Ми зустрілися з Олександром Пташком під час його короткої відпустки. Він перебуває в зоні АТО з 31 серпня. Працює водієм в окремій автомобільній санітарній роті, яку сформували в Хмельницькому і прикомандирували до Вінницького військово-медичного госпіталю №59. А у мирному житті працював у ТОВ “Сіріус Екстружен”, звідти й мобілізували.
Ми зустрілися з Олександром Пташком під час його короткої відпустки. Він перебуває в зоні АТО з 31 серпня. Працює водієм в окремій автомобільній санітарній роті, яку сформували в Хмельницькому і прикомандирували до Вінницького військово-медичного госпіталю №59. А у мирному житті працював у ТОВ “Сіріус Екстружен”, звідти й мобілізували.
“Виклик на виїзд ми отримали одразу, як тільки прибули на місце, — ділиться мій співрозмовник. — Наша санрота базувалася в Побєді. Перший свій виїзд добре запам’ятав — забирав зі Щастя поранених. І оскільки на завданні була лише моя машина, то ми з санітаром завантажили в неї 12 бійців, переважно важких”.
Госпіталь вимушено евакуювався, коли територію, де він стояв, почали нещадно поливати вогнем ворожі “Гради”. Найважчих поранених забрали вертольоти на Харків, решту вивозили всім наявним транспортом, навіть на ЗІЛах. Не встигли розгорнути намети на новому місці, як туди також почала діставати ворожа артилерія. Знову знялися, рятуючись від обстрілів. Переночували біля блокпосту на шляху до населеного пункту Дмитрівка. Очевидно, там було по-справжньому гаряче, бо військова розвідка перепинила шлях і не пустила санітарні машини далі. “Трьохсотих” у госпіталь привезли на БМП. Тепер старенькі швидкі допомоги з хмельницькими номерами ганяють від Сватова до Харкова: 400 кілометрів туди й стільки ж назад, дорогами, які доречно назвати бездоріжжям. Мало хто знає, як важко бійцям автомобільної санітарної роти виконувати поставлені завдання. Замінювати екіпажі немає ким, а їздити треба постійно. “Це — робота, — каже Сашко, — і ми вже втягнулись. Інколи навіть вдається розслабитися — поспати декілька годин у приміщенні, зігрітися біля буржуйки, яку привезли волонтери”.
Чоловік небагатослівний, тож інформацію мені доводиться з нього витягувати. Ні на що особливо не скаржиться, хіба що є проблеми з запчастинами до автомашин. Увесь наявний транспорт санроти — старий та зношений, латаний-перелатаний. Чи не половина вийшла з ладу зовсім. “Запчастини купуємо за власні кошти, до речі, там вони вдвічі дорожчі, ніж у Хмельницькому, — зізнається. — Попросили допомоги у командира, а він каже, що ми ліміт уже вибрали. Який ліміт? Ми ж нічого не отримували досі! Зрозуміло, що війна! Але де ж кошти, які виділяє держава на озброєння, на матеріальне забезпечення? Таке враження, що народ узяв на себе всі витрати війни. А тим часом гроші з державної казни розходяться невідомо куди й витрачаються невідомо на що. Все, як було раніше, нічого не змінилося. Це найбільше обурює. Народ воює, гине, а хтось набиває кишені. З цим хіба можна миритися? Привезли гуманітарну допомогу. Трохи роздали, але більше вивезли на ринок. Там ми й купили собі взуття. Нині з цим немає часу розбиратися. Але дасть Бог, війна закінчиться і тоді будемо питати за все…”.
На харчування не нарікає. Є кухарі, які смачно готують, є продукти. Всього вдосталь, але це завдяки тим же волонтерам, небайдужим людям, які не залишають бійців напризволяще. “А сухпайки видають?” — запитую. “Ми також цікавилися, то відповіли, що нам не належить”, — відповів чоловік.
Напарник у Пташка — Іван з Шепетівки, виконує роль санітара. В мирному житті полірувальник, має сім’ю, дітей. У Сашка ж двоє синів: чотирнадцяти- і трирічний. “Думав, не впізнає мене малий, — тепло усміхається, згадуючи, як приїхав уночі. — Хлопчик прокинувся, почувши гамір, довго тер оченята, придивлявся до бородатого дядька, а потім простяг руки: “Тато!”
“Чи важко буде відірватися від рідних і повертатися на війну?” — запитую. “Важко бути вдома, коли знаєш, як там, в АТО, нашим хлопцям нелегко, — заперечує мені співрозмовник. — Треба їхати, бо моя машина стоїть, то, виходить, їм треба вдвічі більше їздити…”
І згадує місцеві дороги, якими возять у прифронтовій смузі поранених. Їзда по вибоїнах в жорстких кузовах приносить додаткові страждання скаліченим, але вони мужньо терплять, нерідко навіть втрачаючи свідомість. З лінії фронту хмельничани везуть бійців спершу в руки військових лікарів, а потім — цивільних. “Всього за цей час надивився. І не тільки надивився, — каже Сашко і я бачу, як важко даються йому спогади. — І уколи, і штучне дихання, і перев’язки робив, навіть допомагав лікарю під час операції. Приїхали з хірургом забирати поранених, а їх треба було терміново рятувати. Змушений був стати асистентом…”
“Крові не боїшся?” — наважуюся запитати, хоч і відчуваю, що запитання недоречне. “Наші лікарі — молодці. Рани — важкі й страшні. І хоча раніше з такими вони ніколи не мали справи, швидко з усім розібралися. У польових умовах роблять чудеса, по декілька годин вистоюють за операційним столом, аби тільки врятувати. Бувало, що з ніг падали, коли надходило одночасно багато скалічених. Цього ніхто не покаже в новинах, — зітхає. А потім спокійно розмірковує далі. — Може, так воно й краще. Адже побачать рідні тих, хто воює, страшну правду і чим вони зможуть допомогти? Це ж війна, вона нікого не жалує”.
Через руки вінницьких медиків вже пройшло майже п’ять тисяч поранених. З того світу, як кажуть, багатьох витягли. Над кожним пораненим у польовому шпиталі трясуться всі — від лікаря до санітарки. В усіх частинах про це знають. Але є претензії до колег з обласних військових госпіталів, куди евакуюють поранених зі Сватова. Не хочеться думати, що там не бережуть наших бійців, як слід. Проте медики, які працюють у закладах на території, підконтрольній бойовикам, ставляться до поранених, як до чужаків: “Це — ваші!”, — з ненавистю, презирством. Щоправда, начальник госпіталю, побоюючись, що місцеві не нададуть невідкладної допомоги українським військовим, вирішив посилати в лікарні на чергування своїх лікарів. Працюють вони позмінно. Але в постійній напрузі та з пересторогою, не сплять на чергуванні.
І в Харкові така ж картина. Є з чим порівняти. У Вінниці медики зовсім інші, свої. Роблять операції для бійців АТО безкоштовно.
“Якось нашого санітара доставили в Харківський госпіталь, — розповідає Олександр. — Там його обстежили… і відправляють назад, хоча колінний суглоб у нього був повністю роздроблений, сухожилля порване й почався сильний запальний процес, який приносив йому страждання. Вдалося переправити у Вінницю, де йому вставили імпланти. Тепер одужує”.
Наша розмова торкається місцевого населення. “Яке воно? Чи вплинула на нього війна, чи зрозуміло, що з Росією не по дорозі?” — запитую. Сашко задумується: “Це інші, ніж ми, люди. Вони дуже бідові. У нас, напевно, жодної такої садиби немає: ні кола, як кажуть, ні двора. Так і жили, роками ненавидячи Україну і все українське. Їх переконували, що врятує тільки Росія. А вони слухали, бо своєї думки не мали, а може, й не хотіли мати. Там, де ми базуємося, підтримують нас більше. Просять, аби не залишали їх. А на тій території, де ЛНР, ДНР, — зовсім інша картина. І я, відверто кажучи, не знаю, як їх переконати та перетягти на свій бік… Жаль наших хлопців, які гинуть…”
Запитую про настрій українських військових, добровольців. Каже, що бойовий. Хлопці просяться наступати, але дозволу ніхто не дає. Мусять стояти і спостерігати, зрідка давати відсіч сепаратистам. “Вони, буває, групами наступають. По 20-30 осіб. Усі під дією якихось засобів: чи алкоголю, чи наркотиків. Добре озброєні, захищені. У наших — інші переваги, які їм не зрозуміти. Ми ж не депутатів відстоюємо, не керівництво країни. Ми себе захищаємо, свої сім’ї, родини, майбутнє дітей. Тримаємося, а коли настане час, то й поженемо. Бо це — наша земля і ми її нікому не віддамо.
А росіяни теж різні трапляються. І серед військових є нормальні, — додає. — Коридор роблять, щоб забрати поранених. Інколи першу допомогу надають. А от чеченці нікого живим не випускають, якщо потрапив до їх рук. Як пси скажені.
Нам потрібен мир, але мир тільки з перемогою. Я от зарікся голитися. І бороди позбудуся тільки тоді, коли закінчиться війна. Нам треба працювати на перемогу всім: і тим, хто в зоні АТО, і цивільним. Навіть крихітна допомога окремих людей дуже потрібна, дуже…”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК