Від моєї поїздки на Схід минуло вже кілька тижнів. Волонтери Ігор Чернецький та Олександр Баурін з тих пір ще кілька разів побували в зоні АТО. Нічого не змінилося в їх особистому розпорядку: трохи часу на збори і — в дорогу. Хоча щотижневі поїздки, сама впевнилася, навіть для молодого організму переносяться непросто. Перенапруга страшенна! Та якби ж тільки це. У кожного є особисті проблеми й потреби. У Сашка, наприклад, недавно народився син. Та навіть така радість затримала його вдома лише на кілька днів. Ігор з простреленою ногою уже понад півроку на милицях. Треба знову в лікарню. Але часу на себе катастрофічно не вистачає…
Від моєї поїздки на Схід минуло вже кілька тижнів. Волонтери Ігор Чернецький та Олександр Баурін з тих пір ще кілька разів побували в зоні АТО. Нічого не змінилося в їх особистому розпорядку: трохи часу на збори і — в дорогу. Хоча щотижневі поїздки, сама впевнилася, навіть для молодого організму переносяться непросто. Перенапруга страшенна! Та якби ж тільки це. У кожного є особисті проблеми й потреби. У Сашка, наприклад, недавно народився син. Та навіть така радість затримала його вдома лише на кілька днів. Ігор з простреленою ногою уже понад півроку на милицях. Треба знову в лікарню. Але часу на себе катастрофічно не вистачає…
Мирний Слов’янськ
Із селища Карлівка вирушаємо в Слов’янськ. Саме звідси навесні Донбасом почав розповзатися сепаратизм. Місто зазнало істотних руйнувань. За попередніми підрахунками, нанесена шкода обчислюється в 1,5 мільярда гривень.
Прошу Сашка, щоб їхав повільно, аби роздивитися місто. Минуло добрих півроку, як терористи покинули Слов’янськ, залишивши після себе чимало незагоєних ран. Їх не приховати навіть після того, як відремонтували більшість зруйнованих будівель, повернули постачання води, світла, тепла. Місцями зустрічаються вщент вигорілі приватні помешкання, знищені автозаправки, кафе, подзьобані осколками електричні стовпи та огорожі. Безпомічно звисають, а подекуди й валяються на землі тролейбусні лінії. Очевидно, ще не дійшли до них руки або ж не вистачає коштів відновити роботу міського електротранспорту. Де-не-де зустрічається українська символіка. Не беруся вгадувати, коли вона з’явилася, але, думається, що після пережитих трагічних подій. Ночуємо у квартирі, яку нам зняли військові. Маємо з ними зустріч за “круглим столом”. Благо, квартира досить затишна: можна помитися, зігрітися. Вечеряємо й розмовляємо. Серед моїх нових знайомих — Микола, земляк із Шепетівки, киянин Максим та донеччанин Олександр — він найстарший. Розговорилися. У Максима — дружина і трирічна донька. Вони жили в Авдіївці. Ворожий снаряд потрапив у їх багатоповерхівку, але, на щастя, ніхто не постраждав. Після цього рідні виїхали у Кривий Ріг, а чоловік залишився служити у визволеному Слов’янську. Олександр відверто зізнається мені, що не розумів Майдан, бо вважав, що він несе хаос, а ще вірив у цілком реальних “бендерівців”, які хочуть поставити Донбас на коліна. Прозрівав довго й болісно. І після того, як на власні очі побачив наслідки окупації, усвідомив, хто справжній ворог. Тим часом його дружина разом з донькою-студенткою змушені проживати в Донецьку. “Вона щодня плаче”, — поділився чоловік. А киянин Максим потрапив на війну добровольцем. Служив у штабі й писав рапорти з проханням перевести служити на Схід. Тепер трійка проживає разом в одній кімнаті гуртожитку педуніверситету. На умови не скаржаться, хоча й комфортними, як удома, їх не назвеш. А ще зізналися, що дуже чекають приїзду Саші та Ігоря, з якими по-справжньому побраталися. Розпитую про місцеве населення. Виявляється, навіть після пережитого люди поводяться по-різному. Тих, хто підтримує Україну, мало. Дехто побував у застінках терористів, зазнав тортур. Є такі, які мовчать і не висловлюють своєї прихильності до жодної зі сторін конфлікту. Відверті ж прихильники Новоросії або втекли в Донецьк, або причаїлися. “Однозначно, — каже Олександр, — держава не повинна відштовхувати людей. Вони мають відчувати, що про них дбають, тоді з часом зрозуміють свою помилку. Хоч і станеться це не одразу. Особливо треба працювати з молоддю. Вона повинна мріяти про інший світ, про інші цінності, причому в Україні, а не в Росії, якій насправді не потрібна…”.
На прощання хлопці обіцяють цікаву зустріч з військовим комісаром Слов’янська.
