Волинські краєвиди захоплюють своїми безкрайніми просторами, в обширі яких губиться ваш погляд. Вистачає навіть висоти нашого автобуса, аби з вікна споглядати цей незмінний калейдоскоп з безмежних полів, лісів, перелісків, річок, озер, які з’являються вряди-годи то тут, то там.
Волинські краєвиди захоплюють своїми безкрайніми просторами, в обширі яких губиться ваш погляд. Вистачає навіть висоти нашого автобуса, аби з вікна споглядати цей незмінний калейдоскоп з безмежних полів, лісів, перелісків, річок, озер, які з’являються вряди-годи то тут, то там. Ці загалом рівнинні землі чимось нагадують лісостепові видноколи українського півдня та сходу, проте, на перший погляд, мають менш придатний для оборонних споруд природний ландшафт, тож не дивно, що височини на цих рівнинах, а особливо ті, що біля водних плес, часто слугували для спорудження фортець та замків, біля яких здавна зароджувалися міські чи містечкові поселення. Щоправда, наше порівняння зі степом цих волинських просторів має й іншу подібність, так би мовити у геополітичному вимірі існування праукраїнської цивілізації, адже cаме тут з правіку жило чи не найтаємничіше плем’я аланів-волинян, яке, як небезпідставно стверджував мій улюблений письменник Іван Білик, можна називати античним козацтвом. Адже саме на цих територіях колись ще до перших демографічних катаклізмів у Європі, пов’язаних з так званими процесами переселень народів, розкинулося своєрідне Дике поле, що було доволі небезпечним пограниччям для наших предків з балтськими, кельтськими, скандинавськими племенами, а потім уже після появи в Європі, як відомо з південних міграційних шляхів по краю давньоруських та інших праслов’янських племен, Східної та Західної Римської імперій з готською експансією. Тож не треба мати надто багату уяву, щоб спробувати подумки реконструювати собі життя наших предків на цих територіях і тоді, і пізніше, коли їм доводилося протистояти зі сходу татаро-монголам, а з заходу — німецьким рицарям, а заразом зрозуміти, чому їх правителі так дорожили у часи тієї ж Київської Руси-України, зокрема Галицько-Волинського князівства, цими своїми територіями й чому, зрештою, у череді багатьох доволі драматичних подій у ХІV столітті залишки цієї першої давньоукраїнської держави увіллються у Велике Литовсько-Руське князівство, частково спершу під час правління князя Гедиміна, а остаточно під час князювання його сина Ольгерда…
Тим нашим землякам, які родом з північних районів Хмельниччини, що простягаються аж до Красилівщини та Летичівщини, не важко уявити краєвиди Рівненщини чи, власне, Волинської області, які разом з Холмщиною, Люблінщиною, деякими районами Львівщини, Тернопільщини, Житомирщини і складають унікальний територіально-етнічний анклав України, відомий здавна як Велика Волинь, умовні кордони якої з Поділлям сягають Меджибожа та, власне, давнього Проскурова. Звичайно ж, можна пошкодувати, що історії власного краю не хочуть знати наші місцеві владоможці, які, вочевидь, не від великого розуму відмовили добрій третині жителів нашої області у приналежності до історичної Волині, позбавивши цього законного права навіть Старокостянтинів, що був однією зі столиць цих славних земель, князівський Ізяслав, звідки, до речі, походить той високопосадовець — волинянин за місцем народження, який протиснув через облраду герб, на якому навіть натяку немає, що на території Хмельниччини з правіку проживають волиняни. Давненько вже на посаді голови облради немає того дивного чоловіка, а карикатурний герб — ганьба для геральдистів країни й знущання з історії нашого краю залишається досі його візитівкою-пародією, викликаючи і сміх, і тривогу за подібний, клонований ще радянськими стереотипами світогляд наших чиновників, які приймали ці абсурдні рішення вже у часи незалежності.
