Ми випадково познайомились у Хмельницькому військовому госпіталі. Якось прийшла навідати знайомого і ми розговорилися. Вже сім місяців, як з’ясувалося, військовий Ігор Аркан лікує свою ушкоджену ногу. Пережив операцію, під час якої в колінний суглоб вживили імплант. Одужання йде повільно, бо травма складна. Але боєць мужньо терпить тілесний біль. Гірше, зізнається, справлятися з ранами душевними від чужої байдужості та несправедливості…
Ми випадково познайомились у Хмельницькому військовому госпіталі. Якось прийшла навідати знайомого і ми розговорилися. Вже сім місяців, як з’ясувалося, військовий Ігор Аркан лікує свою ушкоджену ногу. Пережив операцію, під час якої в колінний суглоб вживили імплант. Одужання йде повільно, бо травма складна. Але боєць мужньо терпить тілесний біль. Гірше, зізнається, справлятися з ранами душевними від чужої байдужості та несправедливості…
Ігор Аркан — хмельничанин. Йому п’ятдесят. У мирному житті — зварювальник, а в армійському минулому — снайпер. “Вважав, що потрібен країні, тому одразу пішов у військкомат, не роздумуючи”, — розкаже він під час нашої розмови.
Це був березень 2014-го, а мобілізували його у липні. До останнього молодший сержант не знав, що служитиме не снайпером, а санітаром в окремій Хмельницькій автомобільній санітарній роті. Із 23-річним водієм Валентином вони стали напарниками й опинилися в зоні бойових дій.
“Молодих не варто відправляти на фронт, — сумно каже Ігор. — Боляче дивитися, як вони страждають від побаченого й пережитого. Таким, як я, легше, бо життя вже не раз било. Вони не підготовлені ні фізично, ні психологічно, а їх одразу в пекло. На війні страшно всім, без винятку. Страшно втрачати, страшно не встигнути допомогти. А, якщо врахувати, що ми до війни взагалі не були готові, то це повний хаос. Воювати не було чим. Проти ворожої бронетехніки лише стрілецька зброя. Уявіть собі, як це”.
Голос співрозмовника стихає. Розумію, він збирається з думками та силами, аби продовжувати розповідь. Бо говорити про пережите непросто.
“Машина наша була нічим не краща за інші — суцільний металобрухт. До місця призначення якось дошкрябали, а вже там перебирали і ходову, і двигун. І поварити довелося, аби не розлетілася на жахливих воєнних дорогах. Ми ж знали, що від справності нашої “газельки” залежатимуть чиїсь життя, та й, зрештою, наші”.
Під обстрілами бували не раз, але все закінчувалося більш-менш нормально: вдавалося і людей, і машину вивести із зони смертельного “дощу”.
Та одного разу не пощастило. 1 жовтня їхня машина потрапила під обстріл в місті Щастя Луганської області. Вибуховою хвилею Ігоря Всеволодовича кинуло на биту цеглу. Тоді він ще не знав, що отримана травма ноги буде настільки серйозною. Нині не вдається в деталі, лише зауважує, що згодом став дошкуляти сильний біль. Але він мужньо терпів. Як і раніше, виїжджав на завдання, зціпивши зуби, тягав на собі поранених. Але коліно страшенно набрякло й кожен найменший порух приносив йому нестерпні страждання. Тож одного дня санітарним вертольотом його доставили у Харківський військовий госпіталь. Так розпочалася нелегка епопея одужання, яке триває й досі.
Подальше лікування боєць проходив у Хмельницькому військовому шпиталі. Після огляду травмованого суглоба лікарі рекомендували оперативне втручання, попередивши, що така операція є дороговартісною (?).
“Наша сім’я не мала можливості оплатити цю операцію, тому мене оформили на денний стаціонар і призначили фізіотерапевтичні процедури, — ділиться Ігор. — Однак за три тижні полегшення не відчув, навпаки, біль став дошкуляти ще більше. Але медиків це чомусь не насторожило…”
“Після процедур больовий синдром у правому колінному суглобі збільшився, проте лікуючий лікар Я.Красуцький та начальник хірургічного відділення О.Дігтяр назвали чоловіка “симулянтом” і сказали, що готують до виписки і направлення до військової частини” (із заяви до військової прокуратури Хмельницького гарнізону дружини військовослужбовця Оксани Аркан). Зваживши на наполягання військовослужбовця, його все ж обстежили на МРТ і за результатами направили на консультацію до травматолога Вінницького військово-медичного центру. 4 листопада Ігоря Аркана оформили в стаціонар, а вже наступного дня провели операцію, вжививши в коліно імплант. Подальше лікування знову проходив за місцем проживання — в хірургічному відділенні Хмельницького військового госпіталю до 28 січня 2015 року.
