Війна на сході України об’єднала багатьох громадян із різним соціальним статусом, різним минулим і походженням, різними ідеями й мріями. Серед справжніх патріотів, які захищають Батьківщину, чимало колоритних особистостей. Так, цікавим співрозмовником виявився хмельничанин грузинського походження — Георгій з позивним Ґіві. Одружений на українці 59-річний грузин уже 37 років живе у нашому місті. Завдяки допомозі волонтерок Тетяни Баско й Валентини Пасічник, доброволець поділився своєю історію й думками. Почав розповідь із ролі грузинів у цій війні.
Війна на сході України об’єднала багатьох громадян із різним соціальним статусом, різним минулим і походженням, різними ідеями й мріями. Серед справжніх патріотів, які захищають Батьківщину, чимало колоритних особистостей. Так, цікавим співрозмовником виявився хмельничанин грузинського походження — Георгій з позивним Ґіві. Одружений на українці 59-річний грузин уже 37 років живе у нашому місті. Завдяки допомозі волонтерок Тетяни Баско й Валентини Пасічник, доброволець поділився своєю історію й думками. Почав розповідь із ролі грузинів у цій війні.
— За час перебування у зоні бойових дій зустрів багато грузинів, яким не байдужа доля України, — розповідає Георгій. — Є навіть один добровольчий батальйон, який повністю складається з них. Мені випала честь познайомитися з їхнім командиром і рядовими бійцями, які хоч і громадяни інших держав, не можуть сидіти, склавши руки, поки Росія знищує Україну. Через це вони їдуть на війну, адже це нагадує грузинам 2008 рік, коли росіяни напали на Грузію й загарбали частину її території. Зараз історія не повинна повторитися, агресор має відповісти за свої злочини!
Наприклад, мені запам’яталися троє добровольців, які приїхали з Грузії. Один із них Аліко подарував мені нашивку з прапором Грузії (Ґіві показує на свій рукав: на тлі уніформи кольору хакі помітно проступає біле полотнище з п’ятьма червоними хрестами — авт.) й наказав мені берегти її як зіницю ока. Ось і тепер я з нею не розлучаюся. На жаль, сам Аліко загинув під час одного з боїв зі своїм побратимом, а третій з цієї компанії Іраклі отримав два поранення. Коли він потрапив у Вінницьку лікарню, чоловіка не захотіли безкоштовно лікувати, мовляв, він не громадянин України. Це просто абсурд, адже він воює за Україну! Але корупціонери й бюрократи, певно, мислять інакше…
Давид — ще один грузин, якого я зустрів у Дніпропетровську, взагалі виявився громадянином США. Він приїхав сюди спочатку як інструктор, а потім пішов захищати донецький аеропорт. Поки не знаю, що з ним, він не виходить на зв’язок…
— Пане Георгію, за яких обставин ви пішли добровольцем? Чому обрали “Айдар”?
— Я вже півтора місяця є членом добровольчого батальйону “Айдар”. За цей час встиг побувати у Щасті й Трьохізбенці на Луганщині, які весь час обстрілюють терористичні угруповання. До цього я брав участь у Революції гідності, займався волонтерством, коли почалася ця жахлива війна. З часом зрозумів, що цього не достатньо, тому пішов добровольцем. Мені вже не має чого втрачати — 13 травня мені виповниться 59 років, смерті я не боюся, дітей виростив… Залишається боротися за їх майбутнє й майбутнє України.
Ще однією з причин, чому пішов саме в “Айдар”, став мій побратим Валентин з позивним Кіндер, з яким я познайомився на Майдані. До речі, він наймолодший у нашому батальйоні. Валентин казав, що йому більше 20 років, щоб здаватися дорослішим. Потім він записався в “Айдар”. Коли проводжав його на потяг, хлопець запитав: “Хочеш подивитися, скільки мені років?” — “Звичайно хочу!”. Тоді він дає мені паспорт, а там — 1996 рік народження, тобто йому лише 18!
Коли Валентин приїхав у Трьохізбенку, я з ним поговорив по мобільному й сам вирішив записатися у цей добровольчий батальйон. Їдучи на війну, твердо знав, що на мене чекає. Там я буду до кінця, до перемоги.
— Як оцінюєте стан українських бійців?
— Багато страждають на психічні розлади через постійне моральне напруження. Наприклад, один із моїх побратимів зі Львова потребує психологічної реабілітації. Я його вмовляв поїхати додому, щоб відпочити й набратися сил, а він наполягає на своєму.
Після закінчення війни таким людям негайно потрібна психологічна допомога, щоб вони знову змогли повернутися до нормального життя. Адже вони бачили й пережили те, чого нікому не побажаєш.
Єдина наша підтримка — це волонтери, лише завдяки їх зусиллям ми можемо залишатися на передовій. Маємо вдосталь їжі, хорошу амуніцію завдяки людській допомозі. Держава нам нічим не допомогла.
— Ви розмовляли з місцевим населенням? Як вони до вас ставляться?
— Є дві кардинально різні позиції: одна частина нас дійсно любить, а інша — вовком дивиться. Здається, дати їм зброю — й вони почнуть у нас стріляти. Саме через таких продажних сволот гинуть наші хлопці й невинні люди. Але не можна сказати, що все населення негативно налаштоване проти України. Є й справжні патріоти. Так, одна жінка посеред вулиці мене обійняла й попросила Бога захищати моє життя.
Трапляється, місцеві жителі запитують, звідки я приїхав й для чого. Їм відповідаю, що я грузин, живу в Хмельницькому, а приїхав захищати нашу державу. Бо дійсно — якщо не я, то хто? Часто ми ділимося з ними їжею, а вони розповідають нам про своє нелегке життя. Там, до речі, не кожен зможе витримати.
Так, у Щасті я двічі потрапляв під серйозні артилерійські обстріли. Під час одного з них ледь не загинув. Мені вдалося сховатися в укритті, а в кафе поруч влучив снаряд. Там, як мінімум, було семеро цивільних — молоді люди й усіх їх убив ворожий постріл. І це лише один із випадків, адже від таких бомбардувань гине багато мирних жителів. Найстрашніше, що гинуть малі діти, які ще не навчилися самостійно ходити.
Але сам я смерті не боюся — моє життя в руках Божих. Єдине, чого я хочу, — відстояти Україну!
Розмовляв Андрій ЯЩИШЕН
На фото: Георгій, волонтери Тетяна Баско й Валентина Пасічник
Фото автора