А ще у Старобільську існує своєрідний культ персонажів роману “12 стільців” Іллі Ільфа та Євгена Петрова, які писали свій Старгород таки з цього міста. Тож не дивно, що в центрі ви побачите бронзове зображення Кіси Вороб’янінова майже під Нестором Махном, який нагадує комедійного актора Сергія Філіпова, а трохи далі в скверику біля приміщень Луганського національного університету ім. Т.Шевченка, який переїхав сюди у свою філію з окупованого Луганська — ще одну бронзову фігуру, тепер уже головного героя цього культового твору, пройдисвіта Остапа Бендера, яка ледь нагадує актора Арчіла Гоміашвілі, з хлопчиком, котрий, пам’ятаєте, дуже дотепно просив у нього гроші в одному з перших епізодів тієї найвдалішої екранізації роману Леонідом Гайдаєм. І те, що старобільці і нині вміють сміятися та залюбки покажуть вам ці пам’ятники, додає оптимізму загальній не надто життєрадісній атмо-сфері цього прифронтового міста, бо здавна відомо: коли ми сміємося, то також перемагаємо, чи не так?..
А ще у Старобільську існує своєрідний культ персонажів роману “12 стільців” Іллі Ільфа та Євгена Петрова, які писали свій Старгород таки з цього міста. Тож не дивно, що в центрі ви побачите бронзове зображення Кіси Вороб’янінова майже під Нестором Махном, який нагадує комедійного актора Сергія Філіпова, а трохи далі в скверику біля приміщень Луганського національного університету ім. Т.Шевченка, який переїхав сюди у свою філію з окупованого Луганська — ще одну бронзову фігуру, тепер уже головного героя цього культового твору, пройдисвіта Остапа Бендера, яка ледь нагадує актора Арчіла Гоміашвілі, з хлопчиком, котрий, пам’ятаєте, дуже дотепно просив у нього гроші в одному з перших епізодів тієї найвдалішої екранізації роману Леонідом Гайдаєм. І те, що старобільці і нині вміють сміятися та залюбки покажуть вам ці пам’ятники, додає оптимізму загальній не надто життєрадісній атмо-сфері цього прифронтового міста, бо здавна відомо: коли ми сміємося, то також перемагаємо, чи не так?..
Хоча, знаючи про всі ці історичні факти, нині для мене немало важило те, що, скажімо, у Старобільську народилися відомі дисиденти Іван та Надія Світличні, сучасний молодий письменник Сергій Жадан. Зрештою, Донбас дав Україні плеяду визначних борців за українську ідею, серед яких імена Василя Стуса, Анатолія Лупиноса, Івана Дзюби, Олекси Тихого, Миколи Руденка, Патріарха Філарета та багатьох інших українських патріотів…
Пригадалося з цього приводу, як восени 2011-го ми на Донбасі презентували книгу спогадів Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів”, видану у кам’янець-подільському видавництві “Медобори”. Після відомого “Чорного ворона — Залишенця” Василя Шкляра, який став одним із лауреатів однойменної премії на честь славного отамана, коли відмовився брати з рук Януковича Шевченківську премію за цей роман, який досі залишається бестселером сучасної історичної прози, ця книга невдовзі стане однією з найпопулярніших серед патріотичної мемуаристики, хоча тоді ми лише пробивали шлях до сердець читачів. На Донеччині про книгу, боротьбу під проводом отамана Гальчевського тоді говорили в різних аудиторіях Маріуполя, Горлівки, Дружківки та власне Донецька. Особливо згадується розмова у вузькому колі після презентації книжки в Горлівці, де після чергової чашки “чаю” один із місцевих хлопців відверто заявив: “Нічого у нас не буде, доки ваші нашим роги не поламають”…
Тож нині частенько доводиться згадувати ці слова того молодого чоловіка, який набагато краще розумів суспільні реалії свого краю — на той час повністю залежного від донецької олігархічно-кримінальної кліки, якій напередодні приходу Януковича у президентське крісло цинічно віддав Донбас на відкуп Ющенко, на якому лежить персональна відповідальність на повернення цього політичного покруча в політику. Казати це вистачає підстав, і одним з таких характерних фактів є твердження генерала СБУ Олександра Скипальського, якого Ющенко спершу поставив головою цієї спецслужби на Донеччині. На початку свого президентства Віктор Андрійович, видно, ще мав намір кинути виклик донецькій олігархічній мафії, та дуже швидко цей його запал зник. Тож коли Скипальський, надавши йому неспростовні докази злочинів мафії, поклавши їх у прямому значенні на президентський стіл, той його відверто зрадив, передавши ці матеріали у руки донецької мафії та звільнивши генерала з посади, підставивши багатьох людей, які давали свідчення, повіривши, що з приходом Ющенка щось зміниться в нашій країні та їхньому краї.
