Третя поїздка хмельницької офіційної делегації до міста-побратима Старобільська стала ще одним, без перебільшення, спільним внеском у зміцнення дружби та партнерства між нашими громадами. Та, мабуть, не менш символічним у день її від’їзду на Луганщину було прибуття у наш комунальний табір “Чайка”, що в Головчинцях, першої групи старобільських дітей на літній відпочинок у рамках взаємних домовленостей, про що там говорить нині усе місто. Як відомо, з ініціативи керівництва Хмельницького протягом літа тут оздоровиться ще дві групи юних старобільчан по 22 школяра кожна.
Третя поїздка хмельницької офіційної делегації до міста-побратима Старобільська стала ще одним, без перебільшення, спільним внеском у зміцнення дружби та партнерства між нашими громадами. Та, мабуть, не менш символічним у день її від’їзду на Луганщину було прибуття у наш комунальний табір “Чайка”, що в Головчинцях, першої групи старобільських дітей на літній відпочинок у рамках взаємних домовленостей, про що там говорить нині усе місто. Як відомо, з ініціативи керівництва Хмельницького протягом літа тут оздоровиться ще дві групи юних старобільчан по 22 школяра кожна.
Нагадаємо, що з часу підписання угоди про партнерство між нашими містами вже розпочався досить змістовний діалог між освітніми та культосвітніми установами в режимі скайп-конференцій, а першими у Хмельницькому побували тамтешні юні шахісти, які брали участь у традиційному шаховому турнірі імені А.Сургунда. Мав свою особливість і наш нинішній гуманітарний вантаж до Старобільська, значну частину якого становила адресна передача міської та обласної ветеранських організацій своїм колегам на Луганщині, про що піде мова нижче. Нагадаємо, що серед цього вантажу були благодійні пожертви, зібрані хмельничанами через міський доброчинний фонд “Надія”, активістами партії “Батьківщина”, благодійного фонду допомоги захисникам України та реабілітації інвалідів, колективом відділу фінансів Хмельницької дирекції УДППЗ “Укрпошта”, ТОВ “Корвет”, ініціативною групою українських волонтерів з Італії на чолі з Миколою Прадуном, окремими доброчинцями з нашого міста й області, про яких ми обов’язково розповідатимемо.
Рушили в дорогу десь біля п’ятої ранку, додавши до завантаженого по вінця кузова 20-тонної автофури, виділеної фірмою “Класт”, ще трохи продуктів. Видно, не спалося цієї ночі і в.о. міського голови Костянтину Чернилевському, який особисто провів у дорогу нашу делегацію, що їхала в автобусику КП “Електротранс” у складі голови обласної волонтерської організації “Ніхто, крім нас”, підполковника запасу Миколи Площинського, депутата міськради Олега Певнєва, відповідального працівника міськвиконкому Юрія Адрушка та автора цих дорожніх нотаток. Невдовзі до нас приєднається й автобус з артистами “Мистецької подільської сотні”, що забезпечувала культурно-мистецьку програму цієї поїздки. Щоправда, у дальній дорозі триматися разом практично неможливо, тож ми більше спілкувалися між собою мобілками, а пунктом спільного збору стане вже вночі блокпост за містом Сватове. Щоправда, “сотня” після Харкова пішла нашим старим маршрутом на місто Купянськ, значно ускладнивши собі дорогу, яку радше б називати напрямком, а ми разом з автофурою відкривали цього разу новий маршрут через місто Ізюм, який виявився більш придатним для їзди. Взагалі нинішній стан доріг на Донбасі — це окрема тема для описів, тож можна лише з повагою зняти капелюха перед усіма водіями, які везуть сюди гуманітарні, військові чи інші вантажі. А повертаючись додому, ми ще більше вдосконалили свій маршрут, пішовши зі Старобільська на Севєродонецьк, далі на Кремінну, де хоч і більше блокпостів, проте автотраса до Сватового доволі пристойна, а потім уже освоєною дорогою на Ізюм відшукали навіть новий резерв до півсотні кілометрів, які скоротили шлях до Харкова…
