Історія зберігає чимало прикладів прагнення українців до створення власної держави. Чи не найближче до цієї мети були українські революціонери 1917-1920-х років. Багато фактів визвольних змагань початку ХХ ст. відкрилось нам за останні роки, але й дотепер ми не знаємо всієї правди тих подій, не шануємо всіх борців за незалежність.
Історія зберігає чимало прикладів прагнення українців до створення власної держави. Чи не найближче до цієї мети були українські революціонери 1917-1920-х років. Багато фактів визвольних змагань початку ХХ ст. відкрилось нам за останні роки, але й дотепер ми не знаємо всієї правди тих подій, не шануємо всіх борців за незалежність.
Радянські історики стверджували, що з початку 1921 року в Україні була встановлена радянська влада та остаточно придушені намагання “буржуазних націоналістів” побудувати самостійну Українську Народну Республіку. А всі дії повстанських загонів, які ще майже десятиліття продовжували вести збройну боротьбу проти більшовиків, видавались як бандитські вилазки “недобитих петлюрівців та куркулів”. Проте, виявляється, “бандитами” були переважно звичайні селяни, яких нова влада катувала продовольчими розверстками і податками та примусовим загнанням до колгоспів, представники інтелігенції (вчителі, лікарі та ін.), яку більшовики почали знищувати як клас, священики, проти яких розгорнули боротьбу атеїсти-безбожники. Навесні 1921 року в Україні діяли 102 повстанські загони загальною чисельністю до 10 тисяч багнетів, на Поділлі таких загонів було 21 із чисельністю до 1500. Сила нібито й велика, але підвела загальна для всіх українських повстанців біда: діяли загони розрізнено та стихійно, не мали єдиного штабу й конкретної мети, тому протистояти регулярній червоній армії, підрозділам ЧК та “інтернаціональним” полкам найманців були не в силі. Проте потрібно віддати належне бійцям за самостійну Україну 1920-х років, які, розуміючи безвихідь ситуації, продовжували боротися.
Серед ватажків повстанців було чимало наших земляків, про яких нині, на жаль, мало хто знає. Сьогодні широко відоме хіба що ім’я отамана Якова Орел-Гальчевського — колишнього вчителя села Сахни (нині — Летичівський район). Він створив на окупованому на той час Поділлі спершу один із найбоєздатніших повстанських загонів, який згодом переріс у цілісне з’єднання під назвою “Подільська повстанська група”, котрі активно діяли у Летичівському, Літинському та суміжних до них повітах Поділля. Відомо, що за наказом Симона Петлюри він навесні 1922-го очолив повстанський рух на Правобережній Україні. Але поруч з Гальчевським було немало інших повстанських ватажків, які діяли не лише у складі “Подільської повстанської групи”, але й цілком автономно і в різний час визвольних змагань у буремну пору Української національної революції.
Подільський отаман Хмара
Безперечно, одним із найвідоміших серед них був отаман Хмара — Семен Васильович Харченко-Харчук, який народився 1886 року в селі Мордин Летичівського повіту (тепер с. Прилужне на Летичівщині). Батьки його були хліборобами, мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник у господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у селі Гнатівці Летичівського повіту, поки не призвали 1914 року до армії. За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, армії УНР, навіть червоної… Брав участь і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман — командир підрозділу, що входив до “Подільської повстанської групи” Якова Орел-Гальчевського.
Все своє свідоме життя Семен Харченко присвятив боротьбі за кращу долю свого народу: з 1912 року в лавах Київської (підпільної) організації соціалістів-революціонерів проти царизму, потім у рядах царської армії проти німців, пізніше у Запорозькій та Залізній дивізіях армії УНР боровся з більшовиками, а у складі червоної армії — з польськими загарбниками. Останні роки його діяльності пов’язані з українським підпіллям та повстанським рухом проти радянської влади. Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: “Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а притому товариським… Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю…”. А ось оцінка більшовиків: “Хмара — ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті… Банда добре обходиться з населенням і не грабує”.
Ось один із епізодів цієї боротьби в інтерпретації донесень чекістів. 7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися. Як свідчить їх рапорт: “О 5-й годині біля будинку волосного виконкому робив огляд банди сам Гальчевський… У місті був розклеєний Наказ №1 по червоній армії, розташованій на території Поділля, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які вже 5 років розорюють рідний край (Україну)”.
Отамана Хмару арештували в Кам’янці-Подільському під час йо-го чергового переходу кордону 15 березня 1924 року, що було спец-операцією чекістів. Судилище над отаманом Хмарою та його козаками — Я.Бондарем, І.Покидьком і А.Полярушем, сахнівськими повстанцями Пилипом Івановим і Микитою Топорівським, а також підпільником Василем Яблунівським відбулося 1 листопада 1924 року у Вінниці.