В Ющенка ж виявилася просто “кишка тонка” для такої боротьби.Хоча згадуючи всіх персонажів його команди, нині розумієш, що ні він, ні вони “роги” ламати цим злочинцям просто не могли за визначенням, бо не з того тіста то були люди. Та чи з того вже тіста нинішня післямайданна влада, також виникають сумніви, хоча сумніватися в героїзмі й патріотизмі тих, хто нині зі зброєю в руках, у волонтерському русі захищають українські інтереси на Донбасі, не доводиться. Очевидно й те, що саме в цьому середовищі, серед тих українців, які пройнялися ідеями Майдану, нині народжується нова якість нашої нації, яка свою Революцію гідності ще не завершила. В цьому переконувався не раз, спілкуючись з ними на передовій, у Старобільську на базі вже легендарного 8-го полку спецпризначення, під час тих траурних церемоній, які нині, на жаль, аж надто часто проходять у наших містах і селах, коли настає черга ховати героїв, котрі гинуть у цій війні з російським імперським молохом…
Так, розумом усвідомлюю, що нинішній драматичний суспільний вузол на Донбасі зав’язувався багато років, адже саме цей край піддавався чи не найбільшому тиску денаціоналізації в радянські часи. Про це дуже слушно завважує Іван Дзюба, який добре знає ментальну природу рідного Донбасу, адже походить з міста Докучаєвська, де жили його батьки, де сам навчався в школі, звертаючи увагу на агресивну реанімацію тут усього пострадянського в часи нашої незалежності, насамперед у витравленні української культури. З болем у серці Дзюба у роздумах про рідні краї ще за кілька літ до нинішніх подій пише про хибно нав’язувані у психологію місцевого населення нічим не підтверджені світоглядні стереотипи, що проявлялися у висловах “Донбас порожняк не гонит”, “Донбас никто не ставил на колени и никому поставить не дано” та в інших слоганах, які тут вміють повторювати місцеві демагоги та недалекі люди.
Щоправда, ці слогани з’явилися тут тоді, коли Донбас уже давно стояв на колінах під тиском спершу комуністичного режиму, а вже в наші часи — місцевого олігархічного криміналітету, який спочатку гнав той “порожняк” у свої бандформування, що тероризували та взяли під конт-роль цей край, посилали на антимайдани тітушок та провокаторів…
Коли ж Кремль запалив кривавий вогонь війни, використовуючи особливу “забамбуреність” місцевого люду, як слушно визначає цей стан совковкової свідомості Левко Лук’яненко, саме з цього підневільного й денаціоналізованого люмпену російські окупанти й найманці почали вербувати ополченців-ватників, пробудивши в них ниці людські інстинкти, бо кращі сини Донбасу нині зі зброєю в руках протистоять цій чумі. Їх ви нині зустрінете практично в усіх добровольчих батальйонах, які виникали у цих краях без будь-яких мобілізаційних державних планів. Врешті, саме ці добровольці-патріоти з усієї країни першими спинили новітню російську окупаційну чуму, яка могла зробити руїною не лише Донбас, в якому, попри все, таки вистачає проявів достатньо сильної національно-патріотичної самоідентифікації, яка нехай і не кидається у вічі, проте була, є і буде завжди.
Вододіл між добром і злом на цій землі проглядався завжди. Так, улітку 1977 року в Дружківці показово засудили уродженців Донбасу, видатного письменника і мислителя, голову Української Гельсинської спілки Миколу Руденка і відомого дисидента Олексу Тихого, звівши їхні справи в єдине судове провадження. Отож обидва роками відбували ув’язнення в комуністичних концтаборах та заслання…
Як відомо, видатний український письменник, філософ, громадський діяч, згодом Герой України Микола Руденко родом з Луганщини. Народився в селищі Юр’ївці, нині Лутугинського району, колишній фронтовик і навіть комуніст та секретар парткому Спілки письменників України, який свій “націоналістичний” характер показав ще у 1949 році, категорично відмовившись засуджувати за нібито “космополітизм” колег-письменників з числа євреїв, за що поплатився всіма партійними преференціями, а у 1975-му був вперше заарештований за антирадянську діяльність, хоча тоді його від ув’язнення врятувала амністія до 30-річчя Перемоги. Згодом він за дорученням однодумців П.Григоренка, О.Мешко, І.Кандиби, О.Тихого, М.Матусевича, М.Мариновича, 9 листопада 1976 року на квартирі академіка Андрія Сахарова в Москві дав прес-конференцію для іноземних журналістів, на якій оголосив про створення Української Гельсінської спілки. В лютому 1977-го його арештують та етапують у Донецьк, де сфабрикують проти нього та Олекси Тихого чергову справу за антирадянську діяльність та агітацію.
На той час Олекса Тихий, уродженець хутора Іжевка, що біля Дружківки, вчитель за фахом, який закінчив Московський держуніверситет, уже відсидів свій перший строк після того, як у 1957 році публічно виступив проти введення радянських військ до Угорщини, вийшовши на волю у 1964-ому. Зрозуміло, що після звільнення йому була зачинена дорога до школи, тож працював кочегаром, пожежником, не припиняючи активної громадської діяльності, ставши одним із засновників спершу Гельсинської групи, а невдовзі — УГС. Спілку очолить Микола Руденко, який попри безперечну харизму та авторитет за задумом її засновників мав стримувати комуністичний режим від швидкої розправи над ними. Проте Кремль з ними розправився дуже показово і без зайвих сентиментів, насамперед щодо заслуг перед “родіной”, фронтовика-письменника Руденка, твори якого одразу потрапили під заборону та були вилучені з бібліотек і роздрібу спеціальним рішенням Головліту СРСР.
Миколу Руденка аж у 1987 році під тиском світової громадськості випустили з в’язниці і він емігрував на Захід, а Олекса Тихий не дочекався волі й помер у пермському таборі в Кучино, про що знав заздалегідь, адже говорив друзям у таборі: “Я знаю, що загину, хтось мусить бути першим”…
Та ще перед другим арештом Тихий у своєму рукописі “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, долученому до його судової справи, писав: “Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших народів у нашій області, коли вони змушені зрікатися рідної мови, національних традицій, обрядів тощо?..”
