Кілька років тому молодий режисер Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького Ярослав Дмитрик голосно заявив про себе постановкою вистави “Для домашнього вогнища”. Проте невдовзі у результаті відомого конфлікту у театрі саме він опинився за стінами закладу. До честі молодого митця, він не зламався у цих життєвих випробуваннях, а далі приємно дивує творчими здобутками. Про все це у розмові Ярослава Дмитрика з нашим кореспондентом.
Кілька років тому молодий режисер Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького Ярослав Дмитрик голосно заявив про себе постановкою вистави “Для домашнього вогнища”. Проте невдовзі у результаті відомого конфлікту у театрі саме він опинився за стінами закладу. До честі молодого митця, він не зламався у цих життєвих випробуваннях, а далі приємно дивує творчими здобутками. Про все це у розмові Ярослава Дмитрика з нашим кореспондентом.
— Ярославе, нещодавно твій короткометражний фільм “Мисливці за матюками” здобув премію на конкурсі відеофільмів. Розкажи про це детальніше.
— Так, у травні на Всеукраїнському конкурсі художньо-документальних відеороликів “Чорно-біле кіно” наша робота, зокрема театральної студії “Живе слово” при громадській організації “У майбутнє через культуру”, отримала премію мецената Анатолія Жуковського. Сам конкурс має просвітницьку мету й створений задля профілактики вживання наркотиків, алкоголю і тютюнопаління серед молоді. Фактично всі представлені на ньому короткометражки пропагують здоровий спосіб життя. Й “Мисливці за матюками” — не виняток, адже цією роботою намагаємося донести глядачу необхідність правильного і здорового мислення, якому найбільшої шкоди завдає вживання матюків.
Взагалі матюки не притаманні українській мові — вони запозичені у росіян. Натомість у нас є самобутня лайка, яка передає колорит мови й не несе образ і бруду. Але нині українці використовують саме огидні російські матюки. Їх вживання вже запускає на підсвідомому рівні деструктивні механізми мислення, руйнує культурні засади особистості. Звідси у молоді з’являється асоціальна поведінка й потяг до вживання алкоголю та наркотиків.
Я зрозумів важливість цієї проблеми, працюючи у школі. Почув, як матюкаються вже діти 4-5 класів. Звідки вони набираються цих слів? Вдома? З екранів телевізорів та Інтернету? Фактично відсутність цілісної державної політики у галузях культури й виховання підростаючого покоління не залишає дітям інших альтернатив, як споживати негативні, низькопробні “зразки” культури. Сприяє цьому й нерозуміння проблеми серед батьків. Думаю, фільм “Мисливці за матюками” хоча б змусить їх задуматися над цією проблемою.
— Акторами короткометражного фільму є діти. Як працювалося з ними?
— Не легко, але цікаво. Діти — дуже безпосередні й у них можна багато навчитися. Більше того, цікаво спостерігати, як поступово відшліфовується їх майстерність і розквітає талант. До того ж я маю досвід роботи з юними акторами, адже працюю режисером театру-студії “Живе слово” й театрального гуртка “Лицедій” у Хмельницькому ліцеї №17. Цей етап у моїй творчості настав після несправедливого звільнення з обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького.
— Що скажеш нині про цю історію?
— Фактично це були репресії колишнього театрального керівництва проти мене, моєї матері Наталі Небелюк і деяких інших акторів. Після Майдану вдалося дещо оздоровити ситуацію в театрі, хоча я, так би мовити, і досі залишаюся за його бортом. Переконаний, моє звільнення взагалі сфальшоване. Офіційно згідно з наказом тодішнього директора мене було звільнено за прогул, відсутність на роботі без поважних причин 17 лютого 2012 року. Насправді ж того дня я не був виписаний у розкладі. Тобто звільнення не мало юридичних підстав, а було вмотивоване особистою неприязню тодішнього театрального керівництва.
Більше того, зазнавали утисків і мої вистави. Пригадується: пропоную поставити виставу, а директор питає: знову українську? Фактично моя вистава “Для домашнього вогнища” за однойменною повістю Івана Франка була знята з репертуару без пояснення мотивації такого рішення і, здається, нині її ніхто не збирається поновлювати.
Цікаво, що наші з мамою трудові книжки досі у театрі. Розумію, що цей конфлікт потребує законного завершення. Та, як бачите, особисто я знаходжу нові форми для власної творчої самореалізації і сподіваюся, що колектив нашого обласного театру зуміє поставити остаточну справедливу крапку і в цій історії. Зрештою, все, що зі мною сталося, нині розглядаю як серйозні життєві випробування та власний досвід, без якого, мабуть, неможливо відбутися і в творчості, про що свідчить приклад багатьох моїх колег.
— Над чим працюєш нині?
— Пишу п’єсу про трагічні події Революції гідності. Нині багато зустрічаюся і спілкуюся з учасниками тих подій, близькими загиблих героїв Майдану. Вважаю, що театральні вистави мають бути актуальними й відображати важливі для суспільства проблеми. На жаль, відчувається брак саме такої тематики в українських театрах.
Розмовляв Андрій ЯЩИШЕН
Фото автора