Цього разу на Схід ми їдемо в парі: автомобіль “Ланос”, який купили підприємці та волонтери для військових, та “Форд Транзит”, навантажений гуманітарною допомогою. Перед виїздом з Хмельницького машину, призначену військовим, освячує отець Анатолій, який служить у костелі Христа Царя Всесвіту, що на проспекті Миру (на фото). Після його молитви на душі, чесно кажучи, стає спокійніше. Аж до Києва нас супроводжує сонце, але на те, що погода зміниться, вказують рвучкі пориви вітру. Та й синоптики прогнозують дощ зі снігом і зниження температури повітря. Я одразу докоряю собі, що злегковажила теплою курткою. Але волонтер-водій Саша Баурін мене заспокоює: мовляв, одягнемо, якщо виникне потреба, в термобілизну (до речі, так воно й буде).
Час збігає швидко. Прощаємося і нагадуємо про наступну зустріч.
Поспішаємо навідати земляків із 140-го центру сил спеціальних операцій. При зустрічі з цими бійцями в мене перехоплює подих. Подумки уявляю, що ці хлопці виконують надскладні спеціальні завдання на всіх ділянках фронту і в тилу. Командир Сергій, наче вгадуючи мої думки, проводить мене в сусідній намет, де відпочивають бійці. “Ось цей наймолодший, — вказує на одного з юнаків, який пакує речовий мішок.— Йому 21 рік, а в нього уже дві державні нагороди, він був на Савур-могилі, під Іловайськом, у Дебальцевому. Тут усі такі…”.
“А мама знає, де ти і які завдання виконуєш?” — запитую юнака.
Він усміхається мені відкрито: “Звичайно, не знає. Я не хочу, аби вона хвилювалася…”.
Не можу стримати сліз, що котяться мимоволі. Як добре, що тут напівтемно і ніхто не побачить моєї слабкості. Не діти зовсім, хоч занадто юні, а вояки, солдати-захисники! Хочеться по-материнськи притиснути їх до грудей, захистити, заспокоїти. Але ж, навпаки, вони обороняють нас усіх. І сьогодні майбутнє наше, нашої країни лежить на їх плечах. Господи, збережи цих молодих людей, аби побудували нову країну, бо вони того гідні!
До мене ближче підсідає військовий, якого звуть Євгеном, говорить тихо, проникливо. Згадує тих побратимів, кого вже втратили. Дуже шкода, дуже! Могли б жити і жити, дітей ростити, користь приносити, рідних радувати… Не судилося. Але живі пам’ятають полеглих. Тільки б країна пам’ятала своїх героїв…
Євген тримає в руках три невеличкі аркуші в клітинку, списані рядок у рядок. “Це писав капітан Дан Колесник, — каже тихо. — Він загинув 26 жовтня 2014 року під час операції з прориву оточення навколо 32-го блокпосту, в бою з російськими найманцями. Прочитайте, може, надрукуєте, бо він хотів, аби його почули…”. Я беру ці листки і чужі думки обпікають мої руки. Капітан був одним із кращих командирів спецпідрозділу. Його боліла чужа непрофесійність, через яку гинули люди. Це вже потім, приїхавши додому, я прочитаю в Цензор.нет розповідь про нашого земляка, автором якої є Юрій Бутусов. І прочитаю звернення Дана, щире і хвилююче, яке йшло від його палкого серця, серця небайдужого військового, справжнього українця. Прости, сину, що не вберегли тебе…
Вечеряємо зі спецпризначенцями. Пригощають нас гречаним супом. У наметі холодно. “Поспішили зняти одну залізну піч, — нарікає командир. — Думали, вже буде тепло. А холоди повертаються”. Раптом його думки змінюють напрямок: “Скоро час сіяти. А як сіяти, коли в полях міни та снаряди? Війна, одним словом”. “Чи скоро буде кінець цій війні?” — запитую, хоча розумію, що мій співрозмовник точної відповіді не дасть, бо й сам не знає. “Ще повоюємо, хоча й перемир’я, — каже стомлено. — Ми стріляємо лише у відповідь. А вони — знову з “Градів”.
Опісля нас гостинно пригощають кавою з молоком. Смакуємо вафельними тортиками, що передали господині з Хмельницького. Хлопці намагаються оточити особливою увагою нашу Таню. Дозволяють їй сфотографуватися у касці, дбайливо допомагають із застібкою під підборіддям. А ще крадькома кидають на неї свої погляди.
“Зустрінемося в Хмельницькому, — кажу на прощання. — Підемо на піцу?”. “Підемо, звісно, підемо”, — у відповідь. Хлопці чекають ротації.
Виходимо надвір, де бушує пронизливий вітер. “Попросимо вас привезти насіння кропу, — звертається до нас командир. — Трохи ми вже посіяли, але не знаємо, чи прийметься. Треба ще посіяти, бо як же укропам без кропу?..”.
P.S. Сьогодні вночі волонтери вирушили в зону АТО зі святковим вантажем — пасками, крашанками, різними смаколиками…Повезли й буденніші речі, потрібні бійцям. Цього разу поїхали разом із отцем Анатолієм, котрий знайде особливі вітальні слова з Великоднем нашим захисникам.