Голова ПАТ “Проскурів” Іван Рудик серед господарської та політичної еліти нашого краю у роки незалежності завжди займав особливе місце. Попри особистий доступ навіть до перших осіб держави, він ніколи не був обласканий їх увагою через власну принциповість. Високі звання, нагороди проходили повз нього, хоча саме ПАТ “Проскурів” упродовж багатьох років залишається серед беззаперечних лідерів не лише агропромислової галузі області. Його більш імениті колеги чи не всі вже продали, передали до рук великих агрохолдингів свої успішні господарства, а Іван Рудик крок за кроком, шляхом неймовірних зусиль нарощує потенціал ПАТ “Проскурів”. Воно, по суті, стало вже багатогалузевою та багатопрофільною компанією, з якою, а це дуже показове свідчення, завжди хотіли мати справу іноземні інвестори, оминаючи державні структури. І навіть нині, у складні для нашої країни часи, мають цілий пакет таких інвестицій. Тож розмова з ним на актуальні теми сьогодення, сподіваємось, зацікавить наших читачів, хоч почали ми її з доволі “провокативного” запитання.
Голова ПАТ “Проскурів” Іван Рудик серед господарської та політичної еліти нашого краю у роки незалежності завжди займав особливе місце. Попри особистий доступ навіть до перших осіб держави, він ніколи не був обласканий їх увагою через власну принциповість. Високі звання, нагороди проходили повз нього, хоча саме ПАТ “Проскурів” упродовж багатьох років залишається серед беззаперечних лідерів не лише агропромислової галузі області. Його більш імениті колеги чи не всі вже продали, передали до рук великих агрохолдингів свої успішні господарства, а Іван Рудик крок за кроком, шляхом неймовірних зусиль нарощує потенціал ПАТ “Проскурів”. Воно, по суті, стало вже багатогалузевою та багатопрофільною компанією, з якою, а це дуже показове свідчення, завжди хотіли мати справу іноземні інвестори, оминаючи державні структури. І навіть нині, у складні для нашої країни часи, мають цілий пакет таких інвестицій. Тож розмова з ним на актуальні теми сьогодення, сподіваємось, зацікавить наших читачів, хоч почали ми її з доволі “провокативного” запитання.
— Іване Леонтійовичу, не секрет, що ви особисто знали і мали у різний час доступ до перших осіб держави — Івана Плюща, Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, Леоніда Кучми і навіть Віктора Януковича. Щоправда, водночас вас пов’язували і пов’язують дружні взаємини зі Степаном Хмарою, Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Славою Стецько та багатьма іншими представниками української політичної еліти і російської також. Знаю, що на вас ображався Леонід Кравчук, коли дізнався про ваш публічний вислів на його адресу часів його перебування в СДПУ(о) про те, що він, мовляв, “пішов м’ячі подавати Суркісу”. Зрештою, через те, що відмовилися “творити” компромат на Івана Плюща, ви навіть потрапили до в’язниці. Чим для вас були подібні контакти, зокрема з людьми владного Олімпу, дехто з них лише з часом, як той же Леонід Кравчук, визнали ваші зауваження?
— Ці факти, людей, з якими мене зводило життя чи певні ситуації, зі своєї біографії не викинеш, за ними, як на мене, доволі цікаві історії наших взаємин. Звичайно ж, окреме місце займають ті, хто досяг великих владних висот. Думаючи про це, зізнаюсь: недарма кажуть, що справжню цінність людини видно, коли її спокушають владою, “мідними трубами”. На жаль, з усіх українських президентів, з певними умовностями, на мій погляд, цю перевірку владою пройшов хіба що Леонід Кравчук, який хоч і немало помилявся, мабуть, як і всі ми, але був і залишився справжнім державником, на відміну від усіх своїх наступників — Кучми, Ющенка, Януковича, до яких я мав доступ ще тоді, коли вони не були президентами. Ну, а те, що вони мене особисто не обласкали якимось відзнаками, то, певно, винен мій гострий язик, бо я спуску в своїх оцінках їх діяльності не давав ніколи. Хоча зізнаюся, приємно, коли Леонід Кравчук якось зауважив, що я був цілковито правий в оцінці його входження в СДПУ(о). Та більшість з названих перших осіб держави, на мій погляд, не лише професійно, а й морально не були готові розпорядитися владою на благо країни. І ця проблема залишається й нині в середовищі владної еліти.