І хоча настав час, коли у Дружківці Олексу Тихого визнали найвідомішим своїм земляком, проте це не завадило місцевим “ватникам” під час окупації селища в 2014 році зруйнувати пам’ятну дошку на його честь у дворі школи, в якій він навчався. Та, мабуть, цьому містечку треба було пройти через катарсис тимчасової окупації, коли по приходу сепаратистів лише один із його мешканців, шахтар-пенсіонер Анатолій Водолазний наважився 22 травня вийти з українським прапором на головну площу Дружківки, добре усвідомлюючи смертельну небезпеку. На щастя, Анатолій Данилович вижив у застінках деенерівців, хоч вони по-садистськи збиткувалися з цього немолодого за віком та з полум’яним серцем патріота. Після звільнення Дружківки в лютому 2015 року було відкрито новий меморіал Олекси Тихого, що є доволі знаковою подією на фоні недавнього варварського демонтажу меморіальної стели зі стіни Донецького університету на честь геніального поета-дисидента Василя Стуса, котрий розділив долю Олекси Тихого, загинувши в Кучинському таборі…
Серед подібних драматичних подій на окупованій території Донбасу виокремлюю для себе вже інший більш обнадійливий факт, коли відомий громадський діяч, голова благодійного фонду “Союз — Чорнобиль — Допомога”, лауреат премії імені Я.Гальчевського Віктор Тупілко, один з тих, хто першим потрапив у розстрільні списки деенерівців, вивіз з-під їх носа з центру Донецька експозицію створеного ним музею пам’яті українських дисидентів “Смолоскип”, яку прагне тимчасово розгорнути нині в Києві, бо вірить, що обов’язково повернеться в рідне місто…
Та попри такі драматичні факти, нехай і з фатальним запізненням, український Донбас має нині історичний шанс згадати все про себе, бо те, що відбувається на його окупованих територіях, — як страшний сон з апокаліптичних видінь Івана Богослова про час, коли на землю сходить нечистий у незліченних своїх сатанинських подобах…
Прифронтовий Старобільськ та інші українські території Донбасу живуть нині, на щастя, вже за іншим алгоритмом, прискореними темпами відкриваючи для себе, нехай і сумнівні для декого, суспільні цінності сучасної України, найважливішою серед яких для всіх тут був і залишається мир, а вже потім усе решта, в чому багатьом із них допомагають у корекції власного світогляду земляки-біженці, яких у цьому місті з надлишком і які є чи не найбільшими оптимістами щодо своїх найближчих перспектив повернутись у рідні домівки під українським прапором, хоча саме їм тут нині найважче…
Окрема сторінка історії цього міста і краю — жіночий монастир “ Всіх скорботних радостей”, на зовнішній стіні якого ви побачите меморіальну плиту, споруджену коштом польського уряду на вшанування пам’яті понад чотирьох тисяч полонених польських старшин і офіцерів, яких утримували тут у радянському концтаборі з осені 1939 року та яких було розстріляно під Харковом біля тодішнього села П’ятихатки навесні 1940 року, про що нині нагадує відкритий лише у 2000 році меморіальний комплекс пам’яті жертв тоталітаризму.
У Старобільську, крім меморіальної плити на монастирській стіні, про ці злочини комуністів нагадують на місцевому цвинтарі понад півсотні могил польських військовополонених, які тут померли нібито ненасильницькою смертю. Тож уже не раз роздумую над тим очевидним контрастом, який викликає у мене це впорядковане за кошти поляків поховання з тими кількома десятками могил загалом досі невідомих наших героїв, які загинули у боях з ворогом, захищаючи Донбас від російських окупантів та їх поплічників. Запитую себе вкотре: чи такої смерті хотіли собі ті польські офіцери та старшини, котрі каралися в цьому концтаборі, деякі з яких поховані у цьому сосновому переліску, більшість з яких лягла від рук чекістів у харківській катівні НКВС, а їх останки були зариті у лісопосадці П’ятихаток? Можливо, недоречним є це запитання нині, бо нам радше треба думати про гідне вшанування їх пам’яті, щоправда, за обов’язкової умови, роблячи належні висновки з подібних драматичних уроків історії…
Нині, буваючи у Старобільську, стараюсь обов’язково відвідати цей монастир, аби помолитися за душі тих, хто тут карався, пройтися повз його внутрішні стіни та будівлі, зрозуміло, даремно вишукуючи хоч якісь сліди перебування катівень НКВС, які, якщо і були тут колись, про що є достовірні свідчення, то зникли в радянські часи, коли тут дислокувалася військова частина.
