Забігаючи наперед і відповідаючи на запитання щодо “власності на предмет’’, зауважую: право власності має кожен з нас. І відносно недавно ми його реалізували під час “лєнінопаду”, який не обминув і наше місто, де кілька таких ідолів ще стояло. Про що мова? Про пам’ятник В.І.Леніну, який “переховувався” в міському парку.
Забігаючи наперед і відповідаючи на запитання щодо “власності на предмет’’, зауважую: право власності має кожен з нас. І відносно недавно ми його реалізували під час “лєнінопаду”, який не обминув і наше місто, де кілька таких ідолів ще стояло. Про що мова? Про пам’ятник В.І.Леніну, який “переховувався” в міському парку.
Тоді ідоли падали повсюди. Одні, гепнувшись мордякою об бетон чи асфальт, губили носи, вуха, руки. В інших відкочувалися голови і на них налітали з кувалдами любителі сувенірів. Уламки швиденько підбирали хвацькі молодики і старі комуністи: одні, щоб похвалитися перед друзями в соцмережах новою колекцією, інші, щоб поставити вдома на видному місці і творити біля них ідеологічний намаз. Комунальники прибирали їх останки і вивозили в невідомому напрямку, бо подальша доля таких ідолів нікого не цікавила.
А були такі, що падали з усього маху на бетонку і жодна її частина не рухалась, не відлітала. Як наш, у якого тільки в районі лівого плеча з’явилася щілина, звідки виходив якийсь червонувато-жовтий туман, що тхнув сіркою. Цей туман розповзався серед учасників демонтажу і з ними починали відбуватися якісь дивні речі: хтось зубами намагався відгризти вухо, хтось ножем копирсався в носі ідола, дехто прицьмакував язиком, вимовляючи дивні слова: “мідь’’, “нє, бронза’’, “скільки важить тєло’’, “яка ціна на ринку’’, “куда спрятать’’, “нада срочно бензопилу’’… Вночі парком снували якісь тіні і, тільки випадала нагода, підбігали до тіла і чути було характерні звуки напильників та ножівок. Ну, а добровільні охоронці “тєла” доблесно відбивали атаки цих вампірів, допоки не стомилися і не залишили ідола без нагляду на декілька ночей…
Одна молода пара, яка вирішила якось увіковічнитись з “ізваянієм’’, клятвенно завіряла мене, що, як тільки бемкнуло опівночі на каланчі, то пам’ятник став під ними просідати і щез під землею. Інші твердять, що теж на власні очі бачили, як той сам піднявся і пішов у глибину парку. Останнє, що вони чули, характерне дзюрчання (як роблять хлопчики) під деревом. Комуністи мовчать, роблять таємно-хитрий вигляд, ніби знають усе, але мовчать. У міськраді (як і в облраді) нічого не знають. В архівах документи на ідола відсутні: на балансі “тєла’’ немає, бо ж винесли його з центру до парку ще на зорі незалежності. Ну, а “нєту тєла’’, то і самі, дорогі читачі, розумієте, що “нєту і дєла’’.
Та ні. Діло, в мене особисто є. Просте. Простеньке. Точніше, не діло, а запитання: хлопці, хто вкрав? Адже нагадаю історію: перед тим, як знести пам’ятник (бронзовий, той самий) у парку, організатори дійства звернулися до Майдану за дозволом і з пропозицією виставити на аукціон пам’ятник, здати на переплав, продати врешті-решт “поціновувачам’’ і на виручені гроші придбати ліки для захисників нашої держави. Та досі воля Майдану не була виконана.
Нині сліди ідола настільки заплутані (він, як той заєць, петляє), що я не в силі розплутати їх.
Звертаюся до влади, до небайдужих людей: відгукніться, роз’ясніть, навіщо переховують його “тєло’’? І тільки не потрібно повторювати мантру депутата (в якого пам’ятники лежать “на збереженні’’) про те, що він нібито бетонний. Віддай, голубе, громаді те, що тобі не належить, бо ходять чутки містом, що ти заробляєш на ньому: пускаєш жіночок полежати поряд (у надії завагітніти). Розвій сумніви і чутки — поверни вкрадене в мозолясті руки…
Валерій Куліковський