Костя Ступаківський уже більше місяця на волі. Позаду 68 днів полону, які, як тепер розуміє, він ніколи і ні за яких обставин не забуде.
Костя Ступаківський уже більше місяця на волі. Позаду 68 днів полону, які, як тепер розуміє, він ніколи і ні за яких обставин не забуде.
Коли розпочалися події на Сході, Костянтин вирішив для себе, що повинен захищати Україну. Двічі на тиждень навідувався у військкомат, залишав своє прізвище в довгих списках добровольців, але повістки так і не дочекався. Зрештою, йому це набридло і він почав самостійно шукати шлях, аби потрапити в зону бойових дій. З Інтернету дізнався про набір у Дніпропетровську в добровольчий батальйон “Дніпро-1”. Його зарахували, бо мав за плечима досвід армійської служби та миротворця в Іраку. Після місячної підготовки підрозділ відправили на Донбас. Спочатку стояв на блокпосту на трасі Маріуполь-Запоріжжя, потім під Комсомольськом. А ще через якихось чотири тижні вони укріплювалися між містами Іловайськ і Моспіно. Якби ж то знати, що чекає їх ближчим часом! Зрештою, вже тепер, оцінюючи недавні події, він не може змиритися з думкою, що це простий збіг обставин. На війні такого не буває. Але про справжні причини трагедії під Іловайськом навряд чи ми скоро дізнаємося…
Ніч з 23 на 24 серпня, пригадує Костя, була дуже неспокійною. Їх позиції накрила щільним вогнем реактивна артилерія. Стріляли з російської території. Українська ж сторона мовчала, наказу не було. Щоправда, згодом виявилося, що й стріляти не було кому. Найближчі сусіди покинули свої позиції ще кілька днів тому. Виходить, про них забули?! Запитання й досі залишається без відповіді.
24 серпня, ближче до обіду, їх блокпост засік колону військової техніки, що рухалася прямо на них. Про це одразу доповіли оперативному черговому, який у відповідь заспокоїв: “Це свої, не переживайте”.
Отямилися лише тоді, коли вороги підійшли надто близько й оточили щільним кільцем техніки та військових. Кількісно росіян було втричі більше. Під час перемовин, у яких Костя як замкомвзводу також брав участь, від них вимагали скласти зброю й гарантували життя та швидку передачу на українську територію. Змушені були підкоритись, оскільки іншого виходу не мали. У них забрали зброю, форму, всі особисті речі, зв’язали руки, зав’язали очі, а потім посадили у вантажівки і повезли в невідомому напрямку. Спочатку навіть здалося, що возили кругами, аби дезорієнтувати. Можливо, й так.
На півтори доби вони стали живим щитом для регулярних російських військ. За здогадками, вночі їх завезли на російську територію. Там зупинилися на якийсь час. На 40 осіб видали п’ятилітрову баклажку води та кілька сухих пайків.
Наступного дня теж довго були в дорозі (можливо, знову кружляли), аж поки не зупинилися в Сніжному. Там їх почали викликати по черзі на допити. До всіх, без винятку, чіплялися з запитаннями мобілізовані чи добровольці. Костя вигадав історію, що нібито двічі ухилявся від мобілізації і хотів утекти на роботу в Росію, але в Конотопі його зняли з потяга і примусово взяли до армії.
Психологічний тиск на полонених був неймовірним. Охоронці клацали затворами автоматів, погрожували, обзивали фашистами. Інколи, щоб змусити бути більш говіркими, давали стусанів, але не катували. Все це можна було стерпіти, а от невідомість мучила й лякала: чи знають свої про їх полон? Чи прийдуть на допомогу?
Згодом окремо відділили офіцерів, артилеристів та снайперів, селили в камерах ізолятора тимчасового утримання, поки вистачало місць. Потім перевели в бокси для автомобілів. Навезли дощок, з яких підневільні самі зробили нари. У кожному боксі перебували по 50-60 осіб. Під дулами автоматів їх водили розбирати завали у зруйнованому місті й ремонтувати будівлі, а ще копати могили для загиблих. Своїх вони перезахоронювали на Савур-могилі з військовим оркестром і почестями. А українських військових вантажили на машини і вивозили в невідомому напрямку.