Цікаво, що завжди ці несуєтні екскурсії доводиться здійснювати під негласним контролем тамтешніх послушниць. Пробував не раз їх якось розговорити на теми трагічних сторінок історії їх обителі, та у відповідь завжди було мовчання і навіть тоді, коли звертався до драматичних фактів розстрілів більшовиками послушниць монастиря. Ці аскетичні з вигляду черниці не вступали у подібні діалоги. А на питання: чи збереглась у монастирському дворику стіна, де на рівні голови середнього росту людини були видні вибоїни від куль, тобто місце розстрілу, можливо, і їх сестер во Христі, вони здивовано переглядалися. Тішило хіба що те, що спілкувалися зі мною доволі пристойною українською, якось нагадавши, що в жіночих монастирях є свої обмеження до появи тут чоловіків…
Звичайно, цим черницям не до подібних роздумів. Адже їх покликання — у молитвах і турботах утримання в належному стані колись поруйнованої більшовиками обителі, яку за роки незалежності вже непогано відроджено. Хоча ще не всі монастирські храми та споруди дістали первозданний вигляд, адже з цегли монастиря було споруджено залізничний вокзал та інші будівлі міста. На монастирській території похований був у 2013 році його духівник, архімандрит Кирило, який залишив пророцтво про нинішню війну й твердження про те, що сам Старобільськ і монастир вона не зачепить. Пророцтво старця Кирила нині в цьому краї набуло значення духовного оберега і його ви почуєте від багатьох. Це й не дивно, адже атмосфера тривоги за своє майбутнє тут відчувається чи не на кожному кроці…
Щоправда, важко судити, чи додають місцевим людям упевненості в завтрашньому дні відвідини свого центрального Свято-Миколаївського православного кафедрального собору УПЦ Московського патріархату, бо після моєї розмови з його настоятелем, благочинним району отцем Володимиром, який, до речі, родом з Рівненщини і розмовляє добротною українською, такого оптимізму поменшало. Цей священик пробував і мене переконувати, що в нинішній крові на Донбасі винні Америка та Європа, хоча у храмовому дворі, до речі, стояла його недешева іномарка. Отець Володимир вважає, що в Україні йде наступ на “канонічне православіє”, а протестанські церкви — це велике зло, повторював він й інші мракобісні постулати кремлівської пропаганди і Московського патріархату, проте, здається, цілком щиро благословив нас у нелегку дорогу додому.
Та чи маємо дивуватися цьому церковнослужителю, коли київські ієрархи його конфесії нині не соромляться ігнорувати вшанування подвигу героїв, які гинуть тут, на Донбасі, за незалежність рідної землі, як це було недавно на урочистому засіданні в парламенті з нагоди Дня пам’яті й примирення та перемоги над нацизмом, як це сталося знову в день Святого Володимира, коли тисячі вірних цієї конфесії, звезених з усієї країни, проходили мовчки хресною ходою повз символічні пам’ятники героїв Небесної сотні?..
Отож не дивно, що тема комуністичних концтаборів та репресій у цих краях на рівні громадської думки залишається й досі як табу. З цього приводу як не згадати свідчення одного з в’язнів Старобільського табору, польського офіцера Юзефа Чапського, який залишив на разючі за своєю правдивістю картини, в які варто вчитуватися знов і знов: “ Нас оточили поліцейськими (читай — чекістськими) псами та повели розмоклим снігом, убогими міськими вулицями, серед бідних міських будинків та критих соломою мазанок. Вискочив якийсь хлопчик, швидко передав нам кавуна і втік… Більшість прибулих розмістили в монастирських будівлях на території майбутнього табору, а частину, яку туди не вдалося заштовхати… в якійсь установі або тюрмі в центрі міста. Там утримували нас кілька сотень — в огородженому цегляним парканом дворі, чотирьох флігельках і на великому подвір’ї для возів, де валялися обривки брудного паперу, книг і журналів зі знищеної бібліотеки. В одній із цегляних стін, що оточувала цей двір, була вибита кулями вм’ятина на рівні голови людини, що стоїть. Нам розповідали, що саме на цьому місці в 1917 році розстрілювали буржуїв, таку ж вм’ятину я бачив на кладці стіни, що оточувала Старобільський монастир. Там, за чутками, розстрілювали черниць жіночого монастиря”…
Тож повертаючись до власних думок про вибір, який у вересні 1939 року зробила переважна більшість з 22 тисяч полонених польських офіцерів та старшин, добровільно склавши зброю перед червоними, все ж хочу сподіватися, що вони, як і ті українці, які повірили більшовицькій Москві, не раз каялися за своє легковірство комуністичному демонові. Принаймні, перед власною кончиною чи в застінках НКВС, чи біля розстрільних ям Сандармоха і Катині — це вже точно, бо інакше розум не сприймає цих страшних реалій недавньої нашої спільної історії…
У Старобільському таборі утримувалося 8 польських генералів, 57 полковників, 130 підполковників, 321 майорів, 857 капітанів, 2519 менших за званнями старшин, серед його в’язнів було немало відомих діячів науки та культури, які розділили через декілька місяців спільну для всіх власну недолю — смерть від рук катів-чекістів. Мабуть-таки, не один з них згадував лихим словом головнокомандувача польської армії Едварда Риз-Сміли, який видав наказ про капітуляцію своїх військ перед Червоною Армією. Не один з них, вочевидь, картав себе за те, що не зробив так, як ті поляки, які проігнорували наказ свого верховного і дали бій червоній орді, загинувши у нерівному двобої. Що мав мислити з приводу того керівник оборони Львова, генерал Сікорський, якого спершу в Старобільську поселили навіть в окремому помешканні, коли дізнався, що оборонці міста Гродно у Західній Білорусі, якими командував його колега, генерал Юзеф Ольшин-Вільчинський дав запеклий бій червоним, які після захоплення міста розстріляли сміливого генерала та понад 300 його оборонців? А хіба не так вчинили оборонці форту “Тинне” Сарнинського укріпрайону на Волині та багато інших польських військовиків, для яких найбільше важила їх присяга Вітчизні, а не капітулянські настрої командування власної армії та країни, керівництво якої з перших тижнів війни відверто розписалося у своїй неспроможності організувати оборону держави, не усвідомлюючи, які насправді загрози нависли над нею, хоча ще напередодні наступу німців твердило, що невдовзі польська кіннота увійде в Берлін?