…На допиті Хмара старається давати зрозумілі, точні відповіді. Говорить українською… Коли член суду “товаріщ” Харітонов запитав: “Чи визнаєте себе винним?”, Хмара відповів: “Юридично так, але політично ні”. На питання, чи ідейно боровся проти “радвлади”, відповів: “Так, безумовно”. В останньому слові на публічному суді, куди більшовики звезли селян мало не зі всього Поділля, аби використати його для дискредитації повстанського руху, Хмара сказав таке: “Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була…”
Хмару засудили до розстрілу. Діяльність повстанців Василя Яблунівського та Пилипа Іванова було оцінено теж на смерть, бо вони, як і Хмара, були вчителями, а отже, перевихованню не підлягали… Для інших повстанців, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією. Страту більшовики призначили до “свята Жовтневої революції” — 7 листопада 1924 року. Коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли виводити на розстріл Хмару, Іванова та Яблунівського, ті, обезброївши одного охоронця, у підвальному приміщенні Вінницької тюрми “чека”, розібравши пічку й озброївшись цеглинами, вступили з ними в останній бій… У цьому нерівному бою герої загинули…
Святі й страшні
У своїх спогадах “Проти червоних окупантів” Яків Гальчевський, підбиваючи своєрідні підсумки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам: “В повстанчих відділах весь український елемент був, безсумнівно, ідейний, а одиниці робилися фанатиками боротьби за національну Україну… Люди такі є святі й страшні. Такі люди можуть проповідувати правду, незнану мільйонам, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Харка”.
Василь Харко, помічник Якова Гальчевського, ще з часу їхньої служби в армії УНР мав справжнє прізвище Василь Сензюк. Родом із села Сахни, що на Летичівщині. Військове звання — підхорунжий. З січня 1921 року — активний учасник українського підпілля на Поділлі.
Як охоронець, Сензюк завжди був поруч зі своїм отаманом. Разом із ним ще взимку 1921 року обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, розшукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для боротьби.
У квітні 1921-ого, формуючи новий повстанський загін, Яків Гальчевський призначив Василя Сензюка командиром другої сотні — на той час вона складалася лише з 12 осіб. Першою акцією Сензюка навесні 1921 року було знищення компартійців та їх агентури в селах Летичівського повіту та бій з ударною групою “чека” на хуторах під Деражнею, під час якого ворог втратив до 10 людей убитими і пораненими.
Не злічити боїв і сутичок, в яких узяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою “Подільської повстанської групи” проти шести полків Червоного козацтва. Стався бій у лісі біля Монастирка, що під Літинецьким майданом. Тільки ніч зупинила січу… В цьому бою було знищено до 120 червонокозаків і до сотні поранено. Повстанці ж втратили лише двох побратимів! Згадуючи цей бій, Орел-Гальчевський зазначав: “Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед тисячею ворога. З цього — висновок, що коли команда і козаки морально не зломляться, то з кожного поло-ження можна вийти, навіть з оточення”.
Та який би героїзм не демонстрували козаки й старшини “Подільської повстанської групи”, все ж у цій боротьбі сили були явно нерівними… Тож у вересні 1922 року після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу, змінюючи свою тактику. Більшість козаків залишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі 80 бойовиків перейшов Збруч… Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.
Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи — Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого рідного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями. Та недовго він отаманував: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньковець потрапив у засідку ударної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка смертельно поранили…
Так загинув “святий і страшний” козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях — шлях перемоги.
Отаман Чорний Ворон
У родині селян Оникія і Єфросинії Чекірди в селі Іванківці Проскурівського повіту (нині — приміське село Хмельницького) 11 листопада 1894 року народився син Віктор. Дитячі роки він провів у рідному селі, освіту здобув у Проскурівському міському училищі, шість класів якого закінчив 1911-ому. Вступивши до Проскурівського реального училища, успішно навчався, у 1913 році здав екстерном всі потрібні іспити. Після цього Віктор Чекірда влаштувався урядовцем до губернської казенної палати у Кам’янці-Подільському.
У 1915 році Віктора мобілізували до війська. Скінчивши 1-шу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го. Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах армії УНР “боровся за самостійність Батьківщини”. Згодом діяв на чолі партизанського загону.
Коли наприкінці 1920 року Червона армія остаточно витіснила українські війська за Збруч, Віктор Чекірда залишився на Поділлі. Тут він організував підпільний національний загін, ставши його отаманом на ім’я Чорний Ворон. Одночасно Чекірда легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту, а згодом став волосним начальником міліції. Тут його ледь не викрили — після двох місяців служби мусив тікати. Знову під іншим прізвищем знайшов роботу на цукроварні.
Загін Чорного Ворона був непостійним: козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно відділи ЧК, нещадно нищили ворога, документацію та майно, випускали політв’язнів. А вдень отаман знову ставав “совслужащім”. Оскільки в цукроварнях розташовувалися червоні гарнізони, Віктор Чекірда мав можливість перезнайомитися з командирами багатьох більшовицьких частин. Проводячи з ними дозвілля, діставав багато цінної інформації. Червоні й не здогадувалися, що симпатичний чорнявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за яким вони не один місяць полювали.
