У ці дні не можу для себе знайти більш-менш зрозумілого пояснення поведінки представників керівництва Української православної церкви на чолі з її главою митрополитом Онуфрієм під час урочистого засідання Верховної Ради з нагоди 70-річчя Дня пам’яті та примирення і Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, коли вони чомусь не встали з усіма там присутніми, до речі, не лише з керівництвом нашої держави й парламентаріями, але й Генеральним секретарем ООН Гі Муном, дипломатами багатьох країн, аби вшанувати Героїв України, яким присвоєно це високе звання при захисті рідної землі від російських окупантів та їх поплічників.
У ці дні не можу для себе знайти більш-менш зрозумілого пояснення поведінки представників керівництва Української православної церкви на чолі з її главою митрополитом Онуфрієм під час урочистого засідання Верховної Ради з нагоди 70-річчя Дня пам’яті та примирення і Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, коли вони чомусь не встали з усіма там присутніми, до речі, не лише з керівництвом нашої держави й парламентаріями, але й Генеральним секретарем ООН Гі Муном, дипломатами багатьох країн, аби вшанувати Героїв України, яким присвоєно це високе звання при захисті рідної землі від російських окупантів та їх поплічників. Після цього ексцесу з митрополії УПЦ прозвучало пояснення, що, мовляв, у такий спосіб ці ієрархи продемонстрували свій протест проти цієї війни, що, як на мене, є доволі сумнівним аргументом з огляду на багато фактів, які засвідчують, що нове керівництво цієї конфесії нині більше дослухається до команд з Кремля, ніж до тривог своїх вірних в Україні, які потерпають від російської агресії.
Звичайно ж, наші гарячі голови з тих, хто перебуває у постійній фронді до цієї конфесії, одразу знайшли для себе відповідь з цього приводу: мовляв, нічого тут дивуватися, адже ця православна конфесія підпорядкована Московському патріархату і добре відомо, чим дихають його керівництво та патріарх Кирило, які, власне, сформулювали ідеологічну основу ідеї “руского міра”, що нині, так би мовити, є ідейною базою російської агресії в Криму та на Донбасі. Проте, думаю, внутрішні процеси, які відбуваються нині у цій православній конфесії, набагато складніші. Адже з усією очевидністю там проглядається боротьба двох “партій” — промосковської, виразником якої, на жаль, є таки митрополит Онуфрій, і, власне, української, яка в силу багатьох обставин після смерті, світла йому пам’ять, митрополита Володимира (Сабодана), який її уособлював, не має поки що свого авторитетного представника серед вищих ієрархів цієї конфесії. Тож можемо нині, згадуючи про “сидіння” у парламенті представників керівництва УПЦ, тішитися хіба тим, що воно взагалі прийшло сюди у цей день, за що, не сумнівайтеся, їм також дісталося від кураторів з Московської патріархії. Адже справді, їм нині не позаздриш після стількох років привілейованого стану серед усіх християнських церков, які діють в Україні.
Принагідно згадується євангельська історія, коли фарисеї випробовували Христа, подавши йому монету з зображенням кесаря, запитуючи: чи повинні іудеї платити римлянам податки? Відомо, що Спаситель відповів: “Богу — богове, а кесарю — кесареве”. У нашому випадку, мабуть, цю біблейську історію також можна накласти на ситуацію в УПЦ, ієрархи та клір якої уже давно забули, чим є для них віртуальний “кесар”, а точніше — Українська держава, до якої багато з них, м’яко кажучи, не надто прихильні. Щоправда, виникають уже давно питання і до того, якому Богу значна частина з них служить, бо те божество, до якого вони хиляться, все більше нагадує мамону, який нині пожирає наш народ, кращих синів якого перед Всевишнім вони зобов’язані зміцнювати у вірі і тоді, коли ті зі зброєю у руках стоять проти супостатів та окупантів, чи не так?
Та попри все, особисто я вірю, що в УПЦ вистачить, так би мовити, здорових сил, аби зберегти її обличчя і в подібних ситуаціях, зрештою, розібратися, до якого народу вони належать і яких героїв їм треба вшановувати разом з нами всіма…