Що ж, видно, кожен народ та його еліта у подібні епохи повинні пройти через подібний національний катарсис і поляки — не виняток. Та мимоволі думаєш, як було змарновано тоді людський потенціал цієї нації, що до свого відродження наприкінці 1980-х у новій якості повинна була ще пройти через сатанинські експерименти Москви, які над полоненими поляками у той час розпочалися і в цьому Старобільському концтаборі.
Мене ж у вивченні цієї драматичної історії не менше турбує невідповідність деякої інформація про кількість польських полонених у цьому таборі, які після появи зловісного наказу НКВС від 12 березня 1940 року “Про розвантаження в’язниць НКВС УРСР і БРСР” доставлялися трьома етапами до Харкова. Не менше питань і до факту утримання перед самісіньким початком війни у Старобільському концтаборі, якого після “розвантаження” від польських полонених ніхто не закривав. А він був підготовлений для прийому арештованих “контрреволюціонерів” у Прибалтиці та Молдові, як, зрештою, й інші табори, де утримували поляків. У ці табори в червні 1941 року було доставлено, за документами НКВС, 17710 осіб. Проте, за цими ж документами, лише 6503 з цих в’язнів пішли по етапу, решту за небезпідставними версіями дослідників були розстріляні чекістськими садистами вже в перші дні війни. Зрештою, саме так вони вчинили з 4676 ув’язненими Путивльського табору, коли туди наблизився фронт…
Нині ще немає прямих доказів того, що подібне відбулося і в Старобільську, а та розрізнена інформація, яка є і в моєму розпорядженні, потребує більш детального вивчення й уточнення. Принаймні мені під час своїх поїздок сюди вдалося дізнатися про те, що один з місцевих жителів, який служив в охороні цього концтабору, перед кончиною розповідав рідним про подібні факти. Звідси й моя версія, що, мабуть, частину з тих мучеників таки розстріляли десь неподалік Старобільська, адже в цих краях завжди вистачало глухих балок та перелісків…
Ось такий монастирський реквієм Старобільська, який мав би стати незгасним попелом, який колись ще достукається-таки до сердець жителів цього краю…
А щодо подвійних морально-світоглядних стандартів згаданого священика, то чи маємо дивуватися йому, коли київські ієрархи його конфесії нині не соромляться ігнорувати вшанування подвигу героїв, які гинуть тут, на Донбасі, за незалежність рідної землі, як це було недавно на урочистому засіданні в парламенті з нагоди Дня пам’яті та примирення й перемоги над нацизмом?..
Подібна двозначність у світогляді багатьох людей на Сході є чи не найбільшою проблемою української держави. Проте, мабуть, не варто надто наголошувати, що основною причиною цього явища є те, що нібито між нашими краями за роки незалежності не було тісного діалогу, було відсутнє безпосереднє спілкування людей різних соціальних верств тощо. Звичайно ж, велика доля правди у такому твердженні є. Та можна подумати, що в центральних та західних регіонах країни питанням національного відродження хтось у владних коридорах у роки незалежності приділяв особливу увагу, а нині там патріотизм зашкалює. Якщо і є значна різниця у нас із Слобожанщиною у таки доволі сумнівному визначенні критеріїв патріотизму, то пов’язані вони з тими історичними традиціями і реаліями, які впливали на процеси національного становлення в цих регіонах усупереч державній політиці, яка у роки незалежності, зізнаймося, ніколи не була україноцентристською, навіть у часи Ющенка, котрий відверто віддав ці краї на відкуп місцевому денаціоналізованому та проросійському олігархату.
То чи маємо дивуватися, що Донбас, той же Крим поступово ставали в нашій країні духовно випаленою територією, де процеси денаціоналізації, деукраїнізації, накладені на всюдисущий совок, здійснювали мутацію та зомбування свідомості значної частини цього люду глибше, аби він не зміг визначитися зі своєю не лише національною, а й громадянською ідентичністю. Зрештою, і наші голови, особливо в останні роки, не менше полоскала російська пропагандистська машина, яка завжди знала, що робила на нашій землі. Кремль, особливо в часи Януковича, фактично заволодів впливом у всіх найважливіших державних інституціях і розпочав руками цієї кримінальної кліки поступовий демонтаж державності, коли почалося, по суті, тотальне нищення національної самосвідомості.
Тож, видно, було Боже провидіння в тому, що проти цієї нечисті повстав спершу Майдан, який ми назвали Революцією гідності, хоча направду все, що відтоді відбувається на нашій землі, як на мене, є лише черговим, хотілося б, щоб став він заразом завершальним етапом нашого національно-визвольного руху, який веде наша нація століттями з тим диявольським породженням, що ховається нині під личиною путінської Росії. Щоправда, більшість з нас не могла подумати навіть у лютому 2014-го, коли, здавалося, Майдан переміг, що нас невдовзі чекає такий драматичний перебіг подій, коли загибель Небесної сотні помножиться спершу на десятки, згодом сотні, тисячі наших героїв та невинних жертв цієї неправедної війни, яку розв’яже кремлівський деміург, аби задовольнити своє сатанинське єство…
Та заразом ми не можемо стверджувати, що всі ці небезпеки до нас прийшли нізвідки, що їх ніхто не чекав, адже цей драматичний розвиток подій останніми роками в нашій країні був неминучим. Єдине, що ми не змогли і не могли прорахувати, так це час, який Господь призначив нам для цієї останньої стації Хресної дороги, яка попри весь трагізм засвоєння її історичних уроків таки пророкує нам оптимістичний дороговказ до воскресіння, за яким іде споконвіку наша нація…
…Нині часто звертаюся до Євангелія, Об’явлень та послань Івана Богослова. Можливо, це вияв моєї слабкості та невміння знайти для себе інші, більш зрозумілі сучасній людині дороговкази для сьогодення, яке таїть незрозумілі нам, смертним, знаки і таємниці. Проте пророцтва саме цього євангеліста мені видаються найближчими до реалій, якими живе нині світ, наша земля, як і те, що у своїх слабкостях, попри всі страхіття його одкровень, ми знаходимо в його посланнях заповіді щирої любові до ближнього.
