Енергійності, оптимізму, завзятості Зіновія Андрійовича Комарницького можуть позаздрити й молоді люди. На 78-му році життя займає посаду голови Хмельницького обласного товариства політв’язнів та репресованих, а також голови обласної управи Всеукраїнського братства ОУН-УПА. Спілкуючись з ним, дивуєшся, як такі життєві випробування не зламали, не вбили отой душевний оптимізм, яким просякнуті всі його помисли і думки. Мабуть, через кредо його життя: залишатися людиною в будь-яких ситуаціях.
Наша ж розмова з цією легендарною людиною відбулася напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій.
Енергійності, оптимізму, завзятості Зіновія Андрійовича Комарницького можуть позаздрити й молоді люди. На 78-му році життя займає посаду голови Хмельницького обласного товариства політв’язнів та репресованих, а також голови обласної управи Всеукраїнського братства ОУН-УПА. Спілкуючись з ним, дивуєшся, як такі життєві випробування не зламали, не вбили отой душевний оптимізм, яким просякнуті всі його помисли і думки. Мабуть, через кредо його життя: залишатися людиною в будь-яких ситуаціях.
Наша ж розмова з цією легендарною людиною відбулася напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій.
— Пане Зіновію, ви, зазнавши поліітичних репресій, боролися проти тоталітарного режиму і гітлерівського фашизму, пізнали негативний вплив тоталітаризму. Недавно ми знову урочисто відзначили перемогу над фашизмом, а наші хлопці тим часом помирають на Сході у новій війні, але вже з Росією, яка пробує “приватизувати” собі перемогу над нацистською Німеччиною. Як ви ставитеся до такої двозначності у святкуванні 9 травня на тлі нинішньої війни з Кремлем?
— 9 травня — День Перемоги над німецьким нацизмом, але це ніяк не кінець війни. Проте відзначати цей день потрібно. Україна в цій війні зазнала чи не найбільших втрат порівняно з іншими країнами. Але тут треба враховувати, що Друга світова війна почалася навіть не 1 вересня, а 15 березня 1939 року, коли Угорщина напала на Карпатську Україну. Західні держави нині мимоволі пропустили цю трагічну для українського народу подію, яку ми не повинні забувати. 9 травня — це день, коли ми вшановуємо пам’ять загиблих. Наша держава зазнала найбільших втрат у Другій світовій війні, тому ми не можемо не вшановувати цей день як свято. Проте нині дуже складна ситуація на Сході, де Україна знову захищає Європу вже від імперської Росії.
— Як людина, яка пройшла всі кола пекла комуністичних концтаборів, порадьте, як ми маємо розвиватися, аби не допустити повернення такої тоталітарної влади, як у радянські часи?
— Україна повинна перемогти за будь-яких обставин. Іншого шляху немає. А ще ми зобов’язані об’єднатися: фізично і найголовніше — духовно. Ми воюємо за нашу землю, за Батьківщину, а це найдорожче, що є в кожного з нас. Тому іншого виходу, як перемагати, у нас просто немає, адже ми рятуємо Європу і світ від новітнього кремлівського нацизму.
— В який момент ви зрозуміли, що боротьба з комунізмом — ваша головна мета, якій ви, по суті, присвятили життя. Як формувався світогляд, отой патріотичний внутрішній стержень?
— Вирішив боротися за Україну практично з усвідомлення себе. Я родом зі Львівщини, тож іще дитиною у 1939-1941 роках спостерігав результати репресивної діяльності радянської влади. Бачив купи понівечених трупів у колишній в’язниці НКВС, на все життя це відбилося у пам’яті. Районна Боринська школа, де я навчався, розташовувалась навпроти будинку НКВС, і всі школярі споглядали обози з трупами і черги на допити. Саме з того моменту зрозумів, що ця влада є жорстокою і людиноненависною, що проти неї потрібно боротися, тож не хотів жити так, як нам диктувала комуністична ідеологія.
— Чи не жалкуєте, що свого часу не емігрували, адже у вашої родини була така можливість?
— Ніколи не мав такої мети. Я — українець, люблю Україну і завжди розумів, що повинен жити на рідній землі. Це моє кредо. У 1950 році, коли вся боївка була арештована через зраду, трибунал засудив кожного з нас на 25 років ув’язнення. Заслання відбував у Воркуті на шахті. Брав участь у страйку. За це потрапив у штрафний загін, проте мене чомусь не розстріляли. У “долині смерті”, так називався штрафний батальйон, умови перебування були нелюдськими. Багатьом не судилося вижити.
— Які емоції переповнювали вас, коли дізналися, що вас буде звільнено? 
— Настала “хрущовська відлига”. Дуже дивним було, що маршал Берія, був і такий епізод у мене в концтаборі, підійшов до нашого бараку і тикнувши в мене пальцем, сказав: “Подивіться, чого вартує юнак, який не пройшов військову службу”. А мені 23, вже минуло три роки ув’язнення, працював 14 годин на добу, їжа не першої свіжості, відпочинку ніякого, темні, сирі, переповнені в’язнями приміщення. Таких, як ми, замучених, безсилих, прагнули перетворити на рабів, що утримували цей режим. Але їм це не вдалося. Ми сприйняли доволі позитивно результати хрущовської відлиги.
— Що вам допомогло вижити, перебуваючи у концтаборах?
— Бажання жити і не зламатися. Розумів, що повинен бути сильнішим, аби вирватися звідти.
— Що очікувати Україні з огляду на нинішні події на Донбасі та в державі загалом?
— Події в Україні трагічні. Але цей трагізм створений не українцями. Цей трагізм організований московсько-кремлівським керівництвом та нашою п’ятою колоною. Нині весь світ знає не тільки про Україну, а й про здвиг української нації. Під час Асамблеї ООН 100 держав підтримували Україну. За свою незалежність український народ нині платить криваву ціну. Чи переможе Україна? Не сумніваюся, але за умови, коли вся нація об’єднається і дасть відсіч агресору, коли матеріальні і духовні ресурси будуть кинуті на визволення нашої землі. Сподіваюся, що всі країни Заходу і США зрозуміють, що бастіоном затримки агресора є саме Україна, яка рятує від агресії Росії всю Європу та й сучасну цивілізацію загалом.
Розмовляла Аліна Котик
На фото: Зіновій Комарницький сьогодні та в 1956 році