Одразу хочу заспокоїти своїх можливих критиків щодо ототожнення цих двох понять, але реалії нашого часу переконують, що і в такій площині ми маємо нині розглядати цю нашу задавнену суспільну та світоглядну проблему. Пригадується з цього приводу зізнання одного з бійців добровольчих батальйонів, молодого росіянина, який приїхав з Росії боронити нашу країну від нинішньої кремлівської агресії.
Одразу хочу заспокоїти своїх можливих критиків щодо ототожнення цих двох понять, але реалії нашого часу переконують, що і в такій площині ми маємо нині розглядати цю нашу задавнену суспільну та світоглядну проблему. Пригадується з цього приводу зізнання одного з бійців добровольчих батальйонів, молодого росіянина, який приїхав з Росії боронити нашу країну від нинішньої кремлівської агресії. “Я з тими, хто демонтує нині пам’ятники Леніну та іншим комуністичним вождям, руки яких у крові мого народу”, — сказав цей хлопець про мотивацію свого вибору. Вочевидь, його думки поділяють багато його співвітчизників, які нині разом з українцями відстоюють своє право жити в демократичній державі, не кажучи вже про тих росіян — громадян України, які з першого дня агресії на фронті.
На жаль, нині ми бачимо, що якраз у Росії на повну силу відроджуються неосталінізм та комуністична ідеологія з системою радянських світоглядних координат, яка, по суті, стала офіційною ідеологією режиму Путіна. Тож чому маємо дивуватися, що Кремль вдався до збройної агресії проти України та окупації частини нашої землі, адже путінську Росію не стільки лякає наше бажання жити за економічними законами цивілізованого світу, як прагнення досягти стандартів демократії, прав та свобод, які там сповідуються? І чи варто дивуватися, що нові законодавчі акти українського парламенту, направлені на поглиблення декомунізації нашого життя, викликають таку шалену критику в північного сусіда, який доволі комфортно почувається в атмосфері тотального засилля радянських символів та ідеологем, лише трохи підрихтованих під новітні імперські амбіції Кремля? Недарма ж бо мої знайомі з Криму стверджують, що за рік окупації вони ніби потрапили в совок найгірших стандартів із засиллям спецслужб, ідеологічним прополіскуванням мізків, боротьбою з інакомисленням, страхом і цензурою. Ще гнітючішим виглядає життя українців на окупованих російськими військами та сепаратистами територіях Донбасу, де витворено якийсь віртуальний ремейк російського совковсько-імперського псевдосуспільного устрою, замішаного на кримінальній сваволі та ідеях “русского мира” у руслі ідей російського офіційного православія в радянському розливі. Крім очевидного військового плацдарму на цих окупованих землях, Кремль, здається, творить тут більш відверту експериментальну суспільну матрицю, яку у м’якших формах вже накинуто ним своїй країні.
Тож, думаю, знак рівності між декомунізацією та дерусифікацією нашого життя залишиться для нас надовго актуальним, навіть коли ми демонтуємо всі символи радянської епохи в своєму повсякденні. Адже це вже боротьба іншого ґатунку, де нарешті держава, виконуючи відповідні закони, послідовно продовжить звільняти країну від бруду радянських стереотипів.
Тому не дивуймося, що нині, скажімо, група зазомбованих тією ідеологією громадян вимагає від міської влади не переіменовувати вулиці, які мають у назвах комуністичне забарвлення, що ці люди відмовляють нам у праві давати їм імена справжніх героїв.
На щастя, українська влада, її парламент нині зробили перший реальний крок за роки незалежності, щоб процес декомунізації, а отже, й дерусифікації став безповоротним.
Ну, а те, що московські зверхники нині чіпляються за радянську ідеологію, то це лише засвідчує про хронічну і небезпечну хворобу російського суспільства та народу, від якої нині їх так чи інакше лікує Україна, реалізуючи заразом відоме гасло “Геть від Москви!” — комуністичної…