаються хто за жіночі спідниці, а хто за липові довідки, аби тільки не воювати. От і доводиться одним стояти за всіх… Але не будемо зараз вести мову на теми моралі. Завдання — описати побачене і пережите. Тож, далі…
У цій поїздці нашій “сотні” двічі випало ночувати в розташуваннях бійців 8-го окремого полку спецпризначення. Дякуємо хлопцям, котрі поступалися ліжками, аби ми, незвиклі до військово-похідних умов, могли бодай кілька годин відпочити від сидіння в автобусі у горизонтальному положенні. Спасибі за вечерю і сніданок.
Саме в частині, де провели другу ніч в АТО, так близько почули вибухи від обстрілів важкою зброєю, кулеметні черги. Вперше так близько. Не скажу, що було лячно (людська психіка інколи нестандартно реагує на певні речі). Було стійке відчуття когнітивного дисонансу — ніяк не вдавалося заштовхати в свідомість розуміння того, що ЦЕ — насправді: не в кіно, не в телесюжеті. Опівночі гепало з частотою три-п’ять вибухів на хвилину. Запитую в бійців: “Це ми чи по нас?” — “По нас.” — “А ми?” — “Наказано спостерігати”… Дивно, але під ці вибухи я заснула у військовому наметі на вузькому ліжку, в оточенні зброї, котрої раніше наживо й в очі не бачила. Прокинулася приблизно о третій — тиша, тільки коники сюркочуть голосно-голосно і стиха бубнять, перемовляючись, чатові. На ранок хлопці-бійці запитують: “Вас комарі не кусали?” — “Ні” — “Це тому, що ми їх всю ніч навколо намету гонили!” Спасибі вам, наші найкращі, і за жарти, і за оборону (не лише від комарів)!
Відпрацювали яскравий концерт для наших земляків, забрали до автобуса атошника Гєну і його цуцика Газіка — обоє вирушили на ротацію на Хмельниччину — і в дорогу!
У двох частинах “тридцятки” на-ша “сотня” побувала ще під час попередньої волонтерсько-артистичної поїздки в АТО. Цього разу навідалися до ще одного батальйону. Від спеки ховалися ми — в складі, бійці — в затінку. Від душевного болю, породженого цією війною, від усвідомлення того, в яких скрутних умовах змушені жити наші бійці, не маючи ні вихідних, ні свят, ні нормального ліжка, ні повноцінного харчування, сховатися нікуди. І тільки від щирих емоцій, від позитиву, від піднесеного настрою нікому не спало на думку ховатися. У цій частині бійці влаштували нам “атвєтку” — власний міні-концерт. Шкода тільки, що пізно наважилися продемонструвати свої таланти — вже практично біля автобуса. Але концерти взаємно сподобалися: їм — наш, нам — їхній!
Поки чекали на машину супроводу, що мала провести до чергової частини, влаштували міні-концертик і на блокпосту. Слава наздогнала вже до вечора: на котромусь із чергових блокпостів нас запитали: “Ви ті артисти з Хмельницького, що їздять по АТО з концертами?” І, як підтвердження частоти наших виступів перед бійцями — військовий тієї частини, де відбувся напередодні концерт. Він уже втретє (!) слухає “Мистецьку подільську сотню”.
А ми щоразу даруємо нові пісні, оновлюємо програму і персональний склад учасників колективу. От і цього разу, окрім співорганізаторки “сотні”, авторки цього матеріалу, крім постійних учасниць — солістки Хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру Марини Українець, працівниці 42-го ГБО Катерини Аргунової та співака Назарія Полякова, долучилися нові виконавці — випускниця Хмельницького муз-училища Анастасія Гулевата і репер Руслан Ковальчук. У складі нашої делегації навідалися до бійців, найперше — “вісімки” — представники волонтерської спільноти Хмельницький Армія SOS Михайло та Ірина Худзики. Уже понад рік вони опікуються всебічним забезпеченням наших земляків у багатьох частинах. Проте 8-й окремий полк спеціального призначення — майже підшефний. Тож бійці, довідавшись, хто приїхав їх навідати, справжніми оваціями зустріли своїх “ангелів тилу”. Такими ж оваціями сприймали кожну пісню, кожне слово “сотні” бійці, котрих за кілька годин після нашого концерту мали перекидати “на передок”. Пообіцяли повернутися всі. Чекаємо.
Головний аспект війни — не зброя, а люди. Люди зі зброєю в руках і без зброї. Запам’ятався дідусь, котрий активно аплодував і підспівував під час концерту. Подумалося тоді: “Як він, такий літній, потрапив до армії?” А дідусь підійшов і розповів, що насправді не армієць, а місцевий. “У меня коровка есть, козочка. Я их подою и принесу молока мужикам. Пускай попьют. Они ведь нашу Украину защищают!”…
Інша ремарка — харчування в АТО. Нагодувати артистів! Це — завдання номер два (бо номер один — послухати концерт) у кожній військовій частині. Ми привозимо хлопцям продукти, а вони намагаються вразити нас власним кулінарним умінням. І вражають! Відверто — їжа смачна і її достатньо. Скрізь є тушенка, багато де — згущене молоко. Мають хліб, часто самі печуть булочки. З каш — гречка, перловка, а ще вермішель. Скуштували два різновиди борщу по-атошному, один — з кількою. Може, тому, що їжа готується на вогні, чи тому, що у великих казанах, набуває особливих приємних смакових якостей. Авжеж, харчування не є достатньо вітамінізованим. Консервовані помідори на початку серпня — не те, що потрібно для повноцінного харчування дорослих чоловіків, котрі ведуть фізично активний спосіб життя. Проте добре, що є все те, що є. Бували ж часи, коли про такі кулінарні розкоші могли тільки мріяти. Військові не надякуються волонтерам, що ті забезпечують їх необхідним.
От і наша “сотня” вже традиційно поїхала в АТО не лише з піснями, а й запакувавши півавтобуса гостинців. Наразі переказуємо слова вдячності від бійців для усіх, хто долучився до формування гуманітарного вантажу, а саме: благодійному фонду “Центр Добриня”, спільноті Хмельницький Армія SOS, пенсіонерці Вілі Скрижевській, настоятелю Свято-Троїцького храму УПЦ КП Степану Капустинському і його дружині Світлані, громаді Старокостянтинова за маскувальні сітки, підприємцю Петру Дуліпі, директору ФГ “Верховина” села Верхняки Володимиру Тарасюку, директору ФГ “Власник” села Миролюбне Віктору Косюку з синами Сашком і Андрієм, Олені Хоменко, Оксані Миропольській, Миколі та Галині Бондарям із села Самчики, Наталії Ленцик, народному депутату Сергію Мельнику, депутату Хмельницької міської ради Сергію Мандзію. Усе передали за призначенням.
А дорогою додому автобус зламався просто посеред Києва. Після шести годин очікування під СТО, за останні й позичені гроші добиралися додому — хто автобусами, а хто потягами. Але це вже зовсім інша історія…
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського