Напередодні Великодня мимоволі думаєш про християнські істини всепрощення та любові не лише до ближніх, але й до тих наших ворогів, які досі набиваються лицемірними словами своїх зверхників нам у брати, водночас проливаючи ріки крові на нашій землі.
Напередодні Великодня мимоволі думаєш про християнські істини всепрощення та любові не лише до ближніх, але й до тих наших ворогів, які досі набиваються лицемірними словами своїх зверхників нам у брати, водночас проливаючи ріки крові на нашій землі. Адже нині ці істини, як, скажімо, в часи Української національної революції, коли наші прадіди виборювали свою державу, чи в інші історичні епохи, знову зазвучали з усією євангельською первозданністю. Бо перед нашим народом постало сакраментальне питання: чи маємо пробачати їм гріх Каїновий, бо як інакше назвати ту неправедну війну, яку розв’язувала чи то петровська, чи більшовицька, чи путінська Росія проти нас? Зрештою, як слід розуміти відпущення Господом гріхів розбійникові, який покаявся перед Ним на жертовному хресті за мить до кончини?..
Коли розмірковую над такими непростими питаннями, спадає на думку реальний, нібито банальний, на перший погляд, випадок у нашому місті, хоча ситуація настільки типова, що могла трапитися будь-де. В одній зі шкіл під час благодійного концерту на підтримку воїнів АТО присутній батько-священик, котрий належить до відомої православної конфесії, запитував, чому його організатори, збираючи в такий спосіб кошти, продовжують війну на Донбасі. Він прозоро натякав, що краще було покластися в цій війні на волю Божу, а точніше, здатися ворогові, бо, мовляв, росіяни — наші єдинокровні брати-одновірці. Не відаю, наскільки щиро говорив він ці слова. Але, певно, мав той церковний чоловік знати, що непротивлення злу — це також великий гріх, як і про те, що на Голгофі Христос подарував Царство Небесне вже не розбійникові, а людині, яка щиро покаялася в гріхах. А у нашого лжебрата ми не бачимо нині навіть натяку на покаяння. Тож як тут не погодитися з нашим митрополитом Антонієм з Київського патріархату, який називає російську агресію в Україні прошуками нечестивих, які забули про завіти Божі?
Он, недавно російські українофоби обурилися, що у Львові при розписі одного з храмів настоятель благословив художницю на зображення в ній Путіна поруч з іншими грішниками, персонажами новітньої російської історії, які стоять у черзі на суд Господній. А чому б ні, адже подібні світські сюжети існують у традиції розписів українських храмів ще з часів князя Ярослава, в яких часто навіть у гієні пекельній вміщувалися цілком впізнавані історичні персонажі? А хіба за ту кров, яку пролив на нашій землі нинішній кремлівський зверхник, він не заслуговує такого попередження? Зрештою, ось днями навіть перший вітчизняний комуніст Симоненко після кількох годин допитів у Ген-прокуратурі почав цитувати, мабуть, з переляку за гріховні діяння своєї партії, євангельську істину “Не вбий!”, видно, забувши про багатомільйонні невинні жертви на нашій землі, які лежать на совісті його однопартійців, послідовником яких він себе досі вважає. Не кажемо вже про те, що в Росії одержавлена православна церква нагороджує нині його колегу Зюганова своїми найвищими відзнаками, а у деяких храмах там уже є ікони Сталіна…
Скажете, що всі вони не відають, що творять? Не думаю, адже, читаючи Святе Письмо, раджу вам звернутися навіть напередодні Великодня до одкровень Івана Богослова, бо саме там для себе знаходжу відповіді на багато питань, аби усвідомити, що Христовому Воскресінню передувала його велика жертва за нас усіх. Щоб зрозуміти, що ці наші нинішні випробування і є тією Хресною дорогою, яку ми повинні пройти з вірою у власний народ і любов’ю, найперше, до тих братів, які кладуть за нас із вами свої життя…