Інформація про те, що синод Української православної церкви Московського патріархату фактично відмовився від двох своїх єпархій у Криму та віддав їх Російській православній церкві, принаймні мене, не здивувала. Тож…
Інформація про те, що синод Української православної церкви Московського патріархату фактично відмовився від двох своїх єпархій у Криму та віддав їх Російській православній церкві, принаймні мене, не здивувала. Тож як би нам ієрархи цієї конфесії не розповідали про свою самостійність у всьому і лише канонічну православну єдність з РПЦ, цей факт став ще одним підтвердженням цієї великої неправди, яка нині може дивувати лише дуже наївних. До початку не-оголошеної війни в Україні з боку Росії, окупації нею Криму керівництву УПЦ ще якось вдавалося маневрувати у поясненнях своєї єдності з РПЦ. Уникало воно заразом і відповідей на гострі запитання щодо своєї позиції навколо незаперечних фактів фізичного знущання над колишнім главою церкви, світла йому пам’ять, митрополитом Володимиром (Сабоданом), який проявляв непоступливу позицію щодо спроб російського патріарха Кирила та його прибічників в Україні знищити всі ознаки самостійності УПЦ. Не дивно, що з початком російської агресії ми не почули жодної виразної заяви її нового керівництва про власну позицію щодо війни на Донбасі, ситуації в Криму. Натомість пресу заполонила інформація про відверті антиукраїнські виступи окремих священиків цієї церкви, серед яких Хмельниччина не є винятком.
Он, зі свіжих фактів повідомлення зі Старокостянтинівщини, де в Острополі священик научає паству власним баченням історії України, заперечуючи наше право на власну державність, відверто схиляється перед путінською Москвою. Чекати, що такі отці зміцнять у вірі свою паству, не доводиться, адже ллють вони воду на кремлівський кривавий млин, який уже переламав тисячі доль і життів українських патріотів та мирних громадян.
Зрозуміло, що ця церковна конфесія переживає нині велику духовну кризу. Як, зрештою, і ті українці, які донедавна жили ілюзіями щодо братерської непорушності з Росією, котра, на жаль, не без підтримки своєї православної церкви перетворюється у тоталітарну імперію. Її диктатори, якщо і сповідують якусь ідеологію, то її слід шукати у нібито несумісній досі єдності ідей сталінізму та великодержавного православ’я, що є чужими в Україні, хоч і мають тут своїх адептів, зокрема в середовищі УПЦ.
Те, що її синод нині офіційно відмовився від двох своїх кримських єпархій, — заразом і наслідок багаторічного приниження перед РПЦ.Це ще раз засвідчило, хто насправді вирішує всі, зокрема й майнові справи в УПЦ. Залишається сподіватися, що там нині таки знайдуться сили для того, аби зупинити ці антиукраїнські процеси й почати нарешті рівноправний діалог про об’єднання, насамперед зі своїми православними братами в Україні. Здається, що після подій у Криму осторонь цих процесів не може стояти і керівництво держави, яке вважається дуже лояльним до цієї конфесії.
До речі, коли в Криму Московський патріархат цинічно забрав з дозволу синоду УПЦ дві єпархії, оформивши це захоплення формальним рішенням, то церкви і парафії УПЦ Київського патріархату, Української греко-католицької церкви захоплюються там без будь-яких правових ознак. Подібна доля уготована на Донбасі і храмам римо-католицької церкви в Україні, молитовним будинкам євангельських общин, не виняток і мусульманська спільнота, на які “русский православный мир” наступає без будь-якого християнського милосердя…