Соціум

Між миром та війною. Великдень на фронті…

Чергова поїздка хмельницьких волонтерів, у складі яких був і наш журналіст, у зону АТО відбулася напередодні Великодня.

Чергова поїздка хмельницьких волонтерів, у складі яких був і наш журналіст, у зону АТО відбулася напередодні Великодня. Більше двох тисяч пасочок, крашанки, різноманітна випічка, м’ясні страви домашнього приготування, вода, а також вареники зі шкварками, салати олів’є та вінегрет, сухі борщові набори і багато інших смаколиків завдяки небайдужим хмельничанам вчасно потрапили на святкові столи наших захисників.

Великодні дарунки з Хмельницького отримали в 15 підрозділах. У підрозділах танкістів, безпілотників, понтонщиків, 8-му полку спец-призначенців і 140-му центрі спецоперацій, а також на Житомирському полігоні священик-капелан, настоятель римо-католицького храму Христа Царя Всесвіту о. Анатолій (Білоус) освятив привезені волонтерами паски. Він не тільки благословив наших воїнів на захист рідної землі, а й знайшов для них теплі, проникливі слова підтримки, віри й надії на те, що незабаром вони живі та здорові повернуться до рідних домівок у сім’ї, що їх з нетерпінням чекають.
А тут, у Хмельницькому, на святкових великодніх службах також молилися за здоров’я й щасливе повернення додому наших захисників. Молилися рідні, друзі бійців, молилися чужі й незнайомі люди й просили Всевишнього такого бажаного нині миру й спокою в єдиній Україні. Адже крім допомоги фінансової, матеріальної, ми тут, на мирній території, маємо підтримувати військових і морально. Бо така наша підтримка міцним моральним духом не менш важлива за гуманітарні вантажі, котрі, до слова, волонтерам потрібно збирати постійно. Адже на них там хлопці щоразу з нетерпінням чекають…

