Сумні реалії нашого часу: щорічно в Україні народжуються сотні дітей з функціональними порушеннями зору, тисячі людей втрачають зір частково або повністю внаслідок травм, глаукоми, діабету та інших захворювань. Особливо трагічно, коли це трапляється раптово, людина опиняється у стані шоку і потрапляє у повну залежність від сторонньої опіки. Головне у цей момент — переконати, що втрата зору — не кінець життєвої діяльності, а лише спосіб життя у нових умовах. Відтак на перший план виходить потреба у спеціалістах: реабілітологах, психологах, фахівців з тифлопрактики (з грецької “тифлос” — сліпий), соціальних працівниках та інших.
Сумні реалії нашого часу: щорічно в Україні народжуються сотні дітей з функціональними порушеннями зору, тисячі людей втрачають зір частково або повністю внаслідок травм, глаукоми, діабету та інших захворювань. Особливо трагічно, коли це трапляється раптово, людина опиняється у стані шоку і потрапляє у повну залежність від сторонньої опіки. Головне у цей момент — переконати, що втрата зору — не кінець життєвої діяльності, а лише спосіб життя у нових умовах. Відтак на перший план виходить потреба у спеціалістах: реабілітологах, психологах, фахівців з тифлопрактики (з грецької “тифлос” — сліпий), соціальних працівниках та інших.
Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права інвалідів на період до 2020 року визначає завдання щодо “забезпечення розвитку мережі реабілітаційних установ, доступних якнайближче до місць безпосереднього проживання громадян з інвалідністю”. У Хмельницькому надзвичайно уважно й оперативно поставилися до цього завдання, відкриті соціальні реабілітаційні центри для різних категорій громадян з особливими потребами, діють спеціальні програми милосердя, надається різноманітна допомога. На превеликий жаль, поки що в місті відсутній заклад для тифлореабілітації незрячих, хоча потреба у ньому велика. За даними Хмельницького ТПО УТОС, у цій громадській організації перебувають на обліку 227 людей з вадами зору. Натомість у місті їх значно більше. Серед них чимало молоді та дітей, які потребують необхідних умов для адаптації у соціально активному житті. У середовищі незрячих є й схильні до суїциду та вдаються до нього, бо не мають фахової психологічної підтримки. Світова практика доводить, що для незрячих людей надзвичайно важливо бути разом, відчувати одне одного, спілкуватися, адже самотня сліпа людина приречена на трагічне існування.
Щодо відкриття у Хмельницькому реабілітаційного центру для людей з вадами зору до міської ради звернулася громадська ініціатива ще у листопаді 2013 року і була підтримана. Постійна комісія з питань охорони здоров’я, праці та соціального захисту населення протокольно доручила управлінню комунального майна підібрати відповідне приміщення. Паралельно з цим, за рішенням обласної ради, на створення такого центру були виділені кошти з бюджету області. Здавалося б, якихось проблем для відкриття центру немає, але не так сталося, як гадалося.
Ініціатива зі створення центру передбачала запровадження декількох необхідних напрямків роботи: соціально-психологічної, побутової та фізичної реабілітації, спеціалізованої бібліотеки, комп’ютерного класу з озвученою програмою, гуртків за інтересами, художньої самодіяльності, роботи з дітьми та підлітками, соціальної допомоги вдома тощо. Чогось надзвичайного проект центру не передбачав, навпаки, вкладався у рамки діючих у місті закладів соціальної реабілітації — з відповідною площею. Останнє й стало каменем спотикання і завело ідею в глухий кут. Ініціатори з ТПО УТОС, підтримані ще й зверненнями від народних депутатів України, не претендували на будівлі в центрі міста, але, звертаючи увагу на положення Національного плану дій щодо реалізації конвенції ООН про права інвалідів, просили надати приміщення, котре б відповідало їхнім потребам: перший або другий поверх, належне зовнішнє освітлення, зупинка громадського транспорту поруч тощо. Пропозиції від управління комунального майна не задовольняли: або маленька площа, або вимагає великих коштів на ремонт і облаштування, або незручна для використання незрячим людям. З психологічної точки зору непридатними є територіальний та геріатричний центри, з побутової — виробниче підприємство УТОС. “У нас є велике бажання працювати, є відповідні фахівці для цього, нам лише треба допомогти реалізувати свої права та потреби”, — каже голова Хмельницької ТПО УТОС Микола Гула. Його друзі та колеги сподіваються, що міська влада, продовжуючи розвиток мережі соціальних закладів, піде назустріч і людям з вадами зору, вирішивши питання з відкриття для них реабілітаційного центру на зразок успішно діючих “Школи життя”, “Родинного затишку” чи “Променя надії”.
Володимир Разуваєв