Не знаю, як ви, шановні читачі, але в роки незалежності з наближенням Дня Перемоги я завжди відчував психологічний дискомфорт, пов’язаний з тим, що ми, так чи інакше, це “свято зі сльозами на очах” віддавали на відкуп Москві, комуністам, їх прибічникам, лише спорадично пробуючи наголошувати на великому українському внеску в перемогу над нацизмом. Правилом поганого тону на офіційних заходах з цього приводу вважалося озвучення відомих фактів, що саме СРСР та його комуністична верхівка на чолі зі Сталіном разом із Гітлером розв’язали Другу світову війну, що вони разом майже два роки криваво кроїли європейську та світову карти…
Не знаю, як ви, шановні читачі, але в роки незалежності з наближенням Дня Перемоги я завжди відчував психологічний дискомфорт, пов’язаний з тим, що ми, так чи інакше, це “свято зі сльозами на очах” віддавали на відкуп Москві, комуністам, їх прибічникам, лише спорадично пробуючи наголошувати на великому українському внеску в перемогу над нацизмом. Правилом поганого тону на офіційних заходах з цього приводу вважалося озвучення відомих фактів, що саме СРСР та його комуністична верхівка на чолі зі Сталіном разом із Гітлером розв’язали Другу світову війну, що вони разом майже два роки криваво кроїли європейську та світову карти. Замовчували представники влади й те, що у цій війні вже тоді гинули українці — і мирні, жертви яких завжди є під час будь-яких воєнних дій, і ті, кого комуністичний режим нищив терором на захоплених землях, і ті, хто першими зі зброєю в руках воювали з нацистами та їх сателітами, захищаючи Карпатську Україну, а невдовзі і польську державу, що, зрештою, немало українців було в союзницьких військах.
Наші владці та, даруйте, ті, хто політично паразитує досі на Дні Перемоги, проковтнули відносно недавно цинічну образу Путіна, який заявив, що Росія виграла б війну без України. Хоча доведено, що без України, її величезних жертв, покладених на олтар перемоги над нацизмом, важко було б передбачити не лише долю СРСР, а й результати Другої світової війни. “На українських полях і селах, у вогні й полум’ї вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така доля наша нещаслива”, — писав у той час Олександр Довженко. Дуже хочеться, щоб ці його безсмертні слова ми нині згадували повсякчасно, адже, видно, Господь на плечі нашого народу завдав ще одного важкого хреста — зупинити агресивну чуму Кремля, який завжди претендував і на монополію у цій історичній події.
Звичайно ж, дуже добре, що нині офіційно ми спробуємо вперше разом з цивілізованим світом відзначити цю історичну подію спершу 8 травня як День пам’яті і скорботи, а вже 9 травня — як День Перемоги. Хоча, як на мене, з цією двозначністю можна було б покінчити раз і назавжди, бо відзначати 9 травня разом з путінською Москвою — це не лише перекручування історії, а й знущання з пам’яті тих героїв, які гинуть нині в боях з російськими окупантами та їх поплічниками на Донбасі. Це, якщо хочете, і своєрідне заохочення Москви до нового витка антиукраїнської істерії, яка нині аж ніяк не буде звертати уваги на те, як ми в унісон з нею і аж ніяк не гірше, ніж там, святкуватимемо День Перемоги. Кремль, не сумнівайтеся, і далі називатиме нас фашистами, нагнітаючи воєнну ескалацію з Україною, про що переконливо свідчать постійні порушення росіянами Мінських домовленостей.
Запитаєте: а кому потрібна така нестандартна пам’ять про ту страшну війну, адже учасників бойових дій уже рахуємо на пальцях, а ті, хто пережив страшне лихоліття під окупантами і в тилу, потребують нині хіба що нормальної медичної й соціальної допомоги, якої, на жаль, досі на сучасному рівні ми не створили? Та, вочевидь, правда про війну без ідеологічних міфів ще радянського зразка потрібна молоді і країні в цілому, яка нині рухається до Європи, як і правда про свято Дня Перемоги, яке Сталін ліквідував у 1948-ому та яке з’явилося лише у 1965-ому…
Не знаю, як хто, але я на всі ці дражливі теми колись міг поговорити з батьком-фронтовиком, світла йому пам’ять, який пройшов фронтовими дорогами з сорок першого аж до сорок п’ятого, встигнувши повоювати ще й з японцями. Для нього жодних секретів, ким для українців була комуністична влада, ніколи не було, адже поки він воював з нацистами, його батьків цей режим знищив у Сибіру. Проте була у нас із татом тема, до якої він особливо трепетно ставився, коли заходила мова про його загиблих друзів, про жертви на фронті. Тому я завжди був цілковито на боці тих, хто 8 і 9 травня відзначав як Дні пам’яті і скорботи, відмовившись від радянських міфів…