Великодні дарунки захисникам

У нову поїздку допомогу ми збирали менше тижня. Багато небайдужих хмельничан захотіли поділитися пасхальною радістю з нашими захисниками. Робили це щиро й сердечно. Тож разом із великоднім кошиком, наповненим смачними наїдками, дарували тепло й щиру надію на якнайшвидше закінчення війни.
З нами на Схід поїхав і отець Анатолій, священик-капелан, настоятель храму Христа Царя Всесвіту, щоб здійснити Божественну Літургію для наших військових, яким потрібна наша моральна й духовна підтримка.
Понад тисячу кілометрів ми подолали за 16 годин і вже ввечері зустрілися з краматорським другом і колегою-волонтером Олегом Савельєвим. Він розповів про настрої місцевого населення, яке боїться, аби українські війська не здали місто. Адже останнім часом тут тривожно й неспокійно, ходять чутки про наступ бойовиків. “Люди нового жахіття просто не витримають, — зізнався він. — Багато вже виїхали з міста, інші сидять на валізах, надіючись до останнього…”.
Ділимося з Олегом великодніми дарунками, церковною атрибутикою, балаклавами та оберегами, які виготовили хмельницькі діти, бо він поїде на передову в Піски до полку “Дніпро-1”,  прикордонників та бійців 28-ї бригади в Карлівці.
“На передовій дуже складно, — розповідає. — Хлопців треба підтримати. Дещо ми вже зібрали, тож завтра в дорогу”.
Знаємо, що шлях цей дуже небезпечний: позиції української армії постійно обстрілюються, працюють снайпери, йде полювання на волонтерів. Тож кожна поїздка  — це великий ризик. Але попри все, краматорські патріоти їздять на передову, бо вважають своїм обов’язком підтримати бійців. Наші їм вдячність та повага.
А загалом у Краматорську нічого не змінюється. Тих, хто відкрито підтримує українські Збройні Сили, досить мало. Здебільшого, люди пригнічені, малослівні, намагаються бути непримітними, бо бояться терористів, які їх постійно залякують.
Вранці їдемо в Луганську область. Зупиняємося на блокпостах, аби роздати великодні дарунки. Військові несказанно раді та вдячні. Отець Анатолій благословляє воїнів, зичить їм якнайшвидшого повернення додому — з перемогою.
Їдемо далі. Дорога дуже розбита. Численні вибоїни наповнені водою, тож Сашко Баурін намагається віртуозно крутити кермом. На жаль, це не завжди вдається. Часто зустрічаються залишені ще з минулорічного літа блокпости, окопи та бліндажі. Ходити тут небезпечно, бо можна втрапити на міну чи розтяжку.
Минаємо Сіверськ, кілька сіл і місто Сєвєродонецьк. Між ним та Лисичанськом — міст і український блокпост, а ще — великі автомобільні черги в обидва боки, що тут не дивина, бо тепер це єдиний з трьох мостів, який з’єднує ці міста. Два інших терористи підірвали.
На блокпосту військові всіх фіксують, ретельно перевіряють документи та вміст вантажу. Як тільки дізнаються, що ми — волонтери, ставлення помітно змінюється. З вдячністю приймають продукти і навіть мають до нас невеличке прохання: купити борошно.
У Лисичанську насамперед їдемо до наших есбеушників. Вони в місті ще з січня, виконують оперативно-бойові завдання. Зокрема, працюють на знешкодження диверсійних груп, попередження терактів, виявлення терористичних організацій, проводять слідчі дії з метою виявлення організаторів та підбурювачів складної ситуації на Донбасі. Суворі чоловіки, котрі несуть на плечах велику відповідальність… До речі, вже вдома дізнаємося, що наші силовики після свята виявили у Маріуполі та Лисичанську сховища зброї терористів. Встановлено, що арсенал ті планували використати для диверсій проти Збройних Сил напередодні травневих свят.
Обряд посвячення пасок, крашанок та великодньої ковбаси — можливість для цих людей на мить забути про війну, про те, що вони не вдома, а на прифронтовій території. Отець Анатолій щедро кропить бійців свяченою водою і щиро благословляє на здоров’я, мир та спокій.
Рушаємо далі. Минаємо будинок під номером 17, який постраждав від обстрілу ще минулого року. Його визнали непридатним для відновлення, але поки що не знесли. Руїни, відверто кажучи, наганяють страх. Одразу уявляється, що пережили його мешканці й ті, хто був  поруч…
До 29-го блокпосту — величезна черга легкових авто. Це місцеві повертаються з покупками із Лисичанська в навколишні села. Живуть вони, так би мовити, на нейтральній території, але під постійними обстрілами.
На блокпосту нас уже чекають свої, зокрема боєць, якому минулого разу  привезли взуття. Таке ж болото в коліно, розбита дорога до місця, де дислокуються військові. Три знайомі обличчя: два Івани і Степан. Хлопці допомагають нам розвантажувати продукти й одразу зазначають, що поділяться з тими, хто зараз на першій лінії оборони. “Там стріляють, отож вам туди не можна”, — попереджають.
Дізнаємося цікавий факт: Івани (малий і великий) — із західної України, а Степан — із Красноармійська. Ладять між собою добре. Не втримуюсь і запитую у Степана: звідки така нелюбов до західняків?
“Это еще с времен Советского Союза, — відповідає. — Нам всегда говорили, что бандеровцы нас ненавидят. А потом рассказывали, что Запад и Центр живут за наш счет. Я сам в шахте 13 лет проработал. Говорят, Киев деньги все забирал себе. Вот город купил трубы, а поменять их незачто, потому что деньги ушли в столицу. И еще много чего говорили. Как я теперь понял, для того, чтобы поссорить, чтобы мы возненавидели друг друга… Я доброволец, но таких мало у нас. Правда, многие поняли, что хотят жить в Украине, но поздно. Надо сперва победить врагов…”.
Отець Анатолій проводить обряд Божественної Літургії. Бачу в очах Іванів велику радість, що побувати на урочистій службі, хоча й у скороченому варіанті. Поспішаємо привітати воїнів з наступаючим Великоднем і залишаємо розташування.
Маємо ще кілька передач у Лисичанську. На це витрачаємо трохи часу. Зупиняємося біля невеличкого магазину і, поки чекаємо, волонтери Саша і Таня беруться до роботи. Насінням кропу засівають усе навколо і тішаться, передбачаючи здивування місцевих, коли кріп зійде. Зустрічаємося з бійцем із санроти, яка дислокується за кілька десятків кілометрів від Лисичанська. Потім приїздить “крутий” позашляховик і троє бійців, серед яких і з позивним Прапор. Його добре знає Саша. Встигаємо перекинутися кількома значущими фразами. “Тримаємося. Не підемо нікуди, поки не знищимо ворогів”, —  каже нам доброволець-земляк і обіцяє поділитися продуктами з тими, хто зараз перебуває в місті Щастя, бо доїхати туди немає можливості. Там нині небезпечно.
До Краматорська їдемо, як можемо, швидко. Нас уже там з нетерпінням чекають. Увесь шлях  позначений війною: від обстрілів “Градів” повалені багатолітні дерева, величезні вирви, сплюндровані танками та бронетехнікою дороги. Цілком очевидно, що в землі причаїлося чимало мін.
Вперше погода дарує гарну днину. Сонце припікає і ми тішимося, що нашим воякам нарешті буде тепло. Але вони, виявляється, іншої думки про це, бо з’являться нові небезпеки там, на передовій.
Сашко встигає і кермо тримати, і, де є змога, вперто висівати кріп. Робить це так, наче рослина може стати для ворога серйозною перешкодою. “Хай зростає, хай вродиться там, де раніше його не було, — каже, сміючись. — Нас, “укропів” теж багато і нас не здолати”. Символічно?..
(Далі буде)

Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: під час освячення пасок у зоні проведення АТО
та біля одного з хмельницьких храмів
P.S. Безмежно вдячні за допомогу людям, які долучилися до формування гуманітарної допомоги нашим бійцям: депутатам Хмельницької міської ради Сергію Болотнікову, Григорію Галкіну, Петру Переймі, Зої Івко, Віктору Паламарчуку, Володимиру Скалію а також директору  КП “Хмельницькводоканал” Віталію Кавуну, які є постійними партнерами волонтерів, а ще викладачам та студентам Хмельницького  кооперативного інституту, адміністрації ринку “Кооператор”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *