Так вважає Борис Філіпчук, який у своїй пам’яті зберіг місце-знаходження багатьох знакових місць на території нашого міста, пов’язаних з героїкою й драмами перебігу воєнних дій під час Великої Вітчизняної. За плечима у Бориса Павловича не простий, але славний трудовий шлях, справжні досягнення на відповідальних ділянках народного господарства. Чого тільки вартий факт з його трудової біографії, пов’язаний з будівництвом та пуском машинобудівного заводу у м. Хуст, який йому було довірено очолити у 1974 році. Там, на Закарпатті, досі пам’ятають про нього. Добре знають ветерана й хмельничани, які працювали у колективі АТП-16827, котре він очолив з переїздом у рідне місто і яке за його керівництва неодноразово визнавалося одним із кращих в автомобільній галузі області та України.
Так вважає Борис Філіпчук, який у своїй пам’яті зберіг місце-знаходження багатьох знакових місць на території нашого міста, пов’язаних з героїкою й драмами перебігу воєнних дій під час Великої Вітчизняної. За плечима у Бориса Павловича не простий, але славний трудовий шлях, справжні досягнення на відповідальних ділянках народного господарства. Чого тільки вартий факт з його трудової біографії, пов’язаний з будівництвом та пуском машинобудівного заводу у м. Хуст, який йому було довірено очолити у 1974 році. Там, на Закарпатті, досі пам’ятають про нього. Добре знають ветерана й хмельничани, які працювали у колективі АТП-16827, котре він очолив з переїздом у рідне місто і яке за його керівництва неодноразово визнавалося одним із кращих в автомобільній галузі області та України.
Проте по-особливому цікавий нам Борис Філіпчук тим, що у душі та пам’яті зберіг унікальні спогади про війну, що опалила його юність та зачепила особисто.
“Бачив трупи червоноармійців, обгорілих на танку, убитих німецьких солдатів, закатованих і розстріляних євреїв, партизанів, загиблих пілотів, убитих односельчан під час боїв за визволення міста. У свої 11-14 років я був дорослим і працював як дорослий. Не раз дивився в очі смерті…” — згадує в унікальних спогадах, переданих до редакції, ветеран, який нині зустрів уже свою 85-у весну.
Забігаючи наперед, скажемо, що ці спогади ми обов’язково передамо разом з ним у музей історії міста, адже зібрані Борисом Павловичем факти не просто унікальні, а безцінні і їх повинні знати хмельничани.
Завважимо, що безпосередньо до армії Бориса Філіпчука було призвано на початку 1951 року. У Збройних Силах пов’язав службу з авіацією. За плечима ще до армії був Республіканський аероклуб, де пройшов справжній гарт, навчаючись на той час у Київському автомобільно-дорожньому технікумі, який закінчував після армійської служби. А в армії закінчив школу молодших авіаспеціалістів.
Про авіаційну майстерність Бориса Філіпчука, мабуть, може свідчити той факт, що екіпаж літака, в якому він був механіком, як жартує сам ветеран, брав участь у параді-показусі перед Сталіним у 1952-му, де в небі у групі літаків зображали букву “Н”. Взагалі, авіація — то його захоплення на все життя і він з енциклопедичною точністю описує всі віхи її становлення та стану під час і після війни. І хтозна, як склалася б його військова доля, якби не реформи в армії, яку в 1955-му змушений був залишити, хоч мріяв про авіаційне училище, у вступі в яке йому відмовили, мабуть, через те, що перебував на окупованій території.
А про залюбленість Бориса Павловича у військову професію чи не найпереконливіше свідчать його поетичні чотиривірші про авіацію, війну. Та особлива увага у нас до його спогадів про воєнні дії в нашому місті на початку війни та перед визволенням Проскурова. Адже факти, які він наводить, додавши до них свої карти-схеми на місцевості, просто вражають. Філіпчук описує повітряні бої, які зав’язувалися над нашим містом під час визволення. Ось, наприклад, один із епізодів, описаних ветераном:
“Під конвоєм німецьких солдатів нас гонили копати окопи-траншеї від цвинтаря (на нинішньому проспекті Миру) до Старокостянтинівського шосе і Гринівецького лісу. Копаючи, ми спостерігали, як у небі проходили бої. Було важко, коли горів і падав наш “яструбок”. У Заріччі впало тоді два радянські винищувачі ЛА-5. Один — поряд з корпусом теперішнього видавництва “Поділля”. Падаючи, пілот вистрибнув з літака, але парашут не розкрився. Тож упав позаду цвинтаря з лівого боку від теперішньої вулиці м. Рибалка. Похований на цвинтарі на місці, де стоїть пам’ятник воїнам-визволителям. Це було тут перше таке поховання, яке здійснили місцеві мешканці”.
До речі, ветеран пам’ятає, що доглядав могилу пілота ще його дідусь, який зберіг і по приходу радянських військ передав у військкомат комсомольський квиток пілота. 
Другий ЛА-5, за даними Бориса Павловича, впав на будинок за нинішньою адресою: вул. Нижня Берегова, 36, біля зупинки громадського транспорту “Електроніка”. Тоді постраждала хата зарічанців Савіцьких. На той момент у ній були чотири німецьких солдати і дівчина, які загинули, а господиня дому дивом вижила. Останки пілота німці обшукали, забрали документи, а поховали його також місцеві.
Документально підтверджує ветеран місце падіння ще одного радянського ЛА-5 у районі Гринівецького лісу, його пілота поховали жителі Лісових Гринівець.
А неподалік уже наші збили німецький транспортний літак “Юнкерс-52” з-понад 30 військовими, яких поховали на німецькому кладовищі в районі торговельного комплексу “Вінницький”.
Борис Павлович пригадує ще немало подібних бойових епізодів. З особливою теплотою пише про свого вчителя Леоніда Миколайовича Ручка, який був активним учасником підпільного руху в нашому місті, за плечима мав і славну фронтову біографію, доручення якого виконували такі, як він, юні зарічанці…
Власне, спогади про війну ветеран присвятив усім цим людям, які в міру своїх можливостей та з почуттям громадянського і християнського обов’язку протистояли окупантам.
М.Шевчук
На фото: Борис Філіпчук біля пам’ятника улюбленого актора і режисера Леоніда Бикова у Києві; його схеми повітряних боїв у 1944 році над Проскуровом