Приємно було почути від бійців на сватівських блокпостах, що вони пам’ятають попередню хмельницьку делегацію, яка частувала їх домашніми варениками. Нині ж ми пригощали бійців на блокпостах смаколиками від нашої “Насолоди” та давали пакети мінералки, яка тут в особливому дефіциті. Щоправда, винятків при огляді наших вантажів та машин вони через це не робили. І взагалі, слід зауважити, що чим ближче до прифронтової території, тим нині блокпости виглядають більш укріпленими, зокрема й ті, що з’явилися на в’їзді до Старобільська. Різким контрастом з цим прифронтовим режимом виглядають рейсові автобуси, які курсують до Москви, Ростова-на-Дону…
Першими на Старобільськ ми відправили під ранок “Мистецьку сотню”, яка готувалася до концерту у 8-му полку спецпризначенців, аби наші артисти в готелі “Мир” привели себе до ладу. Офіційній делегації це “щастя” усміхнеться лише пізнього вечора, адже ми супроводжували гуманітарний вантаж і зобов’язані були доправити його за місцем призначення. Тож очікували, поки якусь годину поспить водій автофури, і ми разом з ним на сидіннях буса. До речі, у тих краях світає десь на годину раніше, ніж у нас, тож на початку шостої рушили далі в дорогу, щоб через якихось години-дві прибути до Старобільська, де на нас чекали представники районної та міської влади на чолі з заступником голови райдержадміністрації Олександром Калініним. Перший гуманітарний вантаж було відправлено на базу 8-го спецполку, де нас зустрічали як рідних. Щоправда, того дня там відчувалась особлива бойова напруга, тож навіть концерт наших артистів довелося відмінити. А хмельницька “гуманітарка” виявилася дуже доречною, адже при її комплектуванні було враховано побажання командування та інтендантів підрозділу. Бійці, з якими спілкувалися, були в гарному настрої, не лізли за жартівливим словом у кишеню, ну, і, звичайно ж, усі дякували, що рідний Хмельницький не забуває про них…
Наступним пунктом став районний Будинок ветерана, де за допомогою військових в актовому залі ми розвантажили подарунки від хмельницьких ветеранських організацій. Сюди підтягнулася і група місцевих телевізійників з телекомпанії “Ірта”. Голова Старобільської райдержадміністрації Анатолій Гаркавий подякував хмельничанам, які долучилися до збору цього гуманітарного вантажу. А заразом нагадав старобільцям про те, що нині у Хмельницькому відпочиває перша група їх дітей, за що подякував усій нашій міській громаді.
Голова районної ветеранської організації Сергій Волошин, який, до речі, через нас передав усну й письмову подяки керівництву обласної ветеранської організації, повідомив, що у районі нині мешкають понад 15 тисяч ветеранів різних категорій, до яких додалося немало переселенців, котрих нині на Старобільщині понад 16,5 тисячі, тож гуманітарна допомога з Хмельницького, на його переконання, має як соціальний, так і патріотично-виховний зміст. А ще в Будинку ветерана ми познайомилися з його невеличким колективом, досвід якого насправді вартує уваги. Щоправда, під час розвантаження гуманітарки мали неприємний, хоч і майже ніким не помічений інцидент, коли старший чоловік, приглядаючись до нашої роботи, кинув знічев’я російською репліку: “І чого ви сюди їздите?”…
А як, шановний, не їздити, коли торік наприкінці квітня й початку травня такі, мабуть, як ви, мало не здали Старобільськ сепаратистам? Адже серед тих мітингувальників, які виступали за ЛНР, були не лише приїжджі провокатори, а й немало місцевих, які, сподіваємося, за цей рік щось таки зрозуміли. Для мене ж вже став беззаперечним той факт, що за останні місяці у Старобільську побільшало України в усьому, і можу потішитися, що в цьому є і наш внесок. Пригадується, як з гордістю ми в Хмельницькому обмінювалися враженнями від святкування там 9 травня, коли старобільці пронесли своїми центральними вулицями найбільший державний стяг. А нині ми вже побачили неподалік від Будинку ветерана капличку громади УПЦ Київського патріархату, настоятелем у якій служить отець Володимир, капелан з батальйону “Айдар”, бійці якого тут користуються неабияким авторитетом, що б там про них що не розказували. Помітили ми, що в місті поменшало військових зі зброєю. Тож якби не їх присутність у місті разом із блокпостами в центрі біля комендатури та на околицях, ледь чутні вибухи з тренувального Сватівського військового полігону, які можна сплутати з пострілами зеніток по російських безпілотниках, які сюди зачастили, Старобільськ нічим би не нагадував прифронтове місто. Адже живе звичним мирним життям, бо до військових тут уже давно звикли, мальовнича річка Айдар прийняла перших купальників, у школах у ці дні були випускні вечори дев’ятикласників, у звичному режимі працювали місцевий ринок, магазини, вистачало овочів та городини на виносних торговельних лотках у центрі за цілком стриманими цінами…