З харчуванням було скрутно, як і з теплим одягом. Фактично спали на голій підлозі. Щоправда, охоронці дозволили на місці розбитих будівель брати ковдри, матраци, одяг та взуття. Допомогла також дружина одного з бійців, який був родом з Дніпродзержинська. Вона попросила допомогу для українських військових полонених на місцевому комбінаті, зібрала також продукти і теплий одяг від небайдужих людей.
У Сніжному Костя зламав на нозі пальця, але ніяких послаблень з цієї причини не мав. Його змушували виходити на роботу. Та, зізнається, найважче було витримати не фізичний біль, а образи та психологічний тиск бойовиків, а ще зберегти надію вийти на волю й побачити рідних.
“Знаєте, — ділиться хлопець, — люди в стресовій ситуації поводяться дуже по-різному. Ті, хто раніше вихвалявся геройством, коли бачили ворога на відстані, в полоні мали пригнічений, навіть депресивний настрій, дехто втратив віру і весь час скиглив, що розстріляють. А от хлопці, які раніше дозволяли собі навіть пиячити (у Кості патологічне несприйняття таких людей — авт.), навпаки поводилися гідно. Мені соромно за окремих офіцерів, які переполовинювали посилки солдатів. Забирали з них цигарки, печиво, а потім з рукава жували…”
30 жовтня полонених перевезли в Донецьк, утримували в колишньому приміщенні СБУ. Понад 200 осіб змушені були спати на стелажах в архіві. Можна лише уявити, який то був відпочинок на вузьких непристосованих до цього полицях!
Як зізнався юнак, двічі у нього виникало відчуття безвиході. Перший раз, коли зрозумів, що вороги їх оточили і спротив неможливий. Вдруге, вже в Донецьку, коли озлоблені бойовики, налякані чутками про наступ українських військ, пообіцяли знищити полонених.
“Можливості втекти не було, — пригадує. — Нас пильно охороняли і попередили, що за кожного втікача вбиватимуть десятьох. Сил додавали лише новини про можливий обмін, яким з українського боку займався генерал-полковник Рубан. Такі обміни відбувалися в основному через кожні 14 днів.
Я навіть підрахував, коли нарешті вийду на волю — приблизно в грудні. За два тижні до звільнення бойовики навіть дозволили не виходити на роботу. Вранці 2 грудня зачитали п’ять прізвищ людей, яких мали звільнити. Серед них був і я”.
Не чекаючи, Костя швиденько пороздавав свої речі тим, хто залишався. Серед щасливців були майор, прапорщик, решта, як і він, сержанти. Обмін проходив на плацу перед будівлею СБУ. Після того, як зачитали прізвища звільнених, Рубан перепитав: чи всі хочуть додому? І лише після цієї процедури їм дозволили сісти в транспорт. Бойовики супроводжували до останнього свого блокпосту. Перша зупинка на волі була в Дніпропетровську. Коротка прес-конференція, потім — місцевий військовий госпіталь, з якого він перевівся додому в Хмельницький. Тут пройшов повне медичне обстеження.
“Все буде добре. Відновлю втрачені документи: військовий квиток, паспорт, водійське посвідчення і поїду до своїх у батальйон. Ми все одно переможемо”, — Костя говорить виважено й спокійно, а ще дуже впевнено. Я йому вірю, бо саме на таких у нас уся надія…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
P.S. Звертаюся до всіх небайдужих хмельничан з великим проханням допомогти нашому бійцю придбати необхідне обмундирування і засоби захисту, які він втратив під Іловайськом. Він поїде боронити Україну, захищати нас із вами. Будьте милосердні, адже наш спокій та мир — це заслуга таких, як він, українських воїнів.
Телефон Кості 068-304-54-45.