Подільська земля зростила багатьох відомих в Україні й за її межами діячів культури та мистецтв. Один із них — Микола Кацал — відомий український хоровий диригент, педагог, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, народний артист України, ініціатор створення у Львові християнського екуменічного братства як прообразу духов-ної консолідації українського народу, засновник хору хлопчиків та державної академічної хорової капели “Дударик”, першої української державної хорової школи у Львові.
Подільська земля зростила багатьох відомих в Україні й за її межами діячів культури та мистецтв. Один із них — Микола Кацал — відомий український хоровий диригент, педагог, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, народний артист України, ініціатор створення у Львові християнського екуменічного братства як прообразу духов-ної консолідації українського народу, засновник хору хлопчиків та державної академічної хорової капели “Дударик”, першої української державної хорової школи у Львові.
Ім’я Миколи Кацала стоїть поруч з іменами провідних диригентів-хормейстерів Авдієвського, Муравського, Ященка та інших, чиї хорові колективи стали відомими світові. Отож непересічна постать Миколи Лукича та його хоровий колектив “Дударик” перебувають у полі зору багатьох дослідників-музикознавців.
Народився Микола Кацал 10 грудня 1940 року у Хмельницькому (тодішньому Проскурові) — так записано в довідковій літературі. Сам Микола Лукич дає точнішу інформацію: “…коли сім’я перебралася з Росії до України (до Гречан, що в чотирьох кілометрах від теперішнього Хмельницького), народився я”. Там навчався і закінчив два класи загальноосвітньої школи. Після переїзду до Волочиська, в 1950-1955 роках, Микола навчався в місцевій середній школі. Ділячись своїми спогадами про шкільні роки у Волочиську, Микола Лукич з теплотою згадує свою вчительку-наставницю Валентину Брєзгіну.
Сім’я майбутнього музиканта проживала біля цукрового заводу. Батько працював на цьому заводі машиністом паровоза, а мама — секретарем в адміністрації заводу. Крім Миколи, батьки виховували ще двох старших синів — Едуарда і Леоніда. Обоє батьків добре співали, мали гарні голоси. Тато був навіть солістом заводського аматорського хору.
У шкільні роки в Миколи було багато захоплень. Ази музичної грамоти освоїв в аматорських гуртках Волочиського районного будинку культури. Там він грав на гітарі, контрабасі (у складі струнного оркестру), відвідував гурток образотворчого мистецтва (вчився малювати з натури), спортивні секції. Хлопець успішно брав участь у районних, обласних та республіканських змаганнях з легкої атлетики.
Все ж батько Миколи шукав кращих квартирних умов для своєї великої сім’ї. У 1955 році вони переїжджають на нове місце проживання — до Красилова. Там у 1957 році Микола закінчує середню школу і після неї вступає на факультет геодезії Львівського політехнічного інституту. Старовинне місто Лева було одним із центрів української культури і мистецького життя з добре розвиненою структурою музичних закладів. Безумовно, молодого хлопця захопило культурно-мистецьке життя Львова, його пам’ятки архітектури, багаті колекції музеїв, театри, концертні зали. У студентські роки в Миколи все більше визрівало зацікавлення музикою. В цей період він керував інструментальним ансамблем, студентським хором факультету, який створив у 1961 році.
Після закінчення Львівської політехніки за направленням працював керівником пошукової групи у військовому проектному інституті в Читі (Росія). Там же у 1965 році Микола вступає в музичне училище одразу на другий курс диригентського відділення, водночас керуючи хором у місцевій школі №9. В училищі він знайомиться із Любою Савченко, яка в майбутньому стала його дружиною.
Через рік Микола Лукич повертається до Львова. Тут відомий диригент Михайло Пашківський передає під його керівництво ансамбль хлопчиків при Львівському будинку культури залізничників, до якого він долучив ще 70 учасників. Микола Лукич поновлюється на стаціонарі Львівського музичного училища, яке закінчив у 1970 році з відзнакою (клас диригування Ірини Байцар-Дяк). У 1973-ому закінчив з відзнакою диригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка по класу диригування Михайла Антківа.
У 1971 році за підтримки обласного відділення Музичного товариства України він заснував хор хлопчиків “Дударик”, залучивши до його складу найбільш обдарованих учнів загальноосвітніх та музичних шкіл міста й остаточно ствердивши свою професійну перспективу. Існування хору “Дударик” свого часу помітили й дали зелене світло на подальшу творчу працю класики українського музичного мистецтва, композитори С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Є.Козак та інші.
У заголовку однієї зі своїх публікацій Микола Кацал ніби запитує шанувальників музичного мистецтва: “Звідки ім’я твоє, Дударику?” й одразу дає відповідь: “Із пісні. А пісня — з Поділля, того краю, що дзвенить шаблями Северина Наливайка, Устима Кармалюка та Івана Богуна, бринить голосом Соломії Крушельницької, мелодіями “Щедрика” і “Дударика”, які, мов дорогоцінні діаманти, огранені рукою генія, подарував нам і світу Микола Леонтович…”.
Концертно-просвітницьку діяльність наш земляк успішно поєднує з педагогічною: проводить чимало різноманітних творчих заходів, музичних лекторіїв, тематичних концертів, відкритих уроків.
Хто знає Миколу Кацала, не перестає дивуватися його невтомній працездатності, постійному рухові до досконалості. Сповідуючи принципи міжнаціональної толерантності, Микола Лукич усю виховну і мистецьку роботу поставив на фундамент віковічних духовних і мистецьких традицій українського народу. Він палко відстоював назву та репертуар хору “Дударик” в часи панування радянської антинаціональної ідеології.
За сприяння відомих митців, народних артистів України Ф.Стригуна, Л.Кадирової, Б.Козака та керівника Львівської області Я.Погребняка Микола Кацал створює у Львові в 1989 році першу державну хорову школу. Так з’явилася школа, не гірша за найвідоміші у світі — польську, литовську, німецьку, де звучала в автентичному виконанні музика Баха, Бортнянського, Березовського… “Вони писали саме для хлопчиків! Адже наш хлопчик має інші “нехлоп’ячі” ознаки: пластика і гнучкість співу, чарівний тембр і неповторні своєю світлістю високі звуки. Більше того — він здатен високоодухотворено сприйняти ідеальне та романтичне і донести його неспотвореним до людей…”, — захоплено пише Микола Лукич у своїй публікації.
У 1997 році “Дударик” виступив у концертному залі Волочиської дитячої школи мистецтв. Під час концерту звучали духовні твори, колядки та щедрівки, великі музичні форми й хорові мініатюри. Микола Кацал натхненно диригував: був ощадливим у жестах, але разом з тим зрозумілим. Колектив продемонстрував індивідуальне виконавське обличчя, власний стиль. Після концерту я і мої колеги ще довго перебували під неабияким враженням від співу “Дударика”.
Державна академічна хорова капела “Дударик” — це велика школа хорового мистецтва. А її художній керівник став видатним диригентом-хормейстером другої половини ХХ — початку ХХІ століття, лідером хорового мистецтва, який увійшов до когорти видатних митців сучасної української та світової культури.
Михайло Авдикович, член Національної спілки краєзнавців України, завідувач художнім відділенням Волочиської дитячої школи мистецтв