Д
есь під обід до нас під’їхав наш земляк, полковник Валерій Лесков, для підрозділу якого ми також привезли гуманітарний вантаж. Зрозуміло, про його службу ми не можемо докладно розповісти, але для нього підготували сюрприз у вигляді концерту “мистецької сотні”, яка разом з офіційною делегацією відбула невдовзі у розташування його частини. А ознайомившись, так би мовити, зблизька з побутом і службою воїнів, зізнаюся, що в мене побільшало оптимізму щодо загальної ситуації на фронті. Адже наші військові, якими командує Валерій Лесков, здатні нині до виконання найскладніших військових завдань, що, здається, починає усвідомлювати і ворог. Наш спільний приїзд, не сумніваємось, додав оптимізму і бійцям. Вони, прийнявши вантаж, серед якого були й книги, зібрані нашою “Просвітою”, і підшивка “Проскурова”, не забули почастувати нас ситним армійським обідом, який, до речі, допомагали готувати співачки Марина Українець та Катерина Аргунова…
Дуже шкода, що за кадром цієї оповіді залишаються деталі та подробиці перебування в гостях у Валерія Лескова та його бійців, але, повірте на слово, ці враження залишаться з нами надовго. Першими того дня покинула його “господарство” офіційна делегація, залишивши там лише підполковника запасу, афганця Миколу Площинського, якого ми заберемо звідти наступного дня. У Старобільську нас чекали ще протокольні заходи, тож про концерт “Мистецької сотні” розповість у нашій газеті один із її лідерів, літераторка та ведуча Оксана Радушинська. Наших митців у четвер зранку чекали у Сватівському військовому госпіталі. Ми ж на ранок мали ряд зустрічей, серед яких було знайомство з бійцями добровольчого батальйону імені Джохара Дудаєва, активістами благодійного фонду “Майбутнє Луганщини”. А почали день з відвідин місцевого цвинтаря, де, за традицією, поклали квіти до спільного хреста біля поховання невідомих героїв-десантників та айдарівців, які полягли у вересні минулого року під містом Щастя. Якраз того дня останки одного з них, що був родом з Сумщини, забрала родина. Знаємо і про те, що серед цих невідомих героїв є й наші земляки, генетичні аналізи яких ще не дістали підтвердження. Поклонилися загалом і праху загиблих у Старобільському комуністичному концтаборі польських офіцерів та старшин, не забули помолитися і в жіночому Свято-Скорботному монастирі, де підійшли до могили архимандрита Кирила. Зрозуміло, що я не міг не відвідати колег з місцевої районки “Вісник Старобільщини”, яка і далі приємно дивує своїм творчим креативом та змістом, хоч твориться, м’яко кажучи, у складних умовах…
Перед від’їздом Олександр Калінін передав нашому місту однорічного бабака, якого місцеві лісники врятували від браконьєрів. Як відомо, бабак — один із символів Луганщини, його зображення є навіть на гербі цієї області. Старобільчани передали цю тваринку нам, аби і в нас, як на Харківщині, був свій бабак, який у лютому передвіщатиме настання весни. Щодо клички для нього, то ми не сперечалися: найкраще йому пасуватиме Айдарчик, а як виросте — буде Айдаром, на честь однойменної річки, що протікає в цих краях. Так у нашій делегації з’явився ще один повноправний представник, за яким доглядали дорогою додому і передали у зоокуток міського парку…
Дорога додому минула без особливих пригод, щоправда, підвечір на березі Краснооскільського водосховища, яке колись мало не знищило популяцію бабаків на Слобожанщині, ми наздогнали нашу “Мистецьку сотню”, обмінялися враженнями і далі в путь, з почуттям виконаного обов’язку та впевненістю, що наших друзів на Луганщині побільшало…
Богдан Теленько
На фото: гуманітарний вантаж доставлено старобільським ветеранам; подарунки з Хмельницького для військових;
співачки Катерина Аргунова та Марина Українець на солдатській кухні; Валерій Лесков та Микола Площинський