Як там у нього: “Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець…” Тож хіба не так чинив з нами споконвіку і продовжує чинити досі невизнаний нами російський брат, який пробує забрати собі наше родове національне древо, на якому може претендувати хіба що на гілля від його крони? Нині цей неправдомовець далі збиткується з наших історії, мови, культури, прагнучи кривавим підступом знову затягнути нас у сатанинські лещата, обплутуючи своєю неправдою всю землю. Таки хочеться ще вірити, хоча все більше розуміємо, що ці наші надії марні, що він не усвідомлює того, що чинить з собою, ризикуючи бути покараним “сімома чашами гніву Божого” через криваву присутність на нашому Донбасі, окупацію Криму, цинічну відмову від усіх мирних зобов’язань перед нашою країною і світовим співтовариством, нехтуючи законами людськими та Божими…
Мимоволі роздумую над життям, духовним і земним подвигом апостола Івана, якому було нароковане Всевишнім довге життя й великі випробування. Син Заведея і Соломії, якому Господь на хресті доручив опіку своєї земної матері Марії, назвавши його її сином, протягом життя зазнав немало страшних випробувань. Знаємо, що рибалками, як Петро, були Андрій та його старший брат Яків, які першими пішли за Христом. Відомо, що Іван з юних літ не приймав плотських утіх, був схимником, що проповідував спершу в Самарії та Єрусалимі, а далі його проповідницький шлях проліг у далеку Малу Азію до древнього античного міста Ефеса, що опікувався громадами перших християн у Перганській, Смирнській, Тіотирській, Сардійській, Філадельфійській та Ліодикійській церквах. Відомо, що його проповідницька діяльність викликала незадоволення Риму, що був ув’язнений римлянами та привезений у “вічне місто”, де на той час уже наклали головою апостоли Петро та Павло. Хроністи тієї пори зберегли історію його чудесного спасіння, коли імператор Домитіян за відмову апостола зректися прилюдно Христової науки наказав його бичувати, а потім кинути в казан з киплячою олією, яка не завдала шкоди святому. Наскільки достеменними є усі ці факти його життєпису важко нині сказати, але беззаперечним залишається факт, що якраз цей імператор, який на власні очі побачив, що перед ним постала свята людина, не наважився його звільнити, а відправив у заслання на острів Паймос в Егейському морі, де він, власне, напише свої Одкровення, останні глави яких є апофеозом перемоги над антихристом.
Видно, були на те причини, що після власної Хресної дороги до Риму Іван Богослов пише свої таємничі тексти, які вже майже два тисячоліття хвилюють уяву людей, в яких і ми, грішні, шукаємо відповіді на ті загадки власного буття, що нам готує Всевишній.
У Житіях святих знаходимо свідчення, що після звільнення з заслання, яке настало після того, як було вбито Домитіяна, який не зумів усвідомити, яким знаком з небес для нього була зустріч з апостолом Іваном, уже новий римський імператор Нерва одразу дав наказ звільнити святого, чим, власне, й увійшов в історію. Як відомо, Іван знову повернувся в Малу Азію, де далі проповідував Христову науку. В останні роки життя він напише власне Євангеліє, а ще залишить людству три своїх соборні послання, які є апофеозом усвідомлення не лише Божественної суті Христа, а й любові до ближнього свого. Вчитаймося, зокрема, у його духовні аксіоми з першого соборного послання, в яких Іван дає й нам відповіді на те, як ми маємо оцінювати нині дії свого російського лжебрата.
“Кожен, хто праведності не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить!…Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів. А хто брата не любить, пробуває той в смерті. Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб…”.
Звичайно ж, у Христі ми визнаємо братами усіх християн, зокрема й росіян. Проте чи можемо назвати їх такими, коли вони нині знехтували всіма настановами Христової науки і свідомо проливають кров українців, цинічно твердячи нині про якусь свою православну місію на нашій землі? Як тут не згадати присутність на окупованих наших землях ряжених у сутани ченців-аферистів, які видають себе за монахів з Афону, благословляючи на Донбасі російських мародерів та ватників або ж отих, на перший погляд, шаржованих на вигляд бородатих бандитів, усіляких козачків, які називають себе “православним воїнством”, чи московських священиків, які у своїх храмах давали прихисток цим злочинцям… Як на мене, саме там, на окупованих нині територіях, і відбувається той сатанинський шабаш, який ми вгадуємо і в Одкровеннях Івана Богослова…
Мій критик може закинути мені, що я надто довільно накладаю ці біблейські тексти на сучасну історію України, що, мовляв, наш народ у тому ж двадцятому столітті переживав ще страшніші катаклізми, до яких вони більше підходять. Важко не погодитися з тим, що масштаби злочинів проти нашого народу, які здійснив кремлівський Деміург після жовтневого перевороту, неспівмірні з тим числом жертв, які кладе нині Україна на вівтар своєї свободи. Проте хто мене переконає в тому, що всі ці драми і трагедії не є однією сув’яззю у тих випробуваннях, які Всевишній вділив саме нам, українцям? І чи не тут буде кінець цих випробувань для нас і для всього світу, який нині Кремль у своїй злобі загнаного у глухий кут звіра лякає ядерною зброєю, як той антихрист, який посягав на все суще на землі?