…Переді мною копія виписного епікризу №123 від 28.01.2015 року, яка свідчить про те, що мобілізований молодший сержант (резервіст) Ігор Аркан виписується з відділення під нагляд лікаря військової частини з рекомендаціями носіння ортезу на правому колінному суглобі протягом двох місяців та звільнення від фізичної та стройової підготовки на два місяці (?). Чи це не нонсенс: людину, нога якої одягнута в ортез і якій рекомендовано уникати зайвих рухів та навантажень на прооперований колінний суглоб, направляють у військову частину, що перебуває в зоні активних бойових дій та ще й під нагляд лікаря частини?
“Як ви тоді почувалися?” — запитую Ігоря Всеволодовича. Він усміхається: “Ходив на милицях. Не знаю, яким я був би воякою, бо нога як слід не згиналася”.
Водночас (очевидно, від пережитого нервового потрясіння) змушений був звернутися з проблемами в обласний онкодиспансер, де перебував на обліку. В 2007 році йому видалили ракову пухлину на правій носогубній складці.
…Того дня, коли ми зустрілися в госпіталі, Ігор Аркан з посильним листом на МСЕК, який завірили своїми підписами голова та члени ЛКК, йшов на прийом до начальника медичної частини Віктора Левчука. Мимоволі стала свідком їхньої розмови. Медик запропонував мобілізованому звільнитися з військової служби й оформляти пенсію. Посильний лист на МСЕК не підписав, не пояснивши своїх дій. Я бачила, як боляче доброволець сприйняв цю “дружню” пораду, адже нічого незаконного для себе не вимагав. І навіть після моїх банальних втішаючих слів йому не стало легше. Ми попрощались, Ігор Всеволодович пообіцяв, що дасть про себе знати, якщо йому буде потрібна допомога.
…Я зателефонувала йому в двадцятих числах червня.
“Я вже не вдома, а на Сході”, — повідомив він. “А як же нога?” — запитала я. “Нічого не змінилося, але я тут”, — відповів.
Виявилося, що, незважаючи на хворобу, він змушений був поїхати у свою військову частину, інакше вважався б дезертиром. На руки бійцю видали свідоцтво про хворобу №485 від 30 квітня 2015 року, де сказано, що Госпітальна військово-лікарська комісія військової частини А2339 за розпорядженням командира військової частини В2581 від 14.04.2015 року №377 на підставі статей 61в, 53в графи ІІ розкладу хвороб визнала його обмежено придатним до військової служби. Фактично ж зазначені норми Положення про військово-медичну експертизу у Збройних Силах України від 14.08.2008 року №402 передбачають непридатність до військової служби у мирний час й обмежену придатність у воєнний час. У виписному епікризі №1244 І.Аркан визнаний обмежено придатним до військової служби за статтями 64в, 53в графи ІІ Положення про військово-лікарську експертизу у Збройних Силах України від 14.08.2008 року №402.
Тим часом дружина військово-службовця Оксана Миколаївна (вона — помічник вихователя дитсадка) написала заяву у військову прокуратуру Хмельницького гарнізону. Процитую відповідь, яку їй надали: “Ваше звернення щодо неправомірних дій членів військово-лікарської комісії та бездіяльність начальника військово-медичної служби В.Левчука відповідно до вимог ст. 7 Закону України “Про звернення громадян” направлено для особистого розгляду командиру в/ч А 2339, про результати розгляду вам буде повідомлено. Заступник військового прокурора Хмельницького гарнізону В.Петриченко”.
До речі, відповіді з військової частини досі немає. Зате оперативно зреагували у Центральній військово-лікарській комісії Міністерства оборони України. За кілька днів заява була розглянута. Рішення надіслали у військову частину електронною поштою. За ним 24 червня Ігор Аркан був госпіталізований у Головний військово-медичний клінічний ордена Червоної Зірки центр “Головний військовий клінічний госпіталь” у Києві. Наразі його очікує повторне проходження медичної комісії, висновок якої остаточно вирішить долю добровольця.
Хочеться вірити, що держава, а точніше, люди які її представляють, будуть нарешті об’єктивні і солдату більше не доведеться оббивати пороги в пошуках справедливості.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК