Актори з Польщі, Білорусі, Молдови наприкінці минулого тижня завітали у монотеатр “Кут” на 17-й театральний фестиваль “Відлуння”. Там на хмельничан очікували три вистави з потужним емоційним зарядом, які порушували важливі й актуальні питання сьогодення. Побачене дало глядачам поштовх переосмислити суть нинішньої ситуації в державі.
Актори з Польщі, Білорусі, Молдови наприкінці минулого тижня завітали у монотеатр “Кут” на 17-й театральний фестиваль “Відлуння”. Там на хмельничан очікували три вистави з потужним емоційним зарядом, які порушували важливі й актуальні питання сьогодення. Побачене дало глядачам поштовх переосмислити суть нинішньої ситуації в державі.
Після трирічної перерви міжнародний фестиваль мономистецтв “Відлуння” знову повернувся до нашого міста, яке отримало честь приймати й іноземних акторів. На це рішення вплинула низка факторів: позитивний імідж “Кута” у середовищі театралів, фінансові негаразди “Відлуння” й питання безпеки, адже деякі актори вважають Західну Україну безпечнішою за столицю. На щастя, організаційні питання вдалося вирішити досить швидко, зокрема завдяки підтримці міського управління культури і туризму й ПАТ “Хмельницькобленерго”.
Упродовж трьох фестивальних днів у “Куті” був аншлаг. Охочих побачити закордонні вистави зібралося стільки, що адміністрації театру довелося ставити додаткові стільці. Такий ажіотаж був не даремний, адже кожна представлена вистава — непересічна подія в мистецькому житті міста.
Перший фестивальний вечір відкрила монодрама польського режисера Станіслава Медзієвського зі Слупського театру “Рондо” “Мати Мейра та її діти”. Виконавиця — англійська акторка Керіл Свіфт, котра вже тривалий час мешкає у Польщі. Сама п’єса базується на книгах “Ти наче камінь їла” Войцеха Тохмана і “Я народилася, тримаючи лопату” Ришарда Більського. В основі сюжету — історія боснійської мусульманки Мейри Даутович, яка втратила доньку й сина під час етнічних чисток боснійської війни 1992-1995 років. Тепер вона розшукує останки своїх маленьких дітей. Розклеює плакати, ходить околицями, розпитує сербів, чи вони знають щось про масові вбивства. Випадковий перехожий показує місце масового поховання та запевняє, що не винен, адже не брав у цьому участі, лише спостерігав…
Допомагає Мейрі у пошуках доктор Єва Клоновська — найвідоміший у світі знавець судово-медичної антропології. Вона постає своєрідним Шерлоком Холмсом, який може завдяки своїм знанням і аналітичним здібностям розповісти практично все про знайдені кістки: стать, національність, вік… Доктор Єва працює місяцями, наче одержима, незважаючи на втому, навіть голод. Її покликання — встановити справедливість і дати змогу людям гідно поховати своїх убитих родичів.
Від самого початку і до кінця вистава нагадує таємничу містерію, під час якої актор водить глядача колами царства мертвих. Монодрама порушує надто складні для сприйняття теми. Навіть певний мовний бар’єр не заважає фізично відчути біль персонажів. Цьому допомагає відсутність декорацій — ніщо не відволікає увагу глядача — є лише глибока темрява, одягнена у траурне вбрання Керіл Свіфт, постать якої трішки підсвічується слабким світлом то червоного, то синього прожекторів.
Дивитися цю виставу особливо важко у контексті нинішньої війни на сході України. Українські матері також шукають тіла загиблих за свободу синів. Цей біль відчутний як ніколи. Багато глядачів не стримували емоцій і плакали під час вистави. “Мати Мейра та її діти” не несе ні краплі оптимізму чи надії, вона ставить питання: як люди можуть так чинити з іншими? Заради чого можна вбивати маленьких дітей?
Схожі проблеми порушує документальна драма “Час секонд-хенд” Олени Дудич і Володимира Петровича з Білоруського державного театру. Вистава складається з двох монологів, взятих з однойменної книги білоруської письменниці Світлани Алексієвич. Це історії реальних людей, які пережили розпад Радянського Союзу й опинилися у новому, невластивому для себе середовищі. Їх міркування дають змогу зрозуміти тих, хто нині продовжує ностальгічно згадувати радянське минуле й водночас його ненавидіти. Саме цих людей можна назвати новим “втраченим поколінням”. Стара тоталітарна система когось поламала, когось сформувала за стандартними лекалами, невластивими для сьогодення. Тому ці люди ненавидять своє теперішнє життя, але не намагаються у ньому щось змінити.
“Я був абсолютно радянською людиною. Мені досі подобаються радянські фільми. В них є щось таке, чого немає у сучасних, що я любив дитинства. Любив читати про історію… Але довго нічого не знав про 1937-й. Одного разу спитав маму, де помер наш дідусь, вона зомліла”, — розкладаючи навколо сцени магнітні плівки, розповідає герой Володимира Петровича.
Цей персонаж поєднує парадоксальну тугу за Сталіним і забезпечене життя, яке стало можливим лише завдяки розпаду радянської імперії. Суперечливі погляди, згадки минулого змушують його ставити філософські питання. Зокрема, він хоче дізнатися, де ховається корінь людського зла.
Цього прагне й героїня, донька якої постраждала під час теракту в московському метро у 2006 році. Важкий монолог Олени Дудич викликав сльози у присутніх. Її героїня картає себе, що не вберегла свою дитину від вибуху й не може зрозуміти: що ж змусило терористів так вчинити. “Вбивати людей, яких хтось любить, — подвійний злочин”, — наприкінці вистави крізь сльози робить гіркий висновок героїня Олени Дудич. Створити ефект реальності монологів допомагали кадри документальних хронік, аудіозапис сповіді енкаведиста, з яким колись спілкувався герой Володимира Петровича.
Найбільш динамічною виявилася вистава молодого молдовського актора з театру “З вулиці троянд” Дмитра Дубини “Поверніть моє життя…”. Вистава складається з двох дій, які ілюструють різні вікові періоди героя п’єси.
Спочатку він блискуче перевтілився у дев’ятирічного хлопчика, який попри юний вік відчув жорстокість життя: сімейні скандали, батько покидає їх і вирішує розпочати нове життя, брат потрапляє до в’язниці за крадіжку комп’ютера, а в матері виявили цукровий діабет. Проте у вистави чимало кумедних моментів: герой, потрапивши у скрутну ситуацію, згадує своє життя й сипле жартами.
Починається вистава нестандартно: актор виходить не на сцену, а в повній темряві заходить до глядачів і запалює сірник. Хлопчик розуміє, що його зачинили в гаражі. Далі він повільно піднімається на сцену. Під час першої дії єдиним джерелом світла є мерехтіння сірників, які дуже швидко гаснуть. Герой боїться, що в темряві причаївся чоловік, який хоче його зґвалтувати. Але насправді все закінчується досить весело: двері зачинилися випадково, а чоловік хотів подарувати йому велосипед, щоб хлопець перестав травити себе цигарками.
У другому акті герою 15 років і в нього почалися проблеми з законом. Через крадіжку хлопчину вигнали зі школи й він розмірковує над власним життям, граючи за комп’ютером у відеоігри. Насправді хлопець нічого не хотів красти, лише пожартувати зі свого багатого однокласника, взявши його дорогий телефон. Це помітили, викликали міліціонерів, які його добу протримали за ґратами.
Він порівнює себе з птахом, зачиненим у клітці, в’язнем обставин і суспільства, і хоче вирватися на волю. Наприкінці актор пише пронизливого листа до всіх і ні до кого, в якому просить: “Поверніть мені моє життя, будь ласка! Не забирайте його, я вас дуже прошу, так не можна, я хочу в школу, я більше не можу вдома сидіти за компом… Не можна так знущатися! Не можна! Мені потрібно довчитися!”.
Це своєрідний підсумок двох попередніх вистав, які ілюструють зруйновані життя. На відміну від них, “Поверніть моє життя…” залишає надію на краще. Її головна ідея — завжди можна залишитися гарною людиною, щоб не повторилися події, зображені у монодрамі “Мати Мейра та її діти”, чи життя втратить сенс — як у документальній драмі “Час секонд-хенд”.
За старання акторам директор монотеатру “Кут” Володимир Смотритель вручив почесні подяки, але найголовнішою нагородою, звісно, стали бурхливі й щирі оплески глядачів.
“Ми спочатку хвилювалися, що на такий екзотичний фестиваль може прийти небагато глядачів, адже моновистави — один із найскладніших для сприйняття театральних жанрів. Але наші побоювання не справдилися, хмельничани виявилися відкритими до якісного мистецтва. Через це я вкотре переконуюся, що люблю Хмельницький!” — поділився наприкінці Володимир Смотритель.
Андрій ЯЩИШЕН
Фото автора