…Якби не ця війна… Скільки разів кожен із нас подумки чи вголос проговорив отакі слова з часу, коли в країну прийшла біда? За себе відповісти не можу — десятки, сотні?.. У різних контекстах — від нестерпно-пекучого усвідомлення трагічної долі знайомої чи незнайомої людини, чиє життя чітко розмежоване на “до” і “після” й означене незагойною раною до скону літ… До випадків, коли викристалізовується сила людського духу, велич, гідність, краса вчинків і почуттів…
…Якби не ця війна… Скільки разів кожен із нас подумки чи вголос проговорив отакі слова з часу, коли в країну прийшла біда? За себе відповісти не можу — десятки, сотні?.. У різних контекстах — від нестерпно-пекучого усвідомлення трагічної долі знайомої чи незнайомої людини, чиє життя чітко розмежоване на “до” і “після” й означене незагойною раною до скону літ… До випадків, коли викристалізовується сила людського духу, велич, гідність, краса вчинків і почуттів…
Знаю напевне, що для Андрія Карпенка ця війна принесла немало потрясінь — фізичних та емоційних. Але попри все подарувала хлопцеві родину, якої в нього ніколи до пуття не було, в містечку, про існування якого він навіть не здогадувався. Хоча доля підказувала. На бойовій позиції Андрій з позивним “Шустрий” стояв разом із вісьмома хлопцями зі Старкона. Пліч-о-пліч, у різних ситуаціях, під обстрілами і під час нетривалих хвилин-годин тиші. Саме отоді, коли над головою не тріщало-свистіло-гриміло рашистсько-сєпарськими снарядами, хлопці вели розмови про життя, про дівчат, про рідне місто. Звісно, запрошували Андрія приїздити до свого Старкона. А потім була контузія, Харківський шпиталь і направлення на реабілітацію на Хмельниччину, до Старокостянтинова. Яким же було здивування Андрія, коли, сидячи в черзі до терапевта, побачив побратима “Шамана”! “Ти що тут робиш?” — “Живу, я ж зі Старкона”… А наступного дня вже всі вісім друзяк прийшли навідати “Шустрого”.
…У храмі Святої Трійці УПЦ КП зібралися найближчі для Андрія люди — місцеві волонтери. Хлопець, котрий у рідному місті при живій матері, яка зловживає алкоголем, при двоюрідних братах і сестрах, при тітці — сестрі покійного батька почувався сиротою, отримав справжню родину. У свої 22, переживши пекло війни, він свідомо прийшов до рішення охреститися. За хрещену маму — волонтерка, котра однією з перших навідалася до бійця у госпіталі. За хрещеного батька — чоловік, котрий довідався, що хлопець прагне залишитися жити у Старокостянтинові, шукає якусь роботу, і прийшов, щоб допомогти йому працевлаштуватися. 
Древні стіни храму… Слова молитви… Вода, помазання олією, Євангеліє… Знайомий обряд, напов-нений особливим глибоким змістом, адже охрещується не немовля, а воїн.
“Такі випадки трапляються нечасто, — говорить настоятель храму отець Степан Капустинський. — Найчастіше хрестять немовлят. А коли людина приходить свідомо, надто людина, котрій довелося пройти важкі випробування на війні, розуміє, що потребує Божого захисту. Напевно, й Андрій відчував його весь час. Тепер він має його, так би мовити, офіційно. У нас було кілька випадків, коли до таїнства хрещення приходили люди, котрі повернулися з війни, бо відчували, як Господь і ангел оберігали у хвилини небезпеки”.
Свою дорогу небезпеки, дорогу війни Андрій Карпенко обрав свідомо — записався добровольцем. Спершу служив у Мелітополі в 25-й авіатранспортній московській бригаді, у підрозділі зведеного загону “Дикої качки”. Потім — бої під донецьким аеропортом, потім Луганщина… Не за літами дорослий юнак з приємним веснянкуватим обличчям пережив більше, аніж дехто за весь вік. Але не ризикую розпитувати його про сокровенне, про те, що болить. Не тут — на церковному подвір’ї. Не тепер, коли він вийшов з дверей храму оновленою людиною, сповненою в душі радості й надії. Лише прохоплюється в Андрія: “Про побратимів своїх часто згадую”. — “Вони всі живі?” — “Ні.”
Хрещений батько Андрія Ігор Миропольський клопотався перед керівництвом фірми, де працює, про молодого атошника. Керівництво пішло на зустріч, взяли хлопця на стажування, підучили і тепер після демобілізації він отримає робоче місце.
А хрещена мама Оксана Бабенко з трепетом у голосі розповідає: “Це дитя таке золоте, що його не потрібно нічому особливому вчити. Лише трішки підказати. А я можу дати материнську любов, тепло, молитви. Моїм донькам — 21 і 13 років. А сьогодні ще надбала синочка”.
Вже за кілька днів Андрій знову вирушає в зону АТО. Зізнається, що хотів би залишитися в мирному житті і вже не повертатися на війну — ледве емоційно відновився від пережитого. У серпні він має демобілізуватися, але чергу ротації відтермінували. А в рідному тепер Старконі на хлопця чекатимуть не лише хрещені тато й мама, а й…
— Чим тобі так припав до душі Старокостянтинів? — запитую.
— Я тут вийшов у місто і…
— Закохався?
— Так.
— У місто?
— Не тільки…
— Як її звати?
— Наталка.
От і домовилися погуляти на весіллі!
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського