Не співак у звичному розумінні цієї професії, але співає. Не актор, проте його виходу на сцену (часто доволі умовну чи й специфічну) завжди чекають і радо зустрічають. Він тримає в руках гітару, а не автомат. Але не гірше за військових знає, що таке війна. Хмельницький бард Ігор Білий — гість на розмову.
Не співак у звичному розумінні цієї професії, але співає. Не актор, проте його виходу на сцену (часто доволі умовну чи й специфічну) завжди чекають і радо зустрічають. Він тримає в руках гітару, а не автомат. Але не гірше за військових знає, що таке війна. Хмельницький бард Ігор Білий — гість на розмову.
— Вперше ви побували з концертом у наших бійців на Сході у липні минулого року. Коли отримали таку пропозицію, чи довгими були вагання?
— Я чекав цієї пропозиції. Вагань не було і не могло бути. Вперше потрапив до наших хлопців із восьмого полку спецпризначення “контрабандою”, без будь-яких дозволів. Вони перебували тоді в Луганській області. Думав: із чим же я поїду до бійців? І написав пісню “Ти збери мене в дорогу, моя мила”. Просто спробував уявити себе на місці отих хлопців, котрі залишають своїх рідних і близьких, відчути те, що відчували вони. Так народилася пісня, яка вперше була виконана в наметі. А вже згодом, коли бійці вирушали на завдання, з їхнього КамАЗу линуло: “Ти збери мене в дорогу…”.
— Лірична пісня, котру тиражують у Всесвітній мережі, котра є в на мобілках сотень бійців… Вона була написана ще до того, як ви потрапили в зону бойових дій. А чи змінилися відтоді ваші пісні, їхня тематика?
— Так, вони стали більш жорсткими, навіть агресивними. Бо проти ворога, котрий топче нашу землю. Нині гинуть кращі діти України, цвіт нації. На Сході я здибав чотирьох своїх колишніх учнів зі СЗОШ №6, сина однієї з колег-педагогів. Це дуже потішило, сповнило гордості. Що важливо — на боці України воюють люди різних національностей. Ніхто з них не ховається від війни, не вагаючись, ідуть у бій, аби захистити наше з вами мирне життя. В Хмельницькому воно мирне. Йду містом і бачу різні афіші про виступи “зірок”, чую музику з ресторанів, де гуляють бучні весілля, люди розважаються, ніби війни немає… А там, де я був, після дев’ятої вечора навіть розмовляють неголосно, бо накриють вогнем.
— Напевне ж, кожна зустріч із бійцями залишає слід і в пам’яті, і в душі?..
— Мене вразив хлопець із Тернопільщини з позивним Захар. Одразу виникли асоціації з Захаром Беркутом. А він каже: “Ні, Захар — то “За Харків”. Я воюю за Харків, щоб вони не прийшли до мене на західну Україну”. На той час, коли ми зустрілись, у нього вже закінчився контракт, міг спокійно повертатися додому. Але продовжував стояти на лінії вогню.
— Ви — учитель. Чи розповідаєте учням про війну? Про оту війну, яку бачили на власні очі?
— Переконаний, що педагог має вчити дітей жити по правді. Багато в чому навчити власним прикладом, а не гаслами про те, що я — патріот. Мої учні знають, що я був на Майдані під час Революції гідності — і на хмельницькому, і на київському. Знають, що тепер їжджу на Схід. Розповідаю їм багато про що. Чесно розповідаю. Про те, що в нас ніяке не АТО, а справжня війна. Що ми зазнаємо відкритої агресії з боку Росії, а не сепаратистів. Діти слухають. Їм не байдуже. Знаєте, тішить, що багато з них стали справжніми патріотами. У нас зростає нація патріотів! Отож і в школах першочерговим має бути патріотичне виховання молоді. Аби хлопці потім не “косили” від армії і ні в кого ні на мить не виникало сумніву в тому, що за Україну потрібно боротися.
— Хотілося б завершити нашу розмову вашими поетичними рядками.
— Вночі я гостро відчуваю самоту,
Але вона мене нітрохи не лякає.
Я одинак. І сам веду війну.
В моєму війську зрадників немає.
Розмовляла
Оксана Радушинська