Це відомий політик Василь Червоній, світла йому пам’ять, ставши за часів Ющенка на Рівненщині головою облдержадміністрації, вольовим шляхом повернув рідному краю історичний герб, на місце такого ж постсовкового гербового релікту, який нині має наша область, та встиг навіть зініціювати спорудження пам’ятника легендарному провідникові УПА Романові Шухевичу біля нашого Гукова на Чемеровеччині, що височить над Збручем, у місці ймовірного знищення емгебістами його останків. У нас при владі на обласному рівні у ті часи, на жаль, не було сміливців такого рівня, як Червоній, аби повернути рідному краєві свій автентичний герб, на якому історичний подільський Ярило був би поруч з волинським хрестом, а натомість маємо у центрі цього пародійного герба дуже символічне перехрестя з пшеничних снопів, які нібито мають символізувати те, що ми є краєм хліборобським, та букву “х”, яка вказує на першу літеру назви нашої області, що мене завжди провокує на відому асоціацію з примовкою про те, як кому живеться з такою буквою, не кажучи вже про тенденційно підібрані кольори цього герба, що разять совком за принципом: ні вашим, ні нашим. Хто б там що не казав з цього приводу, але все це далеко не дрібниці, коли хтось досі і в такий нібито невинний спосіб та буцім через незнання геральдичних вимог збиткується з історії рідного краю. Щоправда, не дивуюсь, побачивши їх нині серед тих, хто обурюється з приводу здійсненого недавно і в нашім краї лєнінопаду, які беруться щось говорити про цінність подібних історичних пам’ятників, назв у топоніміці наших міст і сіл. Все це, звичайно, окрема тема для роздумів, але має вона доволі гіркий присмак від усвідомлення живучості в головах багатьох наших співгромадян таких деформованих світоглядних стереотипів, тож навіть не тішить той факт, що якраз наша газета у питанні відстоювання історичного герба Хмельниччини залишалася єдиною серед медіа області, прагнучи достукатися до здорового глузду наших краян і тодішньої влади. Не вдалося нам тоді їх переконати, про що шкода щось говорити і нині, адже, здається, ніхто і серед нової влади краю не береться задуматися над цим гербовим казусом…
На щастя, у тих волинських краях, де нам доводилося мандрувати, подібної двозначності у назвах населених пунктів чи в засиллі радянських символів, як у нас, ви вже не зустрінете, як, зрештою, і в інших областях Західної України, де, що не село, місто чи містечко, то символічна могила-меморіал на честь своїх земляків, які загинули у боротьбі за українську державу. Ця патріотична традиція з’явилася у цих краях ще у часи другої Речі Посполитої, коли українці повсюди у 1920-і почали зводити символічні могили на честь героїв, які загинули у борні за ЗУНР та УНР, хоч супроти неї постійно виступала окупаційна польська влада, особливо у часи пацифікації, пробуючи навіть забирати з цих рукотворних пагорбів меморіальні плити. Щоправда, радянська влада під час першого свого приходу у ці краї в 1939-ому також за них бралася, а вже по війні сплюндрувала ці святі місця, розорюючи могили майже одночасно по всьому цьому регіону. Не дивно, що першим проявом національного відродження тут наприкінці 1980-их стане відновлення цих могил, до символіки яких додасться культ вшанування пам’яті тих героїв-земляків, які загинули у боротьбі з нацистами та більшовиками у лавах ОУН-УПА. А вже потім буде перший лєнінопад, приклад у якому покаже мій шахтарський, до речі, і тоді, і нині помітно російськомовний Червоноград, який першим в СРСР ще у 1990-у скине ідола у центрі цього стотисячного міста, яке також належить разом з сусідніми Белзом, Ново-Волинським до історичної Волині. Звичайно, нині годі шукати подібні меморіальні могили на етнічних українських землях Холмщини та Люблінщини, які відійшли по війні до комуністичної Польщі в результаті відомих подій. Ці українські етнічні території, як відомо, Москва віддала своїй маріонетковій державі, насильницьки депортувавши звідти декілька сотень тисяч українців-автохтонів разом з тими, які проживали з правіку на Лемківщині, Бойківщині, Надсянні, Берестейщині. З відродженням сучасної демократичної Речі Посполитої — Республіки Польща, яку числять уже самі поляки за власною рахубою існування своєї державності чи то третьою, хоч і в соцтаборі народженою, чи то четвертою, проте там ви нині, принаймні, не побачите жодних натяків у топоніміці чи деінде на своє комуністичне минуле, яке прагнуть забути, на відміну від наших країв, де совок вигулькує чи не на кожному кроці, а основне — туманить голови ще багатьом людям. А заради справедливості слід визнати, що по обидва боки кордону — і в Польщі, і в Україні — нині вже з’явилися меморіальні місця, пов’язані з цими драматичними історичними періодами на етнічних українських теренах, щоправда, з явною кількісною перевагою таких пам’ятників, споруджених на наших землях таки польською стороною…
На Волині ви зустрічатимете також мало не на кожному кроці й свідчення давнішого польського та литовського історико-культурного спадку, найперше, в залишках старої архітектурної забудови Луцька, Ковеля, Дубного в багатьох спорудах загалом уже відновлених костелів, старовинних замків. Досить тут згадати Дубенський замок із палацом Любомирських, замок Любарта (на фото), храми Луцька, Вишнівця, інших міст та містечок, які ніби враз вас можуть перенести, скажімо, на декілька століть у славні часи ще Великого князівства Литовського, яке опанувало свого часу ці давньоруські землі, як і наше Поділля, загалом без військової експансії. Знаємо, що вплив цієї молодої держави, якої у часи Київської Руси-України не існувало, а розрізнені литовські племена перебували під її впливом, зросте в тодішній Європі у часи монголо-татарської навали та експансії Лівонського і Тевтонського рицарських орденів на наші землі, а саме Велике Литовське князівство успішно протистоятиме їм разом з нашими предками. Добре відомо, що спершу російська, а згодом і радянська історіографія свідомо замовчували ці факти, як і те, що умовний у ті часи кордон з татаро-монгольськими ординськими улусами вже у часи князя Ольгерда — переможця над татаро-монгольською потугою Золотої Орди в історичній Синьоводській битві 1362 року на чолі об’єднаного литовського та руського війська, був пересунутий по межі Дикого поля. До речі, князь Ольгерд розгромив там об’єднане військо трьох ханів татарських Чінгізидів — Кутблубуга, Хаджібея і, так, так, — Дмитрія, відомого в історії як Донського, тобто улусного князя Московського, який через 18 років наважиться на власний виклик ослабленій міжусобицями Золотій Орді та своїм братам по роду нащадків Чінгісхана, які, як відомо, ще на добре століття залишать під своїм протекторатом Московське князівство аж до часів Івана Грозного.
