Попри талант художника і поета, при належній професійній музичній освіті Тарас Шевченко міг би стати й видатним музикантом. Про це не раз свідчили у своїх споминах його сучасники М.Білозерський, Л.Жемчужников, М.Костомаров, Андрій та Ілля Лисогуби, М.Микешин, В.Тарновський та інші. Якби не малярство, Шевченко став би кобзарем! Він цю думку висловив, коли побував у Холодноярському Мотронинському монастирі, під стінами якого слухав мандрівних кобзарів, які оспівували героїзм гайдамаків і те, як вони тут освячували шаблі. Маючи від природи гарний голос (тенор), Шевченко все життя не розлучався з народною піснею. Співав у хвилини радості і в часи розпачу, смутку й зневіри. Бо саме пісня була йому опертям духу!
Погуляю понад морем
Та розкажу своє горе.
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю.
Тарас Шевченко, 1848 рік
Попри талант художника і поета, при належній професійній музичній освіті Тарас Шевченко міг би стати й видатним музикантом. Про це не раз свідчили у своїх споминах його сучасники М.Білозерський, Л.Жемчужников, М.Костомаров, Андрій та Ілля Лисогуби, М.Микешин, В.Тарновський та інші. Якби не малярство, Шевченко став би кобзарем! Він цю думку висловив, коли побував у Холодноярському Мотронинському монастирі, під стінами якого слухав мандрівних кобзарів, які оспівували героїзм гайдамаків і те, як вони тут освячували шаблі. Маючи від природи гарний голос (тенор), Шевченко все життя не розлучався з народною піснею. Співав у хвилини радості і в часи розпачу, смутку й зневіри. Бо саме пісня була йому опертям духу!
Упорядник збірника “Українські народні пісні” М.Максимович захоплювався Тарасовим співом: “Художня натура Шевченка хоч як розкішно виявляла себе і в поезії, і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанні українських пісень народних”.
П.Куліш в описі свого весілля, де Шевченко був старшим боярином, згадує: “Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зостався сам тільки співака. Та й співав же він як! Такого або рівного йому співу не чув я ні в столиці, ні на Україні”. Біограф Шевченка О.Кониський писав про той випадок: “…А як заспівав Тарас з Кулішевою нареченою Олександрою Білозерською на два голоси, з усіх світлиць гості посходилися до залі”.
Ще з дитинства Тарас успадкував властиву українцям природну музикальність. Від свого діда Івана та односельців засвоїв багато народних пісень і ввібрав їх у серце як неоціненний духовний спадок. Як сам згодом зізнався, дідові розповіді про Коліївщину (1768) на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою лягли в основу його поеми “Гайдамаки”. Наш земляк, скульптор Леонід Молодожанин писав, що “…Шевченка неможливо зрозуміти поза поемою “Гайдамаки”. Недарма ж цей монументальний твір, сплетений з народнопісенних ритмів, так зачаровував багатьох українських і російських композиторів.
Диву даєшся, що виходець із села, сирота став високоосвіченою людиною (академіком!), широко ерудованим інтелігентом. Його вчитель по художній академії К.Брюллов, вперше побачивши Тараса Шевченка, вигукнув: “Он — холоп?.. Это же изысканная интеллигентность!” У цьому легко переконатися, перечитуючи Шевченків щоденник. Дивуєшся його високій музичній культурі, глибоким музикознавчим судженням про опери Вебера, Белліні, Доніцетті, Обера, Мейєрбера, Россіні, Моцарта, Мендельсона. Адже Шевченко був постійним відвідувачем Санкт-Петербурзького Маріїнського оперного театру.
Ось декілька записів з його щоденника:
“…Вечером в театре слушал оперу “Жизнь за царя”. Гениальное произведение. Бессмертный М.И.Глинка!” (17.04.1858).
“…Был у Татаринова. Белов и Татаринов играли в четыре руки увертюры из “Вильгельма Теля” и “Фрайшютца”, а потом некоторые вещи духовного содержания Гайдна. Божественный Гайдн! Божественная музыка!”.
З 1838 року Шевченко дружив зі своїм земляком Семеном Гулаком-Артемовським, який у ті роки був солістом Маріїнського театру. У тому ж “Щоденнику” є відгуки Тараса на геніальну гру негритянського трагіка Айри Олдріджа, з яким познайомився у 1858 році і написав його портрет. Хвилюючою була братерська двадцятирічна дружба Тараса з відомим російським актором Михайлом Щепкіним, з яким познайомився у 1843 році під час київських гастролей останнього.
Шевченко був добре обізнаний з творами Бортнянського, Верстовського, Вієльгорського, Вільбоа, Глінки, Даргомижського. Розумівся на стилістичних особливостях піанізму Ліста, не говорячи про його критичні відгуки на виконавство тогочасних співаків, скрипалів, піаністів, які рясніють у його “Щоденнику”. Він сприймав професійне виконавство не як дилетант, а як справжній музикант-художник.
