Жива легенда — так сьогодні називають Олександра Лукіна у Хмельницькому музичному училищі ім. В.Заремби. Вечір, присвячений його 80-літтю, відбувся днями у залі Хмельницького університету управління і права. Рідні, колеги, друзі, колишні студенти Олександра Павловича не шкодували теплих слів вдячності і пошани до людини, яка віддала училищу майже 50 років праці. Музичні номери і привітання від обласної філармонії, дитячих музичних шкіл та музучилища, твори самого Олександра Лукіна, виконані під час концерту, подарували справжню насолоду присутнім.
Жива легенда — так сьогодні називають Олександра Лукіна у Хмельницькому музичному училищі ім. В.Заремби. Вечір, присвячений його 80-літтю, відбувся днями у залі Хмельницького університету управління і права. Рідні, колеги, друзі, колишні студенти Олександра Павловича не шкодували теплих слів вдячності і пошани до людини, яка віддала училищу майже 50 років праці. Музичні номери і привітання від обласної філармонії, дитячих музичних шкіл та музучилища, твори самого Олександра Лукіна, виконані під час концерту, подарували справжню насолоду присутнім.
Сам музикант народився 22 червня 1935 року в сім’ї залізничників на Ставропольщині. Трохи згодом сім’я переїхала на Херсонщину, де її і застала війна. Батько пішов на фронт, а малий Сашко разом із матір’ю були евакуйовані до Ростова-на-Дону. Під час переїзду після чергового бомбардування маму шестирічного Сашка із пошкодженим хребтом забрали в лікарню, а подальший життєвий шлях хлопчика проліг через дитячі будинки в Ростові та Херсоні, де його після тривалих пошуків знайшла рідна тітка, впізнавши по родимці. Здавалося, поневіряння на цьому мали б скінчитись, але в країні тривала війна, мама лежала в лікарні, зв’язок із батьком був втрачений і лише оптимізм оточення Олександра, їх віра у краще майбутнє надавали сили. Вже після закінчення війни хлопець пішов до школи, а через деякий час був прийнятий до суворовського училища. Проте дух волі, набутий за часи безпритульності, не дав підкоритися суворим військовим правилам — Сашко втікає з училища і разом з іншими безпритульними дітьми подорожує країною. Потім був механічний технікум, після нього — морехідне училище, де Сашко виявив неабиякий талант музиканта, граючи на мандоліні. Хтозна, можливо, і став би він капітаном далекого плавання, якби внаслідок отриманої під час бомбардування контузії не став погіршуватися зір. І ось тоді начальник училища, адмірал особисто посприяв тому, щоб Олександра прийняли до лав Херсонського музичного училища. Це училище й стало справжньою альма-матер для юного Лукіна. Саме там він зустрів свого вірного друга і товариша Володимира Косєва. Саме там освоїв і назавжди полюбив балалайку, домру та гітару. Після закінчення училища Олександр вступив до Одеської консерваторії, де поглибив свої знання, навчаючись у видатних педагогів — заслуженого діяча мистецтв професора Костянтина Пігрова, ректора консерваторії Серафима Орфеєва, Віктора Гапона.
Розповіді про роки навчання заслуговують окремої уваги, адже це були післявоєнні голодні та скрутні часи. Бідно одягнений, вічно голодний юнак не здавався, гриз граніт науки, освоював різні інструменти, інструментовку, композицію та багато інших предметів. Або, як він сам каже: “Брав усе, що давали”…
Сильний моральний дух юнака не дав йому зламатися, а вивів на широкий життєвий шлях. Отримавши, за його словами “колосальні знання”, він не жалкував ними ділитися. Оркестри, ансамблі, інститути, студії, школи Одещини були щедро обдаровані його вмінням грати на різних інструментах та працювати з оркестрами різних складів. Концертне життя, викладання, навіть музичні ілюстрації художніх фільмів — все це складало основу життя Олександра Лукіна у сонячній Одесі. Саме там він зустрів свою навіки єдину дружину — Жанну, з якою одружився, а вже у 1961 році разом із нею, маленьким сином Юрком та другом Володимиром Косєвим, котрий одружився із сестрою Жанни Іриною, переїхали до Хмельницького, отримавши направлення на роботу в музичне училище. І це на тлі того, що йому пропонували престижні посади та умови у значно більших містах!
З того часу Олександр Павлович працював у Хмельницькому музичному училищі ім. В.Заремби у відділі народних інструментів викладачем по класу балалайки, гітари, оркестрування, читки партитур, методики, диригування та ансамблю.
Протягом багатьох років Олександр Лукін керував оркестром народних інструментів та був завідувачем відділу народних інструментів. Вже у 1962 році він організував ансамбль народних інструментів, до складу якого увійшли викладачі відділу народних інструментів і який впродовж 35 років радував Хмельниччину високопрофесійним рівнем виконання кращих взірців класичної та народної музики. Протягом багатьох років солісткою ансамблю була Галина Баранова, яку свого часу називали “подільським соловейком”. На зміну їй прийшла Галина Яківчук, котра з великим натхненням і любов’ю виконувала як народні пісні, так і твори самого Лукіна, пісенна творчість якого пронизана ліричністю, мрійливістю, хоча подекуди звучить щемний драматизм. Його пісні легко запам’ятовуються, як кажуть музиканти: “добре лягають на вухо”, їх завжди приємно виконувати, вони доступні для виконання як професіоналами, так і любителями. За роки керування ансамблем, Олександр Лукін оркестрував та пере- клав для народних інструментів велику кількість творів світової та народної музики. Водночас написав ряд вокальних творів для солістів у супроводі ансамблю, а, починаючи ще зі студентських років, він пише інструментальну музику для домри, балалайки, баяна. Нині його твори виконуються як аматорськими колективами, так і професійними в Україні та за її межами.
Олександр Лукін — педагог-методист Хмельницького музичного училища ім. В.Заремби, член спілки композиторів України. Він завжди щедро ділився результатами своєї праці з колегами і творчою молоддю. За його сприяння в багатьох мистецьких закладах області були створені оркестри та ансамблі народних інструментів. Він навчив грі на різноманітних музичних інструментах не одне покоління музикантів, які продовжили творчий шлях у вищих навчальних закладах нашої країни та за кордоном, а тепер передають отримані знання учням. Діяльність Олександра Лукіна належно оцінена: він нагороджений орденом “Знак пошани”, численними грамотами та подяками, став лауреатом обласної музичної премії ім. В.Заремби.
Кілька слів варто сказати про сім’ю Олександра Павловича, яка для нього була і є затишною оазою в бурхливому морі життя. Дружина Жанна завжди підтримувала і допомагала своєму чоловіку, створювала справжнє сімейне тепле вогнище в домі, де радо зустрічали друзів та колег. Нині Олександр Павлович живе в оточенні своїх дітей та онуків.
І хоча й перебуває на пенсії, завжди з радістю спілкується з колегами та учнями, продовжує ділитися своїми знаннями та досвідом, двері його дому завжди відчинені, як і відкриті серце і душа назустріч людям!
Олександра Рачинська