Подібні чорно-білі, хоча більше, мабуть, затемнені або витерті сторінки історії Московської держави, зокрема її успішної експансії на сусідні князівства Залісся, бо, власне, так іменувалися в ті часи ці землі, окремо від яких стояли Новгород, Псков і власне Русь-Україна, старанно замовчує імперська російська історіографія й нині, як і той факт, що московська династія князів Чінгізидів саме за допомогою татаро-монгольської військової потуги утверджуватиме свою першість на цих землях. На теренах колишньої Київської Руси-України ці процеси проходили, як відомо, за принципово іншими історичними та державотворчими сценаріями, хоч і військова потуга литовських князів у їх вирішенні, як, скажімо, у поразці військ тодішніх південно-руських князівств у 1321 році на річці Ірпінь від литовського війська Гедиміна також немало важила, проте історичні хроніки більше не залишили нам свідчень великих військових протистоянь між нашими предками та литовцями, експансії яких разом з творенням нової держави, що відбувалося загалом на основі династійних шлюбів та відсутності прямих нащадків по чоловічій лінії, як це сталося з галицько-волинськими, київськими та іншими князями, не було альтернативи. Тож Велике Литовсько-Руське князівство утверджувалося на наших землях загалом у ролі союзницького партнерства, найперше, для боротьби з татаро-монголами та німецькими рицарями, в результаті чого тут у часи пізнього середньовіччя з’явиться феноменальне державне утворення, яке перебере суспільний устрій, православну віру як домінуючу християнську конфесію, державну мову нібито підкорених земель, еліта яких себе у цій державі вважатиме завжди рівною серед рівних у її панівній верстві, ба, більше — і сама час від часу претендуватиме на першість у ній, та з честю носитиме титули Великих гетьманів Литовських, а згодом і коронних Речі Посполитої та інші достойні відзнаки, які давньоукраїнська аристократія з родів Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Калиновських, Потоцьких, Сангушків, Чорторийських, Киселів, Збаразьких, Несвицьких, Ровенських, Порицьких, Воронецьких, Корецьких, з київських Олельковичів та інших славних родів з їх числа тут, на Волині, діставатиме за великі заслуги в обороні від ворога рідного краю. Чому з цього аристократичного конгломерату не вдалося створити у ті часи підмурівок нової давньо-української держави, яка продовжила б традиції Київської Руси-України, бодай часів династії короля Данила Галицького, — це вже окремий дискурс, відповіді на який слід шукати в інших площинах тих історичних закономірностей і катаклізмів, в яких формувалася і тоді, і пізніше українська нація. Хоча, мабуть, мав право на інтелектуальну розпуку Пателеймон Куліш у своїх нищівних інвективах щодо козацької України, як і сучасний його послідовник, волинський філософ та літератор Петро Кралюк, який уже нині не побачив народження модерної аристократії духу та самопожертви у поколінні українців, котрі клали голови за високі національні ідеали під час Революції гідності, а сьогодні проливають кров у боротьбі з російським агресором та їх поплічниками на Донбасі. З якого дива цей шанований чоловік у бандитських, совково-люмпенських квазідержавних формуваннях ДНР та ЛНР, інспірованих імперською волею Кремля, побачив аналогії з вольницею Запорозької Січі — важко уявити. Та виходить, що в нинішній нашій національно-державницькій скруті можуть ламатися і такі, здавалося б, тверді україноцентричні особистості, хоч подібна їх інтелектуальна клініка вартує діагнозу хіба що істерики, яка, сподіваймося, у них таки минеться без світоглядних ускладнень…