Під час будь-якої війни важливою складовою успіху на фронті стає забезпечення бійців оперативною та правдивою інформацією, передусім, через традиційні засоби — газети. Так відбувається й зараз, так було й колись. Згадаємо одну з багатьох військових газет минулого, історія якої, до речі, пов’язана з нашим Проскуровом.
Під час будь-якої війни важливою складовою успіху на фронті стає забезпечення бійців оперативною та правдивою інформацією, передусім, через традиційні засоби — газети. Так відбувається й зараз, так було й колись. Згадаємо одну з багатьох військових газет минулого, історія якої, до речі, пов’язана з нашим Проскуровом.
Українські січові стрільці (УСС) — військове формування, що виникло у 1914 році на Галичині, а з часом, після ряду реорганізацій, стало найдієвішим українським військовим підрозділом Української Народної Республіки (УНР). Історія січовиків доволі відома, але у деяких питаннях діяльності УСС залишається ще чимало малодосліджених аспектів. Серед них — видавнича діяльність січовиків, адже серед чисельних періодичних видань, що побачили світ у роки Української революції 1917-1921 років, надзвичайну цікавість становить часопис “Стрілецька думка” — орган Корпусу Січових стрільців.
Ця газета почала видаватись навесні 1919 року у доволі скрутний час для УНР та її регулярної армії. Як відомо, взимку 1919 року під натиском більшовиків українським військам довелося залишити Київ. Остання військова частина Січових стрільців вийшла з Києва вранці 5 лютого 1919 року. Як місце для відпочинку і реорганізації січовикам було визначено район Старокостянтинова-Проскурова. Протягом трьох напружених тижнів реорганізації було сформовано із залишків частин січовиків Корпус УСС. З метою організації запасних частин і для вишколу мобілізованих новобранців у березні 1919 року в Крем’янці було створено Кіш Січових стрільців, який у липні перенесли до Старокостянтинова. Кіш УСС був центром вишколу усіх підрозділів січовиків (крім кінноти) та місцем функціонування старшинської і підстаршинської шкіл Січових стрільців. Кіш став також ідейним центром січовиків — при ньому було організовано пресову квартиру УСС, яка одразу почала видавати газету “Стрілецька думка” — офіційний орган Корпусу Січових стрільців та виразник стрілецької ідеології й визвольно-політичної думки.
Часопис видавався до кінця листопада 1919 року. Усього побачили світ понад 60 номерів, які друкувались у тих місцях, де перебувала пресова квартира УСС — Старокостянтинів, Проскурів, Кривин (станція та село поблизу Шепетівки), Здолбунів (станція та місто біля Рівного). Тираж різних чисел був різний: від кількох сотень примірників до шести тисяч.
До наших днів відомі до двох десятків номерів часопису. Великий масив газети нині зберігається у крає- знавчому відділі Вінницької обласної бібліотеки ім. Тімірязєва, де газетна підшивка включає №№43-56 (вересень-жовтень 1919 року). Є окремі примірники у бібліотеці Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, зокрема три числа цієї газети: №№26, 35, 40 (липень-серпень 1919 року).
Перегорнувши названі номери “Стрілецької думки”, передусім звертаєш увагу на своєрідний епіграф на першій сторінці часопису: слова з відомого стрілецького гімну “Червона калина” “А ми тую червону калину піднімемо”…
Привертає увагу й те, що незмінним редактором був хорунжий Степан Рудик — постать досить відома. Народився у 1890 році в Тисмениці (сучасна Івано-Франківська область), воював у лавах Української галицької армії проти червоних та білих окупантів. Після поразки національно-визвольних змагань займався громадсько-політичною діяльністю. У 1923-1931 роках редагував у Львові літературно-політичний місячник “Культура”. Деякий час Рудик входив до Комуністичної партії Західної України, але через розбіжності в ідеології був із неї у 1927 році виключений. Заарештований більшовиками у 1939 році, загинув у катівнях ГУЛАГу. Влітку-восени 1919 року, коли Корпус УСС перебував на Поділлі та Волині, саме Степану Рудику вдалося налагодити регулярне видання “Стрілецької думки”. Це відзначив в одній зі своїх публікацій у вересні 1919 року полковник Євген Коновалець, який серед іншого згадав: “Довгі місяці ніхто не бачить часопису. Коли раз попав між них часопис, виданий ще в червні, то стрільці мало не побилися над ним. Коли так дальше буде, то ми підемо з крісами в запілля і розженемо всі редакції та пресові кватири, котрі друкують часописи тільки для кошів і міста”.