А чого варті широта й об’ємність його музичної образності в повістях “Музикант” і “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”! У них проглядається всесторонньо обдарований музикант, який глибоко відчуває і розуміє суть музичного мистецтва.
Творче підґрунтя поета Шевченка криється в його органічній єдності з українською народною пісенністю. За своєю музикальністю та образним строєм поетика Шевченка виростала з народного піснетворення. Де б він не перебував, повсюдно записував пісні від простих людей, близьких, знайомих. Збереглися два альбоми (1846), в яких Шевченко записав до 20 пісень під час археологічної подорожі Київською, Волинською та Кам’янець-Подільською губерніями. Зі спогадів нашого земляка Петра Чуйкевича знаємо, що з його вуст Тарас Григорович записав у свій альбом подільські пісні “Пливе щука з Кременчука”, “Зійшла зоря ізвечора” та “Ой, Кармалюче, по світу ходиш”.
У творах Шевченка згадки про ту чи іншу народну пісню є типовим літературно-художнім засобом поета. Особливо там, де він змальовує народний побут, характер і вдачу своїх героїв, їх переживання. Лише в “Перебенді” Шевченко згадує сім (!) пісень. Вслухайтесь лишень у мелодику й ритміку вірша “Зоре моя вечірняя” (з поеми “Княжна”). Вже в перших рядках відчутна перевага звуку “о” (у вірші “о” вжито 19 разів, 34% всіх голосних). І оце вертикально заокруглене мовленнєве “о” і є специфічним камертоном музикальності мови українців, яким підсвідомо, на інтуїтивному рівні користувався Шевченко.
Науковці-філологи твердять, що Шевченко на основі народної пісенної традиції розробив власну, лише йому притаманну, нову формулу ритмічної організації вірша. А цьому сприяли йому вроджена музична обдарованість (тонкий слух), вміння прислухатися до живої вимови народного мовлення. Але в поетиці Шевченка це не копіювання, а лише типові ознаки народного музично-поетичного висловлювання. Хоча інколи він вдавався і до цитування народних пісень (“Гайдамаки”).
Проблему співучої чарівливості Шевченкової поезії досліджували відомі музикознавці С.Людкевич, Ф.Колесса, О.Цалай, О.Правдюк та інші.
Завдяки органічній спорідненості Шевченкового поетичного слова з українською народною піснею, його поезії у ті часи не читалися, а наспівувалися. Згадайте послідовника Шевченка С.Руданського, який свої вірші називав “співомовками”. Тож першими авторами пісень на Шевченкові вірші були невідомі лірники і кобзарі.
Ще за життя поета були поширені в народі пісні на його слова “Тяжко, важко в світі жити”, “Нащо мені чорні брови”. А перший варіант Шевченкового “Заповіту” склав полтавський аматор Г.Гладкий. Мелодію пісні “Реве та стогне Дніпр широкий” створив учитель латини Д.Крижанівський.
Одним із перших друкованих музичних творів на слова Шевченка був солоспів “Сирота” (“Нащо мені чорні брови”), створений його сучасником і другом М.Маркевичем у 1840 році. А у 1845-ому С.Карпенко (Паливода) переробив поему “Катерина” на романтичну оперу віршами і прозою під назвою “Катерина Шевченкова”. Це була перша інсценізація творів поета. А в 1858 році у збірнику пісень і романсів “Барвінок України” той же С.Карпенко вмістив “Думку” (“Тяжко, важко в світі жити”).
У 1868 році західноукраїнські діячі звернулися до М.Лисенка, який у той час навчався у Лейпцигській консерваторії, написати музику до “Заповіту”. Молодий композитор радо прийняв цю пропозицію і згодом надіслав до Львова свій новий твір, який був виконаний на урочистому концерті, присвяченому пам’яті Т.Шевченка. Того ж 1868 року львівський композитор М.Вербицький створив свою музику на слова полум’яного заповіту.
Починаючи з 1869 року, найревніше створював “Музику до Кобзаря” М.Лисенко. Його збірка охоплює до 100 творів.
Наймонументальнішим твором на слова “Кавказу” Шевченка на початку ХХ століття стала однойменна кантата-симфонія для хору і симфонічного оркестру С.Людкевича (1913). Цікавою є музика К.Стеценка до поеми “Гайдамаки”. Ця поема Шевченка зацікавила і російського композитора О.Сєрова, який написав ряд солоспівів за Шевченковими текстами з “Гайдамаків”.
Безперечно, за 150 років поезія Шевченка і музичні твори, написані за “Кобзарем”, стали неопалимою купиною, що веде український народ через пустелю нищення нашої мови, культури, духовності до спасіння від занепаду, від неволі й зневір’я до укріплення національної ідентичності, укріплює нашу віру у самостійність держави, в соборність наших земель і повну незалежність від Росії.
Микола Кульбовський