Здається, що подвійні стандарти вже увійшли в нашу плоть і кров назавжди, і ми нічого не в силі змінити у власному укладі життя, в якому, зокрема, корупція на найвищому владному і на найнижчому побутовому рівнях видається непоборною, а наше бачення, скажімо, власної гуманітарної політики перетворилося на суміш уже набутих сучасних та давніших радянських стереотипів, з чим ми зустрічаємося на кожному кроці.
Здається, що подвійні стандарти вже увійшли в нашу плоть і кров назавжди, і ми нічого не в силі змінити у власному укладі життя, в якому, зокрема, корупція на найвищому владному і на найнижчому побутовому рівнях видається непоборною, а наше бачення, скажімо, власної гуманітарної політики перетворилося на суміш уже набутих сучасних та давніших радянських стереотипів, з чим ми зустрічаємося на кожному кроці.
Здавалося, наша, дай Боже, остання Революція гідності, війна з російськими окупантами та їх поплічниками на Сході, віроломна анексія Росією Криму мали б зламати подібний уклад суспільного життя, і ми повинні вже не лише для “домашнього вжитку” називати саме так ці драматичні події, що відбуваються і на міжнародній арені. Так ні, наші нинішні очільники якраз у взаєминах з тими ж США та Євросоюзом знаходять чомусь інші означення для цієї війни, знову і знову сідають за стіл переговорів з сепаратистами та окупантами, які, як ми бачимо, аж ніяк не збираються виконувати вимоги мінських чи інших домовленостей. У той же час офіційний Київ фактично сприяє підгодовуванню терористів та їх квазідержавних утворень на Донбасі, не вводячи воєнного стану бодай на території протистояння з ними. Тож не дивно, що оптимістичні реляції зі столичних владних коридорів про перебіг війни на Сході, м’яко кажучи, різко відрізняються від того, що говорять учасники АТО й волонтери, на яких далі лежить, на жаль, основна відповідальність за матеріальне забезпечення багатьох військових підрозділів на лінії вогню.
Створивши міністерство інформації, з чим ми запізнилися на років 20, ми, мабуть, і далі не побачимо реальної державної політики в інформаційному протистоянні з кремлівським агітпропом. Там, на Сході, йде справжня війна, чого не бачать лише сліпі, а наш, зокрема, телеефір буквально забитий розважальними телешоу, усілякими низькопробними мильними, кримінальними та воєнними серіалами, загалом, російського виробництва, а на тому ж Донбасі далі неможливо побачити українські телеканали. Це у нас продовжують чомусь виходити прокремлівські газети на кшталт “Комсомольської правди в Україні”, діють філії російських банків, успішно працюють підприємства, керовані російським капіталом, а офіційний Київ досі не знайшов важелів для припинення їх діяльності, продовжуючи й далі торгувати з країною-агресором усім, чим тільки можна.
Не менше насторожують негативні тенденції у роботі нового парламенту, який, здавалося, мав би ні на крок не відступати від вимог Майдану, натомість там почалися перші “непорозуміння” між “своїми”, які на перевірку можуть виявитися “чужими”. Тож не дивно, що суспільство може не надто адекватно реагувати на подібні владні процеси, як це нещодавно сталося в сусідній Вінниці. Адже на місцях ці процеси виглядають ще менш оптимістично і сюди ми не зможемо запросити фахівців з-за кордону, хоча саме тут, на низах, і повинні впроваджуватися ті амбітні реформи, про які кажуть наші прем’єр та президент. Але ж ми наочно бачимо, що саме тут нині проходитиме передова їх протистояння, у тих же чиновницьких кабінетах, насамперед, зроблять усе, аби звести ці реформи нанівець.
Скажете, що надто безрадісну картину малюю з нашої дійсності. Можливо, комусь так і здасться, проте нам слід навчитися дивитися правді у вічі, як це було, зрештою, під час Майдану, як бачать її наші воїни-герої на передовій. Недарма ж сказано, що правда звільняє й очищує. Вочевидь, від подвійних стандартів у нашому житті також…