— В чому з висоти свого життєвого та політичного досвіду ви бачите нинішні проблеми?
— На жаль, приблизно таку ситуацію, хіба що за винятком відкритої агресії Кремля проти України, я прогнозував уже давно. Адже ніхто в світі ще не побудував міцної держави, не маючи, насамперед, власної економіки, якої ми так і не створили за 24 роки незалежності. Не створили ми досі й ефективної банківської системи, адже жодна економіка не спроможна розвиватися, коли її роками грабують банківськими кредитами за ставками 25-30 відсотків. Розумію, що такі кредити можливі у певні періоди в окремих сегментах торгівлі, але аж ніяк не у виробництві, зокрема в агропромисловому секторі. Якби ми були економічно сильними, переконаний, Росія ніколи не наважилася б на агресію, не кажучи вже про реальну можливість у часи Кучми вступити в НАТО. Влада в країні, даруйте, робила все, щоб не було реальної економіки, вибудувавши олігархічну безперспективну модель, в якій нема місця успішному малому і середньому бізнесу, справедливій соціальній політиці. Даруйте, але повністю правий американський політик Збігнев Бжизінський, коли вимагає від наших олігархічних кланів поділитися з державою і викупити Україну в МВФ. Війна Росії в Україні, загарбання нею нашого Криму, частини Донбасу — це наслідок імітування державотворчих процесів, особливо в часи Кучми, Ющенка та Януковича. Останній відверто зрадив країну, віддавши її на поталу ще й кремлівським спецслужбам, а всі вони разом перетворили її у суцільний корупційний анклав.
— До речі, один із наших олігархів Дмитро Фірташ, який перебуває під наглядом західних спецслужб в Австрії, недавно провів там нібито реформаторський форум, задекларував своє бажання допомогти державі.
— Дуже хотілося б у це вірити, але, здається, Фірташ у такий спосіб просто рятується від кримінальної відповідальності за корупційні діяння. Першим попрошу вибачення, якщо це не так, бо досі наші олігархи нічого реального не робили для зміцнення країни, яку вони нещадно експлуатували.
— І все ж, Іване Леонтійовичу, вам вдається залишатися на економічному плаву, до ПАТ “Проскурів” продовжують навіть нині надходити інвестиційні пропозиції.
— Щодо нашої співпраці з іноземними партнерами, то це окрема тема. Скажу лише, що в цій сфері ми не згортаємо жоден зі своїх проектів, хоч їх реалізовувати дуже непросто і з огляду на ситуацію в нашій країні, і на наше законодавство, і на те, що не подолано корупційні схеми, які стоять на шляху іноземних інвестицій. Але попри все, потенційні інвестори чекають в Україні стабільної економічної ситуації. Не можна також нині все списувати на війну, а не АТО на Донбасі, а треба в країні створювати прозорий інвестиційний клімат, зрозумілі для інвесторів правила економічної співпраці, нещадно борючись з корупцією. Бо, на жаль, наші партнери хочуть мати справу з ПАТ “Проскурів”, а не з державними структурами. Якщо ми не на словах ідемо до Європи, то насамперед влада повинна посприяти у вирішенні цих проблем, які стоять на шляху співпраці з цивілізованим світом. На практиці ж поки що маємо штучну девальвацію гривні, непрофесійні, м’яко кажучи, дії Нацбанку, за що я кладу персональну вину і на перших осіб держави та перекидання відповідальності за ці провали на простих людей.
— На що ми маємо сподіватися, прагнучи відродити свою держа-ву?
— Щодо наших сподівань, то, думаю, вони тільки в тому разі реалізуються, якщо найвище керівництво держави усвідомить, що слова “Україна понад усе!” — це гасло, яке треба не лише виголошувати на мітингах, а й реалізовувати насамперед у конкретних діях в економіці, політиці, законодавчій сфері, у доборі професійних кадрів на всіх щаблях влади. Тоді при підтримці демократичної Європи і світу ми зможемо вийти з нинішньої кризи, повернути, не обов’язково вже військовими методами, і Донбас, і Крим. Велику надію маю на тих українців, які обов’язково повернуться додому із Заходу, де надбали унікальний досвід, а найбільші нині сподівання на тих реальних патріотів, які зі зброєю в руках відстоюють нашу незалежність, на ту Україну, яка пробудилася після двадцятирічного сну, і, переконаний, вже нікому не дасть маніпулювати собою.
Розмовляв Б.Демків