З минулого четверга, коли до Києва раптово приїхали президент Франції, канцлер Німеччини та держсекретар США, аби у втаємниченій атмосфері поділитися з керівництвом нашої держави своїми баченнями припинення війни на Донбасі, а через день двоє з них зустрілися в Москві з президентом Росії та коли ці ж питання були головними на міжнародному форумі з безпеки у Мюнхені, де виступив і наш президент, мабуть, багато хто з нас потішив себе ілюзією, що їм вдалося переконати Кремль зупинити агресію в Україні. Проте…
З минулого четверга, коли до Києва раптово приїхали президент Франції, канцлер Німеччини та держсекретар США, аби у втаємниченій атмосфері поділитися з керівництвом нашої держави своїми баченнями припинення війни на Донбасі, а через день двоє з них зустрілися в Москві з президентом Росії та коли ці ж питання були головними на міжнародному форумі з безпеки у Мюнхені, де виступив і наш президент, мабуть, багато хто з нас потішив себе ілюзією, що їм вдалося переконати Кремль зупинити агресію в Україні. Проте після драматичних подій вівторка у Краматорську, де російські силовики та їх найманці знову завдали провокативного удару по цьому віднедавна мирному місту, коли вони у ці дні ще більше наростили атаки на Дебальцевському напрямку, напевно, у багатьох з тих, хто повірив у початок мирного сценарію на Сході, поменшало оптимізму й мало хто з нас чекає обнадійливих звісток нині з Мінська.
Зрештою, моя супутникова тарілка дає мені постійно можливість заглянути у задзеркалля російської політики і скажу вам, жодних натяків на те, що там хоч якось змінилась антиукраїнська риторика, не видно. Он, днями на одному з політшоу там вигулькнув чи не наймерзенніший персонаж антиукраїнського політикуму часів Януковича в особі екс-депутата Володимира Олійника, який був одним із авторів антиконституційних законів 16 січня. Нині він, як і багато інших поплічників Януковича, ховається у Москві, проте і далі відпрацьовує свої продажні срібняки на російських телеекранах, ллючи бруд на Україну та переконуючи їх аудиторію, що ми з вами вже готові підняти руки вгору перед Кремлем і не здатні опиратися нібито армії сепаратистів. Здається, що і кремлівські верховоди у цьому також переконані, хоч мали б уже зрозуміти, що українці вже не відступляться від свого, що наша нація зуміла зорганізуватися в спротиві ворогу й здатна навіть із застарілою за міжнародними стандартами зброєю не лише утримувати фронт перед російською воєнщиною, але й наступати, а наші воїни демонструють найвищі зразки героїзму у відстоюванні рідної землі. Це ми тут, у тилу, ще не можемо усвідомити, що насправді відбувається на фронті, де у боротьбі з ворогом кується непоборна міць народу, правду й силу якого не можна завоювати, чого ніколи не зрозуміють наші доморощені колаборанти та зрадники, кремлівські зверхники та їх пропагандистська обслуга й ті маси росіян, які нині зомбовані російським агітпропом.
Та не менш шкода, що керівники великих держав Заходу та США та деякі наші політики з нової пост-майданної генерації ніяк не хочуть зрозуміти, що Кремль уміє відступати тільки тоді, коли бачить силу. Звичайно, потішило, принаймні мене, що після поїздки до Москви президент Франції Олланд назвав Путіна цинічною людиною, тож, може, у цій країні щось зміниться у її донедавна проросійській орієнтації. Тішить, що канцлер Німеччини Меркель вже чіткіше формулює вимоги до Москви, що президент Обама став нібито прозрівати. Та все очевиднішою для нас є одна істина, що захист України був і залишається лише нашою справою та обов’язком. Так, на жаль, уже не раз було в нашій історії, починаючи з часів Київської Русі, коли наші предки стали щитом для Європи перед татаро-монгольською навалою. Та цього досі не хочуть зрозуміти до кінця сита Європа й Америка, хоча це аж ніяк не звільняє нас від цієї місії, адже нині ми насамперед захищаємо самих себе, своє право жити у вільній і незалежній країні, чого від нас ніхто не забере…