Олександр Баурін — один із волонтерів, які допомагають нашим бійцям виживати у зоні АТО. Молодий чоловік зізнається, що війна його змінила.
Олександр Баурін — один із волонтерів, які допомагають нашим бійцям виживати у зоні АТО. Молодий чоловік зізнається, що війна його змінила. У колишньому житті був безпечним і в міру стриманим до всього, що відбувалося довкола. Але вже після першої поїздки на Донбас відчув, що “всередині наче щось перевернулося” і тепер щотижня завантажує свій автомобіль двома тоннами вантажу та вирушає до наших військових…
“Хлопці перебувають на лінії фронту і чекають на допомогу, бо реально держава цієї допомоги їм не надає. Я не можу сидіти на місці і вдавати, наче нічого не відбувається. Мене мучить бездіяльність. І коли дружина дорікає, що я її залишаю і їду на Донбас (їй незабаром народжувати), кажу, що повинен це робити. Інакше залишуся там воювати”.
Сашко п’є каву в моєму редакційному кабінеті й поспіхом розповідає, чим він тепер постійно займається. Під вікнами стоїть його наполовину завантажена машина. Там продукти, предмети гігієни, одяг, взуття. Вночі він від’їжджає на Схід, але перед тим збирає по місту передачі для наших солдатів. Їх готують родичі тих, хто воює, добровільні помічники, знайомі й незнайомі люди. Вони вірять, що, як завжди, передачі потраплять на передову до тих, хто нині боронить країну і нас з вами. Додому хмельницький волонтер привезе привіти й подяки від військових. Особливі — дітям, які пишуть солдатам листи, що не можна читати без сліз, та малюють художні послання.
“Нашим хлопцям дуже потрібна підтримка. Ви не уявляєте, як вони чекають нас, як раді зустрічам. Вони бачать, що ми їх не покинули, не забули, що ми з ними разом…”
Вперше Сашко поїхав на Схід перед Великоднем. Тоді отець Анатолій попросив його завезти дві тисячі пасок у Донецьк та Херсон. Потім їздив до прикордонників. Зустрів там багатьох знайомих, поспілкувались, обмінялися телефонами. А повернувшись додому, втратив спокій. Переповідав знайомим, як живуть військові, в яких умовах, що їдять, де сплять…
“Я наче прозрів і вирішив для себе, що мушу щось робити. А коли з АТО зателефонували, за два дні зібрався знову в дорогу. Раніше мені було соромно просити. Тепер стало звично. Обдзвонюю знайомих, друзів. Ті переказують своїм знайомим. Утворюється ланцюжок, яким до мене надходять зібрані речі й продукти. Щоправда, бажання допомагати нині чомусь пішло дещо на спад. Не всі люди розуміють, що перемир’я насправді немає, триває війна і ми мусимо захищати свою країну кожен у свій спосіб. Воїни — там, а ми — тут, підставляючи їм своє плече. І коли мені хтось каже, що він уже допомагав і більше не буде, я запитую: “А наші солдати кидають зброю, відмовляються воювати?” Є такі, що відсіялися, але тих, хто постійно допомагає грішми, продуктами, пальним, значно більше. Вони не афішують себе, не рекламують: просто роблять свою справу. Безкорисно. Наприклад, Тетяна кожної поїздки передає в зону АТО 60-100 упаковок води. А взагалі я відкрив для себе багато гарних людей, справжніх патріотів. Зі мною майже щоразу їздить Ігор, родом з Хмельниччини, а нині мешкає в столиці. Взимку був важко поранений на Майдані, ходить на двох милицях. Але свою допомогу від держави — 64 тисячі гривень до останньої копійки витратив на потреби військових”.
По-різному складалися поїздки хмельницького волонтера. Траплялося, брав попутників на море, аби оплатити пальне на дорогу, або перевозив вантажі на зворотному шляху. Спочатку їздив на кордон з Кримом, де стояли наші прикордонники. Згодом почав курсувати на Дніпропетровськ, до батальйону “Донбас”. Там теж є хмельницькі хлопці — віз зібрану допомогу, виконував їхні замовлення — особисті й колективні. Наприклад, шукав запчастини до бензопилок, а натомість привіз подарунок від місцевого підприємця — дві нові бензопили. Поступово розширилося коло тих, кому став допомагати. Якось зателефонував знайомому, бо знав, що той перебуває в районі Слов’янська, і завіз йому набір продуктів. Той був розчулений і вражений. Згодом навідався до хмельницьких військових поблизу Краматорська. Черговий обстріл знищив їх особисті речі, навіть засоби захисту. “Побачив, у чому вони воюють, які у них одяг та взуття — і душа защеміла”, — згадує Олександр. Вдома розповів про це своїм однодумцям і дуже швидко вдалося зібрали для хлопців гуманітарний вантаж. Закупили на 35 тисяч гривень 100 пар берців, термобілизну. Тепер вчетверте збирається до них навідатися. Закупив бушлати, щоб воїни не мерзли, адже незабаром морози. “Хлопці дякують і кажуть, що, якби не волонтери, не підтримка простих людей, вони б не протримались. І це додає сил, навіть тоді, коли опускаються руки”.
Волонтерські шляхи дуже часто перетинаються. На Хмельниччині багато людей допомагають армії та добровольчим загонам, беручи на себе ті завдання, які належить вирішувати державі. Буває, волонтери об’єднуються, бо так і справді легше вирішувати проблеми.
Сашко Баурін знає багатьох людей, які підтримують українських захисників, співпрацює з Богданом Власюком, який очолює громадську організацію миротворців Хмельниччини. “Чим більше людей займатимуться доброчинністю, тим краще для всіх нас, — переконаний мій новий знайомий. — Головне — поширювати інформацію для тих, хто збирається долучитися до благородної справи. З одного боку, це погано, що немає загальної координації волонтерської роботи. А з іншого, навпаки, добре, бо допомога наша — конкретним людям. Днями звернувся до нас новобранець, якому незабаром їхати служити. Попросив забезпечити одягом. Допомогли. Тепер наше завдання — зібрати гуманітарний вантаж 20 хмельницьким “кіборгам”, які з іншими військовими утримують донецький аеропорт. Їм потрібні теплий одяг, взуття, шапки, спеціальні рукавиці. Наступна поїздка буде до них. Нас там чекають, дуже чекають…”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Олександр
Баурін та Богдан Власюк перед черговою поїздкою
в зону АТО; Сашко з майданівцем Ігорем, також нині волонтером
P.S. Усім, хто хоче допомогти хмельницьким військовим, телефонуйте Олександру Бауріну 067-168-17-76 або Богдану Власюку, голові ГО “Хмельницьке обласне об’єднання миротворців України” — 096-229-88-33.