Краматорськ. Штаб АТО
Зі Слов’янська їдемо в Краматорськ. Між містами — блокпости. Військові зупиняють увесь транспорт, перевіряють вантажі та документи. Виходимо з буса. Пронизливий морозний вітер одразу залізає під пальто. Тіло зрадницьки охоплюють дрижаки. Намагаюсь приховати, аби не зацокотіли зуби. Зі співчуттям дивлюся на військових. Знаю, що їм бути на морозі щонайменше шість годин, допоки не прибуде зміна. При згадці про блокпости в мою душу і тепер повертається неспокій. Тут досить складні умови. Пекучий мороз та вітер, а військові інколи навіть без рукавиць і теплих бушлатів, без гарячого харчування й можливості зігрітися. А яка напруга у цих захисників! Адже кожної миті може трапитися будь-що: втікають терористи, замаскувавшись під мирне населення, нелегально вивозять зброю та наркотики. Завдання військових — вчасно зупинити, виявити і відібрати те, що перевозиться нелегально. “Чи немає тут наших, хмельничан?” — уточнюю. “Ми всі ваші”, — усміхається боєць. Мені стає соромно за себе. А й справді, про що це я?..
Перш, ніж заїхати на територію штабу АТО, нас знову кілька разів перевіряють задля безпеки. Тут нам треба розвантажитися, повернутися в Слов’янськ, де матимемо ще зустрічі, й — на Харків. Треба встигнути за дня, бо нині він дуже короткий і швидко збігає.
Нас зустрічають земляки-безпілотники. Радість їх непідробна. Знайомимося і я прошу показати, як вони тут обжилися… Мене проводять до однієї з великих військових машин, що служить за кімнату. Ліжко без матраца, лише легкий спальний мішок, очевидно, літній варіант і капюшон від куртки замість подушки. Працює невеличкий обігрівач, гонить повітря, але воно не стає теплішим. Чи ж легко нагріти металеві стіни? “До ранку буде мінус шість, тож доводиться одягати на голову капюшон, щоб голова не примерзла”, — пояснює мені військовий.
Наступна екскурсія в землянку. Тут, звичайно, тепліше, в буржуйці палає вогонь. Можна навіть роздягтися. Посередині — грубо збитий стіл і лавки. Нас запрошують на чай. Пригощаємося з військовими бутербродами та пирогами, які привезли. А ще спілкуємося. Наші співрозмовники жадібно ловлять новини з дому, з мирного життя. Після короткого спілкування мусимо прощатися. Помічаю на обличчях господарів неприховану прикрість: чого, мовляв, так швидко? Пояснюємо, що треба вже їхати, хоч говорити є про що. Саша з Ігорем запевняють, що приїдуть рівно через тиждень. “Ми дні рахуємо до вашого приїзду, вірите? — каже один із військових. — Так легше жити, коли чекаєш…” Я вражена і поспішливо ховаю очі, бо відчуваю, що розплачуся.
За кілька хвилин наша машина розвантажена і ми прощаємося. “Тепер ви розумієте, що ми не можемо не їхати сюди?” — каже котрийсь із моїх попутників. Розумію, добре все розумію…
Потім ще одна коротка зустріч із бійцями спецпідрозділу. Їм також розвантажуємо продукти, одяг і “Кікімори”, які сплели Ігореві друзі — київські волонтери. Після примірки замовляють ще й маскувальний зимовий одяг. “Буде”, — каже впевнено Ігор.
Настрій у бійців бойовий, але їх мучить, що немає команди наступати. “Чого ми чекаємо? З ким домовляємося? — запитання залишаються без відповіді. — Треба гнати ворогів до кордону”, — кажуть. Я пробую заперечити, що, мовляв, сил недостатньо. “Все є. Ми готові. Потрібна лише команда”, — переконують військові.
Маємо ще одну передачу для земляків — величезний мішок з написом “Володі”. Поки їдемо, навіть не здогадуюся, що побачу знайоме обличчя. Дорога веде в лісок. Блокпост, група військових зупиняє наш транспорт. Виходимо до них. Поряд розпалене багаття, біля якого гріються військові. Саша телефонує і незабаром до нас підходить той, кому адресована передача. І раптом я розумію, що знаю цього чоловіка: “Ткачук? Городок?” — уточнюю, бо не вірю своїм очам. Він усміхається і киває головою. Володя Ткачук (на фото) — підприємець із Городка (знаю його, бо жила в Городку понад 10 років).
“Син пішов воювати і я за ним, — пояснює. — Хіба міг сидіти вдома?..”
Підводить нас до розмальованого в захисні кольори уазика з написом “Городок”. “Хлопці з нашого міста подарували два. Один уже своє від’їздив. А я на цьому працюю. Зараз ми на ротації, але скоро знову в аеропорт. Син поїхав додому. Сьогодні моя донька народжує”, — поділився.
Робимо фото на згадку. Мовчки обіймаємося на прощання. Мої хлопці записують нові замовлення, які обіцяють виконати через тиждень. І ми повертаємося в місто Слов’янськ. Зовні воно так і виглядає тихим та мирним. А насправді мине ще немало часу, поки воно стане таким. Адже за кілька десятків кілометрів від нього іде війна.
(Далі буде)
Вікторія Стандрійчук