Восени 1921 року Віктор Чекірда виїхав до Польщі, де налагодив зв’язок з українськими військовими інституціями УНР в еміграції. Перечекавши зиму, повернувся на Батьківщину та став продовжувати “відплатні акції” — напади на підрозділи ЧК, каральні батальйони, тюрми на Поділлі. Для знищення Чорного Ворона було вислано “цілий радянський каральний полк”. У бою біля села Іванівка, що неподалік Яруги на Дністрі, полк чекістів розгромив загін повстанців, а самого отамана поранили. Чекірда був змушений перебратися до Польщі. З таборів для інтернованих хотів знову вирушити до України, але більшовики до того часу вже майже знищили національний збройний опір на своїй території. Крім того, керівництво УНР в екзілі вже не бачило реальних можливостей організувати нові повстання.
У 1924 році Віктор Чекірда оселився в Чехії, де навчався в Українській господарської академії в Подєбрадах та у господарчій школі в Рожнові. Там же 1934-ого Віктор повінчався з дочкою лісничого… Після Другої світової війни Чекірда перебував в еміграції у Німеччині, потім 13 років жив у Парагваї, заснував там молочну ферму. Згодом виїхав до США, де, важкою працею заробляючи на життя, щедро жертвував на національно-громадські потреби, співпрацював із українським журналом “Дороговказ” (Торонто), до редакції якого надіслав чимало спогадів про партизанську діяльність на Поділлі. У 1964 році редакція “Дороговказу” привітала сотника армії УНР Віктора Чекірду з 70-літтям та надрукувала невеликий фрагмент одного з його спогадів. У короткому вітанні редакція повідомила, що Віктор Чекірда є лицарем трьох українських орденів: Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста… Далі сліди колишнього отамана губляться.
Брати Бернадські
Повстанський отаман Іван Бернадський родом із села Женишківці тепер Віньковецького району. Його загін діяв на території Летичівського, Літинського, Проскурівського та інших повітів Подільської губернії. “В останній час, — читаємо в інформаційному донесенні червоноармійців за вересень 1921 року, — в Летичівському, Проскурівському й Ольгопільському повітах з’явилась організована петлюрівська банда під командою якогось Бернадського. В серпні банда рядом зухвалих операцій привернула особливу увагу органів, які ведуть боротьбу з бандитизмом. Встановлено, що Бернадський зв’язаний із закордонними повстанськими центрами, звідки він, очевидно, маючи регулярний зв’язок, отримує директиви. За внутрішньою структурою банда Бернадського — точна копія регулярних частин петлюрівської армії. Бернадський веде діяльну агітацію, поширюючи друковані відозви, головним чином проти продподатку. Так, у середніх числах вересня в районі Проскурова банда Бернадського розклеїла декілька відозв. В одній із них він закликає населення до боротьби за самостійну Українську Народну Республіку, радить не виконувати продподаток і перешкоджати органам влади в справі проведення продподаткової кампанії. Підписана ця відозва Головним отаманом УНР Петлюрою, начальником штабу Юрком Тютюнником і Союзом визволення України”…
У 1921 році загін Бернадського налічував до 70 козаків при двох кулеметах і здійснив чимало акцій. Так, у ніч на 23 червня побито голову Женишківського волосного виконкому, якого залишили живим, оскільки він не був комуністом. 12 серпня здійснено наліт на продовольчо-заготовчу групу в Женишківцях, у ніч на 9 вересня вчинено наліт на містечко Ялтушків (нині — Барського району), де розгромлено радянські установи, захоплено обоз повітового воєнпродпостачу, вбито інспектора карного розшуку. 21 вересня восьмеро бійців Бернадського прибули на концерт у Женишківці і змусили присутніх співати українську пісню “Ревуть, стогнуть невільники!”. 14 вересня — наліт на Зіньків, де розгромлено канцелярію міліції. 18 вересня в Миханполі вбито двох інструкторів по збиранню продподатку, поранено заступника голови волосного виконкому, забрано в нього документи, розклеєно відозви до народу. Останній бій Івана Бернадського відбувся у ніч на 24 вересня 1921 року в районі Віньковець з кінною розвідкою 24-ї червоної дивізії. В нерівному бою отаман та п’ятеро його повстанців загинули.
Місце отамана зайняв його помічник та брат, учасник Другого зимового походу Клим Бернадський. Після загибелі Івана він зібрав із селян села Великий Олександрів (нині — Віньковецького району) новий загін, з яким 24 вересня 1921 року здійснив наліт на село Дашківці, а у ніч на 8 жовтня — на Бебехи. Незабаром цей же загін здійснив рейд дорогою із села Шелехове на Женишківці, де вступив у бій з червоноармійцями Київської бригади і захопив у полон ад’ютанта вказаної бригади… 5 грудня 1921 року Клим Бернадський був убитий у сутичці біля села Пилипи, що за 15 верст від Нової Ушиці.
Крім цих отаманів, можна назвати ще десятки прізвищ подолян-борців за незалежну Україну у 20-х роках ХХ століття, яких у радянській історії незаслужено прирівняли до бандитів. Вся їх провина була лише в тім, що вони стали чинити збройний опір червоному терору, не бажали бути підневільними більшовицької влади, не хотіли йти в комуну, не могли зректися Бога та України.
Сергій Єсюнін
На фото: українські повстанці-махновці біля прапора; подільський отаман Яків Орел-Гальчевський; Віктор Чекірда — отаман Чорний Ворон