Вперше закон про загальний військовий обов’язок в Україні був прийнятий при гетьманові Скоропадському. Рада міністрів Української держави 24 липня 1918 року ухвалила цей закон і затвердила план організації армії. Термін дійсної служби визначили: в піхоті — два роки, в кінноті й артилерії — три, на флоті — чотири.
Вперше закон про загальний військовий обов’язок в Україні був прийнятий при гетьманові Скоропадському. Рада міністрів Української держави 24 липня 1918 року ухвалила цей закон і затвердила план організації армії. Термін дійсної служби визначили: в піхоті — два роки, в кінноті й артилерії — три, на флоті — чотири.
Призов новобранців до війська був призначений на 15 листопада 1918 року. До того в Україні йшов набір до вартово-охоронних підрозділів та армійських корпусів. Ці військові формування будувалися за територіальним принципом і, наприклад, у проскурівчан був вибір: або податися до Проскурівського повітового вартово-охоронного куреня, або їхати до частин Подільського корпусу, штаб якого розташовувався у Вінниці. Треба було лише мати бажання, відмінне здоров’я, вік від 18 до 25 років та підписати “Заприсяжне обіцяння”. Служба добровольців оплачувалася: козак (тобто рядовий) отримував 90-100 карбованців на місяць, підстаршини — 110-150, старшини — до 500 карбованців. Багато це чи ні? Для порівняння: фунт хліба тоді коштував 1 крб. 60 коп., фунт сала — 5 крб. 50 коп., кварта молока — 60 коп.
Листопадове повстання проти гетьманату і прихід до влади Директорії не дали змоги провести набір новобранців, як це планувалося. Але ж, зрозуміло, Директорія УНР не відмовлялася від регулярної армії, навпаки, негайно видала низку законів про поліпшення служби в українських військах. 15 січня 1919 року був прийнятий новий зразок присяги або, як тоді її називали, “Обіцяння”.
Таке “Обіцяння” давали не тільки військовослужбовці — козаки та старшини, а й урядовці УНР. Приведення до присяги проходило урочисто, в присутності високих посадових осіб держави. Наприклад, церемонію “Обіцяння” уряду та армії на вір-ність УНР 14 жовтня 1919 року в Кам’янці-Подільському спостерігали навіть представники польської та румунської дипломатичних місій.
Що стосується призову новобранців, то за УНР він розпочався з 10 лютого 1919 року. Причому військово-політичне становище УНР (під її контролем був лише клаптик країни — Поділля і Волинь) складалося таким чином, що до лав Української армії пішли, в основному, наші земляки. Сутужно було у військових частинах: не вистачало одягу та взуття, харчування було нижче всіляких норм, періодично спалахували епідемії тифу та холери. Тому не дивно, що серед новобранців інколи зустрічалися й відмовники… Водночас було багато прикладів, коли юнаки-подоляни майже цілими селами йшли до Української армії і з честю виконували “Обіцяння”. Так, за один день призову вояками стали 57 парубків із села Женишківці Летичівського повіту. Їм навіть було дозволено сформувати свій окремий підрозділ (півсотню) та обрати старшину (півсотенного).
Навесні 1919 року після ускладнення ситуації на більшовицькому фронті армія УНР вимушена була відступити з Поділля та Волині. Але вже у перших числах червня вдалося провести потужний контрнаступ і звільнити від більшовиків значні території: 3 червня дивізія Удовиченка визволила Кам’янець-Подільський (незабаром — тимчасова столиця УНР), 6 червня Запорізька група здобула Проскурів, далі більшовиків було відкинуто майже до Києва. Проте така перемога далася великою кров’ю. Отож війська гостро потребували поповнень. Й вони одразу знайшли їх у добровольцях. “До війська йде велика кількість охотників — інтелігентів та селян”, — писав військовий міністр Г.Сиротенко начальнику Генштабу УНР 6 червня з визволеного Кам’янця-Подільського. “Бойовий склад частин з кожним днем побільшується, дякуючи вступу добровольців, настрій військ відмінний”, — доповідав полковник О.Удовиченко, дивізія якого упродовж кількох червневих днів за рахунок добровольців з Поділля збільшилася до 900 багнетів.
Але загроза нового наступу зі сходу залишалася надзвичайно високою. Тому, не вагаючись, уряд вирішив оголосити першу мобілізацію на підконтрольних землях УНР. 9 червня 1919 року головний отаман С.Петлюра підписав наказ №77 про здійснення мобілізації. Призову підлягали уродженці 1889-1898 років (тобто чоловіки від 20 до 30 років) — до рядового складу, а також підстаршини — до 35 років, старшини — до 40. Безпосереднє здійснення мобілізації покладалося на військові з’єднання: 1-й Північній дивізії виділялися для цього Крем’янецький і Острозький повіти, групі Січових стрільців — Ізяславський, Запорізькій групі — Проскурівський та Летичівський повіти, групі “Запорізька Січ” та дивізії О.Удовиченка — Кам’янецький і Новоушицький повіти. При кожній пішій дивізії мав бути утворений запасний кіш. Також планувалося з часом при відповідній кількості мобілізованих створити армійські кінний і технічний коші.
Перша хвиля мобілізації пройшла вдало: вже 9 червня у щоденнику армії УНР з’явився перший запис щодо її проведення: “В районі Волинської групи і Січових стрільців провадиться мобілізація згідно з розпорядженням командуючого з’єднаними групами отамана Тютюнника. Призиваються від 20 до 30 років. Мобілізація іде гарно… В тих районах, де більшовики довше панували, селяни йдуть з охотою їх виганяти…”.
Сергій Єсюнін, історик
На фото: урочиста присяга новобранців у Старокостянтинові, 1919 рік