Минулої неділі залишки російської опозиції готувалися вийти на протестний весняний марш, а вийшли, як уже знаємо, на багатотисячну скорботну ходу пам’яті одного зі своїх неформальних лідерів Бориса Нємцова, якого було застрелено поблизу Кремля в ніч з п’ятниці на суботу.
Минулої неділі залишки російської опозиції готувалися вийти на протестний весняний марш, а вийшли, як уже знаємо, на багатотисячну скорботну ходу пам’яті одного зі своїх неформальних лідерів Бориса Нємцова, якого було застрелено поблизу Кремля в ніч з п’ятниці на суботу. Сам Нємцов уже давно допускав такий свій фатальний кінець від рук поплічників путінського режиму, проте не покидав Росію. Залишаючись на рідній землі, цей російський політик-опозиціонер останнім часом, здається, у такий спосіб ніби робив виклики долі, добре розуміючи, що Путін, його колишній партнер по єльцинській команді, прощаючи йому опозиційну діяльність, ніколи не пробачить безкомпромісну позицію та осуд дій режиму щодо анексії Криму та розв’язання неоголошеної війни в нашій країні. Тож якщо говорити про “український слід” у справі про вбивство Нємцова, то криється він не у феесбешних вигадках на цю тему, а якраз у цій безкомпромісній позиції Бориса Юхимовича, яка принципово відрізняла його від більшості відомих російських опозиціонерів на кшталт Олексія Навального, які переважно також інфіковані імперською хворобою.
Зрозуміло, у неділю багато хто сподівався, як у черговий раз виявилося цілком безпідставно, що вбивство Нємцова зірве ситуацію у столиці Росії і там таки відбудеться більш різкіша акція, аніж просто мирна, скорботна, з деякими ознаками публічного протесту хода, яка стане хоч якоюсь подобою наших майданних виступів, адже привід для цього був вагомий. Здається, цього всерйоз боявся і Кремль, адже ввів у Москву війська. Проте Путін обійшовся лише легким навіть не страхом, а побоюванням, провівши, по суті, цинічний експеримент над жителями столиці, які вважаються найбільш демократичною спільнотою у своїй країні, що зайвий раз засвідчив: Росія залишається підвладною цьому тоталітарному режиму і поки що нездатна йому опиратися. А те, що під час скорботної ходи несли величезний плакат з написом “Ці кулі у кожного з нас”, а деякі відомі люди говорили, що вбивство Нємцова — лише початок нових жорстоких репресій проти інакодумців, у мене, даруйте, викликало лише сум. Росія виявилася неспроможною навіть на елементарний спротив, а нібито демократична, але доволі сита Москва не здатна повести за собою країну, в чому хотілося б щиро помилятися. Тож сакральна смерть Нємцова, на яку доволі образно в одному зі своїх недавніх інтерв’ю натякав Путін, не стала поштовхом для цих оздоровчих процесів. А те, що там і навіть у нас нині є люди, які твердять, що володарю Кремля не була вигідною ця смерть, або глибоко помиляються, або відпрацьовують за це свої провокаційні срібляки. Адже лише сліпий не бачить, що цей тиран, який вже по вінця напився нашої крові, ні перед чим не зупиниться. Таких “сакральних” злочинів за його плечима вже більш ніж доволі, адже саме з його вини та благословення ллється кров в Україні, анексовано Крим, він цинічно плює на всі норми міжнародного права, ставши загрозою для всього цивілізованого світу. Тож убивство Нємцова, тортури Надії Савченко у російській в’язниці чи нові злочини у планах путінського режиму — це лише епізоди, показове тло, на фоні яких розгортається сакральна трагедія Росії та нашої цивілізації. І постановником тут є імперська Москва, яку, здається, її нинішні правителі вже штовхнули за фатальну точку неповернення…