Тож, вочевидь, і наша Хресна дорога Україною, і моя особиста прочанська спроба наблизитися до неї шляхами Слобожанщини, стали для мене, грішного, ще одним підтвердженням того, що нам дуже важливо зберегти у своїй національній пам’яті якраз ці, а не інші історичні карби. А ще в моїй уяві нині, після поїздок на сучасний Донбас, все більше звеличується образ понівеченої, але врятованої чудотворної Холмської ікони Богородиці, що зберігається нині в Луцьку, образ, який стає символічним свідченням історичного шляху, яким ми йдемо з правіку.
Йдемо, утверджуючи себе як народ, спливаючи кров’ю у часи недолі, шукаючи свій єдиний шлях з-поміж багатьох доріг, вибираючи собі поводирів, які часто заводили нас на манівці історії, та все ж щиро прагнучи вийти з тих сатанинських лабіринтів і спокус, у які нас далі штовхає нечистий. Бо ж ми віримо, не можемо не вірити у те, що Той, хто вершить нашу долю, таки не залишить нас наодинці з цим вселюдським злом, бо нині ми несемо на власних натруджених і зранених плечах свій чи то покутний, чи то жертовний хрест шляхом, який обрали з Його волі, водночас уповаючи до милості Спасителя та прагнучи щирого покаяння…
Даруйте, шановний читачу, за пафос і високий стиль у подібних моїх сентенціях, які мені хотілося б вимовляти значно тихіше та прозаїчніше, хоча від побаченого, почутого на Донбасі голос усіх, хто там побував, так би мовити, у різних іпостасях — чи то бійця АТО, чи волонтера, чи за інших обставин і щиро переймається долею цього понівеченого російською окупацією краю, вже давно мав би клекотіти незмовкаючим попереджувальним набатом для Європи та всього цивілізованого світу, який досі не усвідомлює, що саме тут, на цих східних просторах нашої країни, нині вирішується і його майбутнє. Здавалося б, мали б там уже знати, що ворог роду людського завжди перемагає тоді, коли ми забуваємо про застороги у протистоянні темряві, які заповідав нам Спаситель, до яких з його волі звертався й Іван Богослов, так, так, проповідуючи найвищу любов до ближнього та засуджуючи тих, хто переступив через Божі заповіді й піддався диявольській спокусі повірити у чергового ідола-деміурга, якого у своїй хронічно хворій уяві сотворив знову імперський молох Москви…
Ці несуєтні думки мене не покидають і тоді, коли згадую захоплюючі краєвиди та безмежжя степової широчіні Слобожанщини, її неповторні ландшафтні перепади між видолинками та балками, в яких знайшли прихисток її села, селища та міста. Запам’ятаю назавжди її таємничі видноколи, які, ніби могутні океанські хвилі, наростають раз по раз перед вашим взором, де досі таїться й нуртує незрозуміла для чужинців сила нашої нації, що тут, на роздоріжжі історичних переселень народів і цивілізацій зуміла міцно вростися у цю землю всім своїм єством та корінням. І нікому його не дано викорчувати, бо наша нація завжди черпала і, не сумніваюсь, далі живитиме своє прагнення до волі.
… У своїй червневій поїздці дорогою до Старобільська довелося заночувати на сватівському блокпосту, до якого дісталися опівночі, проїхавши сюди вчора ще другорядною трасою з Ізюма, яка нині виявилася набагато якіснішою, ніж колись центрова через Купянськ. У тісному бусику, який прилаштувався за двадцятитонною автофурою з нашим гуманітарним вантажем вдалося навіть розпрямити ноги й задрімати на якийсь час. І справді, сенсу їхати вночі цими розбитими дорогамит таки не було, тож не дивно, що на прифронтових автотрасах у цих краях вночі рух нині перепиняють, аби зайвий раз не наражатися на небезпеки, подалі, яка кажуть, від гріха.
Денна спека, на щастя, вже спала, тож у відчинені двері та вікна буса залітав свіжий нічний вітерець. Отож я та мої попутники, кожен по-своєму, силувався заснути після кількагодинної хитавиці в нашій міській маршрутці, яку зафрактували для поїздки на Схід, не знявши свідомо з неї назву маршруту, що пролягає у Хмельницькому повз філармонію, через центр, попри поліклініку №1. Це викликало не раз здивовані погляди у містах та селах Сходу і стало через це об’єктом наших жартів. Бо варто лише уявити, що думали луганчани, які бачили вказівники маршруту в тому ж Старобільську чи Сєвєродонецьку, щоб не додумати якісь жартівливі версії…
Мені таки вдалося досить швидко задрімати чи від втоми, чи через те, що крізь вікно з одного боку на мене доскіпливо дивився лик повного місяця, а з іншого на небесній бані завис Чумацький шлях з безліччю зірок навколо свого кострубатого воза та дишла. Десь неподалік від нього було й таємниче сузір’я Стрільця, яке за містичними прогнозами асторономів-песимістів вже спустило свою тетяву, що крізь безмір років несеться смертоносною стрілою руйнівних космічних матерій не деінде, а якраз на Землю, про що нібито добре знали наші найдавніші предки…
Ці видива космічних катаклізмів аж ніяк не надавалися до сну, хоча моє грішне тіло всупереч цим віртуальним загрозам таки потребувало перепочинку, а розгарячілий від подібних апокаліптичних думок мозок перестав продукувати ці страшні картини й відмовився на якийсь час від подібних фантазій. Мабуть, найкраще нас усіх, хто заснув коротким сном у цій машині, могли зрозуміти хлопці на передовій, жителі прифронтових населених пунктів, які навчилися спати навіть під час обстрілів, адже попри будь-які небезпеки людське єство вимагає, хоч не величкого, але перепочинку.
