Спершу зауважу, можливо, більше для себе, з приводу того, як легко у владних коридорах та нашій політичній лексиці прижилося з російської номенклатурної термінології чужий українцям синонім назви посади голови облдержадміністрації — “губернатор”. Здавалося б, яке відношення до українських владних посад воно має, так ні ж, його вже цілком всерйоз вживають політики та владці найвищого рангу, не розуміючи, мабуть, що принижують і себе, і власну державу, яка ніколи у своїх традиціях адміністративного поділу не мала посади губернатора, котра, якщо і з чимось асоціюється, то лише з нашим підневільним станом у складі Російської імперії.
Спершу зауважу, можливо, більше для себе, з приводу того, як легко у владних коридорах та нашій політичній лексиці прижилося з російської номенклатурної термінології чужий українцям синонім назви посади голови облдержадміністрації — “губернатор”. Здавалося б, яке відношення до українських владних посад воно має, так ні ж, його вже цілком всерйоз вживають політики та владці найвищого рангу, не розуміючи, мабуть, що принижують і себе, і власну державу, яка ніколи у своїх традиціях адміністративного поділу не мала посади губернатора, котра, якщо і з чимось асоціюється, то лише з нашим підневільним станом у складі Російської імперії. Та, мабуть, ті люди, які нині вживають це слово для означення цієї посади, на підсвідомому рівні тяжіють за цим підневільним станом своїх предків, а може, й навпаки, прагнуть у такий спосіб побороти власний комплекс неповноцінності щодо колишньої метрополії — царської чи радянської, без різниці.
Та як би там не було, а вже декілька місяців Хмельниччина живе без голови ОДА після того, як Петро Порошенко зняв з цієї посади проміжного “губернaтора” Леоніда Пруса. І до речі, особливих трагедій через відсутність першої особи виконавчої гілки влади в області не стається, в облдержадміністрації вистачає двох основних заступників голови — Олександра Симчишина і Володимира Калініченка та прирівняного до них керуючого справами ОДА Лесі Стебло, аби давати лад у ці непрості часи. То чи взагалі потрібен області зокрема, а Україні в цілому інститут голів облдержадміністрацій? — виникає закономірне запитання з огляду на цей “хмельницький експеримент”. Щоправда, таке зволікання з призначенням голови області у нас, напевно, пов’язане з упередженнями в Адміністрації Президента, які вже дістали назву “вінницького синдрому” та його наслідками. Якщо подібний мотив у цій проблемі справді присутній, то він може свідчити про низький рівень кадрової роботи у президентській команді.
Адже відомо, що Леонід Прус очолив область за так званим квотним принципом, коли Хмельниччина стала розмінною монетою у кадрових торгах одразу після Майдану між “УДАРом”, “Батьківщиною” та “Свободою”, хоч тоді на цю посаду батьківщинівці делегували цілком адекватного кандидата в особі свого лідера Валерія Лескова. До речі, нині полковник запасу, артилерист Лесков відбув добровільно в армію. Дуже цікаво було б розібратися, де сьогодні опальний ударівець Прус?
Та як би там не було, а за цей час кого тільки не пророкували на посаду голови нашої ОДА! Серед імовірних кандидатів називалися імена колишнього нашоукраїнця Віктора Назара, заступника хмельницького мера Анатолія Нестерука, кам’янчанина, бізнесмена-будівельника Олександра Зайця, чемерівчанина, директора місцевого солодового заводу Михайла Загороднього і навіть громадянської дружини нардепа Володимира Мельниченка Інни Богословської. З останніх чуток на цю тему: претендентом на цю посаду вже називають нардепа-списочника від “Народного фронту” Олександра Ксенджука, хоча свідущі люди більше схиляються, що цілком імовірно цю посаду може обійняти екс-голова області часів Ющенка, нині вже колишній бютівець Іван Гладуняк. Зрозуміло, за кожною з таких кандидатур є свій центр впливу, як, до прикладу, в Олександра Зайця — в особі прем’єра Арсенія Яценюка, а в Михайла Загород- нього — з тандему парламентаріїв, екс-регіоналів Володимира Мельниченка та Олександра Гереги. Словом, усі ці політичні пасьянси розкладаються нині у різних кадрових комбінаціях, але вся ця “губерніана” вже стала притчею во язицех не лише для місцевого політикуму, а ставить ще більш серйозні питання перед першими особами нашої держави в особах Президента й прем’єра, перед їх політичними силами, які чомусь не квапляться брати на себе політичну відповідальність за вирішення цього кадрового питання…
В.Сівач