Всі червневі та липневі номери видавались у Проскурові. Виняток — №35 від 25 липня 1919 року, який був віддрукований у містечку Дунаївці. Наклад виданих у Проскурові часописів складав 4-6 тисяч примірників, з яких 1,5 тисячі йшло для корпусу Січових стрільців, інші — у вільний продаж. Редакція у Проскурові містилась на вулиці Старобульварній, 18. Цей старовинний будинок зберігся до наших днів і добре відомий хмельничанам як відділ роботи зі зверненнями громадян (вул. Гагаріна, 18). Чим не гарне місце для пам’ятної дошки?..
Після Проскурова редакція переїхала до Старокостянтинова, де розмістилася пресова квартира УСС. Тираж часопису був зменшений, але періодичність збереглася. Так, №48 від 24 вересня 1919 року вийшов тиражем 600 примірників, з яких не всі пішли у вільний доступ, адже політвідділ при штабі Корпусу УСС повинен був розіслати у частини потрібну кількість. У Старокостянтинові редакція “Стрілецької думки” розміщувалася в будинку Чацкиса на вул. Олександрівській (там, де й видавничий відділ пресової квартири). Друкувалася газета спочатку в друкарні С.Ойстачера, а з №50 — у власній пересувній друкарні пресової квартири Січових стрільців.
Цікавими для дослідників є тематика та характер публікацій “Стрілецької думки”. Наскрізним мотивом усіх її матеріалів було гасло “Україна мусить бути Самостійною Народньою Республікою”. Ця ж тематика простежується в постійних рубриках газети: “Ріжне”, “Телеграми”, “Переписка редакції”, “Наші втрати”, “Дрібні вісти”, “Думки мудрих людей”, “Кутик вільного слова”…
Безперечно, що у своїх публікаціях газета не могла оминути злободенних моментів тогочасного життя: бойових дій на фронтах, повстанської боротьби в тилу ворога, труднощів у економіці тощо. Друкувалися в газеті й офіційні повідомлення та розпорядження як верховної, так і місцевої влади. Зокрема, у №26 від 1 липня 1919 року привертає увагу оголошення про набір до Житомирської пішої юнацької школи для проходження скороченого курсу підготовки старшин Української армії. Серед іншого в оголошенні зазначено, що школа тимчасово розміщена в Проскурові. У цьому ж номері є не велика, але надзвичайно цікава інформація для дослідників культурного життя міста: “27 червня 1919 року в театрі Шильмана відбулась постановка артистичним гуртком аматорів при Проскурівському національному хорі (гурток існує вже більше року) драми О.Суходольського “Хмара”. Отож, виявляється, у Проскурові в часи Української революції 1917-1921 років був створений і успішно діяв національний хор.
Справжньою окрасою часопису “Стрілецька думка” була його літературна сторінка — тут можна знайти золоті рядки січової стрілецької поезії Олеся Бабія та Михайла Кураха, а також менш відомих авторів — Михайла Панчишина, Грицька Босого, Кирила Кушнірука та інших. До речі, чимало творів Олеся Бабія — відомого письменника і поета, доктора літературознавства, автора гімну ОУН, побачили світ уперше саме на сторінках “Стрілецької думки”. Зокрема, це поезії “Привіт Січовим стрільцям”, “Герой”, “За Збруч”, “Біля могил тих поставали…”, “На Київ”, “Стрільці на Волині”, “Чи тямиш мила”, “Марш стрільців”, “Україна”…
Досить своєчасними та влучними були й крилаті вислови багатьох визначних людей та діячів світової культури, що регулярно друкувалися в газеті під рубрикою “Думки мудрих людей”. Окрім того, газета публікувала й різні кумедні бувальщини з народного життя, жарти, оповідки, а то й сатиричні твори, в яких надзвичайно гостро та влучно висміювалася тогочасна дійсність, зокрема й ворогів України.
Можна аналізувати ще й ще публікації “Стрілецької думки”, адже часопис є унікальним джерелом не лише для дослідження подій тих часів, а й розуміння загального настрою в Україні та світоглядних думок. Можливо, хтось знайде непогані ідеї для сучасної військової преси.
Сергій Єсюнін, історик