Днями згадаємо про чергову сімдесят першу річницю визволення нашого міста від німецько-фашистських окупантів, хоча правильніше було б уже давно наголошувати на нацистській сутності ідеології гітлеризму. Сподіваюся, попри вкрай цинічне паразитування на темі перемоги у Великій Вітчизняній війні кремлівського агітпропу, ми в себе вдома знайдемо достойний формат цих урочистостей, які віддавна вже стали традицією не лише в нашім краї.
Днями згадаємо про чергову сімдесят першу річницю визволення нашого міста від німецько-фашистських окупантів, хоча правильніше було б уже давно наголошувати на нацистській сутності ідеології гітлеризму. Сподіваюся, попри вкрай цинічне паразитування на темі перемоги у Великій Вітчизняній війні кремлівського агітпропу, ми в себе вдома знайдемо достойний формат цих урочистостей, які віддавна вже стали традицією не лише в нашім краї. Хоча зізнаюсь, особисто досі відкладаю за межі газети розробку багатьох дражливих фактів вітчизняної історії з даної проблематики через те, що досі влада надто диференційовано підходила до цих тем. До початку російської агресії в Україні, яка у вигляді гібридної війни триває вже рік, наша влада, зрештою, ще з початків незалежності вважала за краще використовувати дещо видозмінений радянський сценарій відзначення таких подій практично на всій території країни, крім західних її областей, з чого фактично політичні дивіденди діставалися комуністам та їх сателітам.
Не дивно, що досі у нас справа вивчення та меморіалізації місць, пов’язаних з національно-визвольним рухом проти нацистів під проводом ОУН-УПА, є покликанням поодиноких науковців, окремих державницьких громадських об’єднань, які ніби існують порізно зі згаданими офіційними стереотипами потрактування цих історичних подій у дусі радянських часів. Навіть Віктору Ющенку, який силувався хоч щось зрушити у цій справі, не вдалося досягти відчутних змін.
Проте нині, як ми розуміємо, з’явився принципово інший суспільний контекст у підходах до цих тем, пов’язаний із загарбницькою політикою в Україні Росії, правлячий режим якої, по суті, перекреслив чи не найосновніше джерело, яке живило непрості українсько-російські взаємини. Тож заплющувати очі на цю сумну реальність нам не можна, хоч, здається, якраз цього чомусь не хоче зрозуміти наша постмайданна влада.
Пригадуєте той перший тривожний дзвінок з цього приводу з Москви кілька років тому, коли Путін знічев’я заявив, що, мовляв, Росія виграла б війну з нацистською Німеччиною і без українців? Що скаже цей божевільний диктатор під час цьогорічного відзначення 70-річчя Перемоги, до якого Кремль готується з небувалим розмахом, неважко здогадатися. Він сам та його пропагандисти нас називають фашистами, мабуть, і через те, що не підняли догори руки усією нацією після перших пострілів у Криму та на Донбасі. І тут знову виникає питання до нашої влади на всіх рівнях, адже уникнути цієї теми під час відзначення роковин закінчення Другої світової війни спершу на європейському континенті, а невдовзі і з мілітаристською Японією, їй не вдасться. Проте аналізуючи, зокрема, наш телевізійний простір, коефіцієнт впливу якого на формування суспільної думки залишається нині домінуючим, можу тільки розвести руками. Адже там з усією очевидністю переважає російський антиісторичний теле- і кінопродукт, якому ніби віддано на пропагандистський грабунок усі провідні телекомпанії країни. Здавалося б, ну, нема у необхідній кількості та якості у нас вітчизняних програм та фільмів воєнної тематики, то чому не послугуватися тут кінопродукцією відповідної тематики поляків, загалом європейців, американців, витіснивши російську політичну кінопопсу з наших екранів? З цього приводу виникає крайня потреба переконливої інформаційної патріотичної атаки для наших освітянської та культурної галузей. Словом, нам нині негайно потрібно тримати бодай інформаційний удар кремлівської пропагандистської машини, не давати їй створювати свої плацдарми в головах українських громадян у цей непростий час. Така, на жаль, нині ціна наших колишніх і нинішніх перемог на різних фронтах…