Євгену нині 19. Бійцівський псевдонім Тунгус за ним залишився ще з цивільного життя, з часів дофронтового вишколу у групі активістів Майдану з середовища УНА-УНСО та ГО “Братство”, яких вважають одними з найрадикальніших національно-патріотичних організацій. З їх активістами Євген здружився ще в Чернівцях, де досі навчається у національному університеті, а першу перевірку на бойову співдружність пройшов під час подій на столичному Майдані. Коли ж на Донбасі вибухнула війна, пробував спершу піти добровольцем у батальйони “Азов” чи “Айдар”, проте на військово-тактичний вишкіл потрапив до друзів з УНА-УНСО та “Братства”, з ними ж 2 вересня відбув на Схід. Спершу хлопець перебував у добровольчому батальйоні “Шахтарськ”, а невдовзі його підрозділ став складовою батальйону “Свята Марія”, який тримає ділянку оборони під Маріуполем. Місяць тому Євген одержав відпустку на кілька днів й на радість батькам побував у рідному Хмельницькому. Днями прибув знову додому під час ротації в батальйоні, з’їздив у Чернівці, де підтягував “хвости” із заборгованих дисциплін, а нині якраз складає сесію.
Євгену нині 19. Бійцівський псевдонім Тунгус за ним залишився ще з цивільного життя, з часів дофронтового вишколу у групі активістів Майдану з середовища УНА-УНСО та ГО “Братство”, яких вважають одними з найрадикальніших національно-патріотичних організацій. З їх активістами Євген здружився ще в Чернівцях, де досі навчається у національному університеті, а першу перевірку на бойову співдружність пройшов під час подій на столичному Майдані. Коли ж на Донбасі вибухнула війна, пробував спершу піти добровольцем у батальйони “Азов” чи “Айдар”, проте на військово-тактичний вишкіл потрапив до друзів з УНА-УНСО та “Братства”, з ними ж 2 вересня відбув на Схід. Спершу хлопець перебував у добровольчому батальйоні “Шахтарськ”, а невдовзі його підрозділ став складовою батальйону “Свята Марія”, який тримає ділянку оборони під Маріуполем. Місяць тому Євген одержав відпустку на кілька днів й на радість батькам побував у рідному Хмельницькому. Днями прибув знову додому під час ротації в батальйоні, з’їздив у Чернівці, де підтягував “хвости” із заборгованих дисциплін, а нині якраз складає сесію.
З ним ми зустрілися у нашій редакції напередодні Дня святого Миколая. Зовнішній вигляд Євгена приємно здивував: за ці три фронтові місяці він помітно змужнів, що при його 195 см зросту є не зайвим, адже коли проводжали його на Схід, видавався зовсім хлопчаком, а нині переді мною стояв уже мужчина, мабуть, не стільки за статурою, як виразом обличчя, впевненим поглядом. Словом, військові та фронтові будні позначилися не лише на зовнішності юнака.
Зрозуміло, говорили про ці три найвідповідальніші місяці у його житті і перше, що запитав у Євгена, чи не шкодує про свій вибір, адже ніхто його на Схід не посилав. Більше того, міг при потребі відмовитися від війська, адже медкомісія ще при видачі приписного визнала його непридатним до строкової служби в армії.
— Не шкодую і ніколи не шкодуватиму через своє рішення, — відповів одразу. — Хоча багато чого не розумію тут, у тилу. Знаю, що мій батько пішов би на фронт і сам, але йому здоров’я не дозволяє. Щодо себе, то вирок медкомісії давно спростував своїми успіхами у спорті, адже маю кандидатський ступінь майстра спорту зі східних єдиноборств, що мені дуже згодилося на передовій. Тож вдячний своїм побратимам, особливо інструкторам за військовий гарт, а вихователям з “Братства” — за патріотичний вишкіл.
— Але ж, Євгене, як тобі, загалом російськомовному у побуті, вдавалося вживатися з хлопцями з націонал-патріотичного середовища?
— Все з цим нормально, я там не один такий. Для ворога на Донбасі найстрашнішими українськими націоналістами є російськомовні. Так у нас жартують з цього приводу, але у лавах добровольчих батальйонів дуже багато російськомовних українців, а поруч зі мною служив навіть росіянин з Владивостока. Щоправда, воюють і хлопці інших національностей. Основне — ми знаємо, за що воюємо і що обороняємо.
— І все ж, як гадаєш, чи не бракує місцевим мешканцям з Півдня і Сходу усвідомлення своєї приналежності до України?
— Ще й як бракує, навіть у тому ж Маріуполі, який побував під владою так званої ДНР! Об’їздили з хлопцями багато населених пунктів, тож якщо щось там і вселяє оптимізм, то це діти, молодь, а симпатії дорослих до української держави я б розділив 50 на 50. Дуже багато там ще роботи, навіть коли виженемо звідти усіх російських окупантів та найманців, в чому я не сумніваюся, аби утвердити українські цінності в головах цих людей. До прикладу, у місцевій міліції, як на мене, досі не усвідомлюють, що вони повинні служити Україні.
— А загалом з яким настроєм приїхав додому, що думаєш про дух своїх побратимів на фронті з числа добровольців та мобілізованих військових?
— Дух нормальний, бойовий, от тільки важко зрозуміти, чому ми так довго обороняємось. Добре, що добровольчі підрозділи ще мають відносну можливість для проявлення ініціативи, в регулярній армії з цим складніше.
Взагалі насторожує система забезпечення усіх нас, адже наш батальйон тримався і тримається завдяки волонтерам, які нас годують, одягають, дістають амуніцію. Словом, великі запитання до командування, про що свідчить і факт з руйнуванням залізничного моста диверсантами під Маріуполем. А у нашому патріотизмі нехай ніхто не сумнівається.
— Яким бачиш свої найближчі плани?
— Важко сказати. Бойовий досвід, навички володіння зброєю в мене вже є. Чекаємо на команду зверху, думаю, що такої команди чекають і тисячі українців, готових вигнати ворога зі своєї землі, адже цю війну треба закінчити з перемогою.
Розмовляв В.Сівач
На знімках: Тунгус на фронті; з побратимами