Про місцевих волонтерів на Донеччині почула вперше від їх київського колеги Ігоря Чернецького. Він нас і познайомив. По телефону домовилися про зустріч. І хоча на-дворі вже стемніло, колега терпляче чекав нас у своєму офісі. Познайомилися. Чоловік одразу справив на нас гарне враження. Інколи так буває: не знаючи людину, їй віриш. І тут, з перших хвилин знайомства, між нами встановився контакт. Ми пили каву і стомлені за день від поїздки Донеччиною з її жахливими дорогами слухали господаря кабінету.
Про місцевих волонтерів на Донеччині почула вперше від їх київського колеги Ігоря Чернецького. Він нас і познайомив. По телефону домовилися про зустріч. І хоча на-дворі вже стемніло, колега терпляче чекав нас у своєму офісі. Познайомилися. Чоловік одразу справив на нас гарне враження. Інколи так буває: не знаючи людину, їй віриш. І тут, з перших хвилин знайомства, між нами встановився контакт. Ми пили каву і стомлені за день від поїздки Донеччиною з її жахливими дорогами слухали господаря кабінету.
Олег Савельєв — бізнесмен з Краматорська. До війни мав будівельну фірму, яка займалася промисловим будівництвом й обслуговуванням енергосектора — Слав’янської, Вуглегірської та Миронівської АТС.
“Роботи було багато. Трудилися над серйозними проектами, — пригадував наш новий знайомий. — Тим часом у Києві був Майдан, пристрасті кипіли. А тут більшість населення ці події не підтримувала, категорично їх не сприймала, бо життя йшло за своїми правилами.
Та була купка однодумців-патріотів, які виходили на площу перед міськ-виконкомом з синьо-жовтими прапорами. Їх не розуміли, презирливо називали майданутими і ставилися вороже.
Кардинально ситуацію змінили не революційні події в столиці, а захоплення Криму. І коли це сталося, раптово поряд із мирними городянами з українською символікою в руках з’явився відверто проросійський мітинг. Це були люди з російськими триколорами та з георгіївськими стрічками на грудях. Вони несамовито кричали: “Росія! Росія!” та намагалися спровокувати бійки. Міліція не перешкоджала, а бездіяла. 12 квітня Краматорськ захопили сепаратисти.
“Я все це бачив на власні очі і ніколи цього не забуду, — схвильовано розповідав Олег. — Спочатку біля міськвиконкому почали зривати та нищити українські прапори. Це робили місцеві, здебільшого люди з кримінальним минулим, п’яні, а тому особливо агресивні. Зірвані полотнища топтали, намагалися спалити, а коли це не вдавалося, роздирали на шматки. Один прапор мені вдалося вирвати з рук цих людей і я сховав його вдома”.
Над будівлею міськвиконкому підняли прапор так званої Донецької народної республіки. Потім відбулася відверта здача міста. Сусідній Слов’янськ уже був у руках бойовиків. У тому, що подібний сценарій повториться в Краматорську, сумнівів не було. Тож група щирих патріотів зустрілася з начальником міського управління внутрішніх справ і запропонувала свою допомогу. “Роздайте зброю і ми відіб’ємося”, — казали вони. Та пропозицію відкинули, пообіцявши не здавати місто бойовикам. Але сталося так, як мало статися, бо міліціонери, замість того, щоб захищатися від ворогів, повелися як зрадники. Окремі одразу причепили на рукави “колорадські” пов’язки й перейшли на бік сепаратистів. Оборони відділення міліції організовано не було, а тому 20 бойовиків захопили його. Лише кілька правоохоронців чинили спротив, але їх пов’язали й захопили в полон.
У місті настали чорні дні. Кілька місцевих патріотів також потрапили в полон. Їх жорстоко катували, допитували. Не всі вийшли з застінків катівень. Декого досі немає ні серед мертвих, ні серед живих, хоча вже минув рік. Остання надія, що бойовики забрали полонених із собою згасла, коли ті залишали місто.
Олегу важко даються спогади, хоч вони дуже свіжі. Покидати місто під час окупації сім’я Савельєвих не стала, хоча страх супроводжував постійно. До тещі, котра жила в Артемівську, доводилося їздити через численні блокпости. На них стояли місцеві бойовики, підтримували їх російські снайпери. Не раз наставляли загрозливо автомата до грудей, хоча сім’я їздила з шестирічною донечкою.
Місто пережило пожежі, розстріли, погрози, відсутність води. Зупинилися великі підприємства, не працювали державні установи, різко зросли ціни на продукти, не ходив транспорт. Сепаратисти займалися грабежами. Тільки в останній день свого перебування в місті бойовики забрали у власників понад 200 авто.
“Як тільки місто взяли під контроль українські силовики, ми почали допомагати військовим на передовій, — продовжує розмову наш новий знайомий. — Нікому не передоручаємо те, що можемо зробити самі. Їдемо на передову до конкретних людей і віддаємо їм допомогу. Які настрої в місті? Люди бояться, щоб минулорічні страхи не повторилися. А от скільки прихильників України нині в Краматорську — сказати важко. Приблизно 40%, на мою думку, займають проукраїнську позицію, а решта — ватники. Якщо буде наступ, то залишатися тут небезпечно. Люди фактично сидять на валізах. Багато хто вже вивіз речі й вичікує, як розгортатимуться події.
Наше місто тепер особливе. Воно стало обласним центром, тут базується штаб АТО. Але в ньому нічого не відновлюється, не відбудовується, а тому живе ненависть…
Є багато такого, що й мені не подобається. Підприємства, як і раніше, працюють, а продукція відправляється в Росію. І не тільки оборонка. Директор одного з місцевих підприємств свого часу організовував “тітушок” для Майдану, в його цехах ремонтували сепаратистську техніку, а він і нині продовжує працювати, наче нічого не сталося.
Люди часто бачать військових п’яними, а тому відмовляються надавати допомогу. У нас важко займатися волонтерством. Кошти майже не надходять. А хлопці з передової нам телефонують і просять допомоги. Інколи охоплює розпач: як допомогти? За два тижні можемо назбирати 300-500 гривень. Що за них можна купити? Але ми руки не опускаємо”.
На прощання Олег показує два прапори: чорний і червоно-чорний. Ми з Тетяною охоче фотографуємося, а потім усі разом зі своїм новим колегою і тепер уже другом…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК