Минулої неділі по всій країні пройшли акції солідарності українців у відповідь на черговий злочин російських окупантів під Волновахою. А ще напередодні у четвер в Україні указом Президента було оголошено траур на вшанування пам’яті мирних громадян, убитих терористами. Ці масові акції стали заразом і трагічною передмовою до нинішнього Дня Соборності, який так чи інакше ми проведемо, цілком свідомо перефразувавши символічне гасло “Я — Волноваха!” на ствердний заклик “Ми — Україна!”.
Минулої неділі по всій країні пройшли акції солідарності українців у відповідь на черговий злочин російських окупантів під Волновахою. А ще напередодні у четвер в Україні указом Президента було оголошено траур на вшанування пам’яті мирних громадян, убитих терористами. Ці масові акції стали заразом і трагічною передмовою до нинішнього Дня Соборності, який так чи інакше ми проведемо, цілком свідомо перефразувавши символічне гасло “Я — Волноваха!” на ствердний заклик “Ми — Україна!”.
Так, власне, з появи тієї першої крові, що пролилася торік на столичному Майдані, а якраз у ці дні ми відзначили роковини перших масових кривавих зіткнень у Києві, які поклали край загалом ще тоді мирному перебігу першого етапу Революції гідності, це гасло стає найбільш актуальним і важливим, до якого відтоді почав усе більше прислухатися світ. Проте і нині ми даємо собі звіт у тому, що наш голос усілякими аморальними способами пробує заглушити не лише в себе вдома, але й у світі кремлівська пропаганда. Адже навіть після очевидних фактів з трагедією автобуса з нашими мирними співвітчизниками під Волновахою знайшлися в Євросоюзі не лише проросійські ЗМІ, але й окремі відомі діячі, які почали поширювати завідомо неправдиву інформацію, що цей автобус нібито розстріляли українські військові. Зрозуміло, що законодавча база за поширення недостовірної інформації у Європі дозволить їх притягти нині до відповідальності, проте про ефективність протидії російській пропаганді, зокрема юридичним шляхом, повинна думати, в першу чергу, українська держава, яка, як стверджують і західні експерти, тут працює недостатньо. І справа не лише у відсутності належного медійного супроводу нашої політики на Заході, але й у недостатній, щоб не сказати різкіше, діяльності там наших дипломатичних служб.
До речі, проводячи історичні паралелі з часами УНР, маємо завважити, що тодішня українська влада, на жаль, не змогла також інформаційним та дипломатичним шляхом перемогти і “червону”, і “білу” Росію, не встояла проти дипломатії відродженої польської держави, яка незаконно анексувала багато наших етнічних територій і навіть домовилася за плечима Директорії УНР з червоною Москвою, за що згодом у 1939 році і поплатилася. Тож думаю, що сьогодні, у знову відновлений у своїй первозданній назві День Соборності є таки нагода подумати над усіма уроками історії, які поставали перед українським народом у кривавому минулому столітті та знову з вини нашого одвічного ворога — імперської Росії постали криваво перед нами вже на початку нинішнього століття.
У ці дні, повертаючись до трагедії під Волновахою, думаєш скільки ми вже за цей час оплакували своїх синів та дочок, які полягли на Майдані і в тій неоголошеній війні з Росією, добре розуміючи, що ще не раз нам доведеться виголошувати ці символічні гасла, солідаризуючись з тими, хто гинутиме у цій страшній війні, яку приніс у наш дім нібито ще вчора такий рідний нам брат з каїновою душею. І найбільше чого ми повинні боятися, оплакуючи жертви цієї війни, так це звикнути до них, перетворивши їх у сумну статистику кількості загиблих, бо ж недарма стверджуємо, що герої не вмирають, бо назавжди у нашій пам’яті і ті, хто гине у тій неправедній війні, яку приніс на нашу землю божевільний кремлівський режим, знехтувавши земними і божими законами. А ми з вами таки були, є і будемо Україною!..