Як і потребує його вже другий рік багатостраждальна Слобожанська земля, якій самим небом було нароковано бути житницею не лише для своєї країни. На край, який уже друге століття поспіль віддає щедро зі своїх надр власні багатства, нині позарився ворог, який приніс сюди лише руїну, кров та сум’яття в людських душах…
Тільки засіріло, як ми, перервавши свої сни-дрімоти, знову рушили в дорогу. З картин мого короткого сну, що загалом стерся з пам’яті, мені пригадається епізод з суду над Надією Савченко в Москві, той, де Надя, стоячи в металевій клітці, одягнута у футболку з мальовничим тризубом, кидає у вічі своїм кривдникам, ніби звертаючись до всієї Росії, різкі слова: “Ваш Путін дурень і дебіл!..” Далі свідомість зафіксувала лише неясні обриси похоронної процесії, з тих, які нині доволі часто можна бачити у наших містах і селах, коли тут ховають наших героїв, які загинули на Донбасі. Можливо, це видиво прийшло в мої сни від підсвідомого нагадування про те, що на завтра ми у Старобільську повинні були за традицією наших поїздок відвідати на цвинтарі могили невідомих героїв, які торік у вересні полягли під Щастям, бо ховали когось у моєму сні таки у закритій труні. Мабуть, що так, хоча кого ховали у тім моїм містичнім сні не можу сказати. То були ніби якісь епізоди з телерепортажу похорону українського американця Марка Пославського, який загинув у цих краях, воюючи у складі батальйону “Донбас,” з яким прощалися на Аскольдовій могилі. Чи був то похорон Олександра Канделюка і Олексія Шепелюка, двох героїчних офіцерів-зенітників, подвиг яких не йде з моїх думок, які навіть пораненими не далися в руки ворогові, підірвавши себе разом російськими костромськими десантниками, хоч досі не відаю, чи удостоїлися ці героїчні воїни належних почестей та нагород. Можливо, це були картини з похорону земляка, нині вже Героя України Івана Зубкова, одного з останніх захисників Донецького аеропорту, чи, може, так про себе нагадала душа мого товариша Ігоря Балди, який добровольцем пішов на фронт, ніби передчуваючи свою загибель, бо перед від’їздом до війська залагодив усі свої земні побутові справи?..
Таки справді то був похорон когось із цих героїв, перед якими відчуваєш глибоко в душі свою вину за те, що не був поруч з ними в ту мить, коли вони ризикували життям. Мабуть, у такий спосіб наше сумління і продукує у снах рефлексії вини перед ними всіма, яка нині більшає від того, що тут, у тилу, ми так і не спромоглися досі на ті зміни, за які, власне, гинули герої Небесної сотні, а нині гинуть наші герої на Донбасі, бо ми вже давно знаємо, що кремлівський молох не вступиться без цих наших жертв на вівтар незалежності, яка вартує стільки, скільки за неї ладні віддати життя справжні патріоти…
Хлопці на блокпосту побажали нам щасливої дороги, пропустивши без зайвих формальностей, хоч пропускний режим тут розпочинався дещо пізніше. Та ці озброєні військові, багато з яких були в маскувальних балаклавах, свідчили лише про одне: вони родом з цих країв. Отож без зайвих перевірок дали нам зелене світло на нашому шляху, бо вже безпомилково визначають, хто є хто на цій дорогах. Таких, як вони, небагатослівних, старших і зовсім юних бійців ми зустрічатимемо ще не раз на блокпостах Слобожанського Донбасу й у військових підрозділах, де доведеться побувати. Адже саме вони разом з патріотами з усіх куточків України творили торік у цих краях перші добровольчі батальйони, які стали тією реальною силою, яка встала на шляху повзучій російсько-сепаратиській окупації, що загрозливо поширювалася на сході країни, творячи, по суті, нову українську армію. Це, зрештою, таких, як вони, ми нині, на жаль, дуже часто ховаємо в закритих і відкритих трунах, які проносимо по всіх усюдах України, перед якими стають навколішки тисячні людські колони в жалобі та покуті, які розпочали вже в наш час нову Хресну дорогу нашого народу, що пролягла зі столичного Майдану, а нині триває тут і хтозна де ще має скінчитися…
Справжнє воїнство Світла, яке стало на захист власного народу тут, на переднім краї протистояння зі страшним злом, воїни світла, які своєю самопожертвою, почасти жертовною кров’ю творять на цій благословенній землі той оберіг, який нині утримує сатанинські сили кремлівських деміургів. Чи є вони провісниками часу, який настане, коли засурмить сьомий Ангел — не відаю, хоча вірю, що якраз на нашій землі настала вже благословенна пора, про яку залишив у своїх видіннях Іван Богослов віще пророцтво: “сьомий же Ангол вилив чашу свою на повітря. І голос гучний залунав від небесного храму з престолу, говорячи: “Сталося!..”