Сьогоднішнє наше інтерв’ю з відомою на Хмельниччині художником-іконописцем, викладачем школи “Нікош” Ольгою Войтюк.
Сьогоднішнє наше інтерв’ю з відомою на Хмельниччині художником-іконописцем, викладачем школи “Нікош” Ольгою Войтюк.
— Ольго Сергіївно, у 2007 році ви отримали повну вищу освіту у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії за спеціальністю “Початкове навчання” і здобули кваліфікацію вчителя початкових класів та образотворчого мистецтва. Потім ще два роки продовжували навчання у цьому ж закладі й отримали диплом з відзнакою магістра за спеціальністю “Управління навчальним закладом”. Що ж спонукало вас до іконопису?
— Усе сталося якось спонтанно. Я вже вчилася на третьому курсі академії. Доводилось з села Голосків до Хмельницького щоразу діставатися рейсовими автобусами й увесь час спізнювалася. Тож моя мати, Галина Миколаївна, не маючи змоги купити мобільний телефон, вирішила забезпечити мене хоча б годинником. Пішли на ринок. Підступилися до кіоску, де продавалися наручні годинники різних марок. Стали роздивлятися, прицінюватися.
Продавчиня годинників уважно на мене подивилася й зацікавилась, де я вчуся. Я відповіла, що через рік стану викладачем малювання.
“То ви малюєте?!. — з подивом вигукнула вона. — У мене дочка теж малює, але ікони. Навчається у дитячій школі іконопису “Нікош”. А директором тієї школи є талановитий іконописець Микола Бенедищук. Він два роки стажувався у Греції і дотримується канонізованих правил іконопису, які були запроваджені в Україні ще Володимиром Мономахом. Чому б і вам на спробувати?.. Ваше личко, дівчино, мені дуже нагадує лик святої Варвари…”.
Я зауважила, що мене звуть Ольгою. І просту дівчину не треба тулити до лику святих.
— І все ж таки, як ви опинилися в “Нікоші”? — уточнюю в Ольги Сергіївни. — Що саме наштовхнуло вас піти туди?
— Мабуть, трагічна загибель батька у 1996 році, яка запеклась у моєму серці незагоєним болем на все життя. Мені тоді було лише десять років. І батько для мене був Всесвітом, найвищим авторитетом, мірилом доброти, порядності й сердечності.
— Це була велика втрата не тільки для вашої родини, але й для культури Поділля, ми втратили Сергія Войтюка — талановитого педагога-музиканта, поета, етнографа, композитора в пік його творчого розвою. Вже посмертно Галина Миколаївна, при спонсорській допомозі місцевого священика Віктора Магдіна, голови агрофірми “Маяк” Віктора Приказюка, письменника Василя Горбатюка та інших небайдужих до творчості вашого батька людей, видала три збірки поезій (“Дорога до рідного дому”, “Світ дитячими очима”, “Лейся звонче, песня!”). Серед них багато віршів-присвят дружині, рідним. А як любили свого вчителя співів учні Голосківської школи!.. Я пам’ятаю його чудовий учнівський етнографічний ансамбль у старовинних українських строях, який він створив на базі Меджибізької дитячої музичної школи, де викладав. З цим ансамблем виступав на обласних оглядах-конкурсах дитячої творчості, виконуючи автентичні (записані ним) колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні, й отримував високі нагороди. А які оригінальні пісні створив Сергій Миколайович у супроводі гітари! Жаль, що вони й досі не надруковані. Він так мріяв, щоб син Микола і ви, Ольго Сергіївно, пішли його стопами…
— Ми з братом до деякої міри здійснили задум батька: Микола закінчив Київську національну музичну академію по класу труби, працював певний час артистом взірцевого духового оркестру Збройних Сил України. Нині — артист духового оркестру Хмельницького міського управління МВС і часто з оркестром гастролює країнами Західної Європи. А я стала педагогом-іконописцем.
— До певної міри розумію ваш поклик душі — віддати данину Богові. Від часу загибелі батька Голосківська церква стала для вас пристанищем згорьованої душі. Лише там, за молитвою, Ви знаходите умиротворення своїй скорботі…
Моя співрозмовниця, не бажаючи продовжувати цю болючу тему, повернулася до попередньої:
— Та розмова з продавчинею чомусь запала мені в душу, зачепила якісь болючі струни серця. Я довго роздумувала над її пропозицією. Зрештою, звернулася до Миколи Бенедищука. І паралельно з навчанням в академії закінчила у 2008 році повний курс теоретичного і практичного навчання в “Нікоші” за програмою “Канонічний іконопис”. Після успішного завершення навчання Микола Володимирович запропонував мені викладацьку роботу в школі.
— І що означає для вас іконопис?
— Пишучи ікону, я розмовляю з Богом, Йому молюся, Йому сповідаюсь. Бо ікона — це не лише символ віри. Це наш головний оберіг від усіляких напастей. З іконою ми народжуємось і вмираємо. Лягаючи спати чи встаючи вранці, ми звертаємось до домашнього іконостасу з молитвою до Бога про помилування наших душ. Це — як хліб на столі, як повітря, вода, вогонь — все, без чого немислиме людське життя. З іконою закладають підвалини новобудови, нею освячують дім, криницю… З іконою приймають новонароджене немовля, біля ікони приймають хрещення, з іконою ведуть молодят під вінець. З нею проводжають і в останню путь…
— Бачу, ви заговорили як викладач “Основ іконографії”. Але, думаю, що нашого читача цікавить ваш творчий доробок.
— В іконописців світу прийнято залишатись інкогніто. Головне — своєю творчістю служити Богові. 
— І все ж таки, якийсь облік, бодай приблизний, ведете своїм роботам?
— Увесь день у школі віддаю вихованцям. Для власної творчості залишається мало часу. Багато сил забирають організація й облаштування виставок наших учнів у “Нікоші”.
— І все-таки…
— За останні шість років, починаючи з 2008-го, створила понад 40 ікон, які після освячення прикрашають іконостаси подільських церков. Деякі роботи “Нікоша” закупляють туристи з Канади. Є вони і в приватних колекціях.
— Можете назвати вже написані ікони?
— Деякі ікони доводиться писати багаторазово на замовлення церков. По три-чотири рази писала “Таємну вечерю”, “Святу Богородицю з Господом Вседержителем”, “Святого Миколая-Чудотворця”, “Вознесіння Господнє”… Доводилося робити копії Богородиці Тихвінської, Казанської. Все одразу й не згадаєш… Найбільше задоволення отримала при створенні образу преподобного Костянтина Острозького, зачисленого до лику святих. Довелось переглянути багато архівних матеріалів, біблійних зображень князя. Нині ця ікона перебуває в старовинній церковці Старокостянтинівської фортеці.
— Попри сакральну образотворчість, які маєте захоплення? Як влаштовуєте особисте життя?
— А у мене його нема! Я щойно казала, що всю себе віддаю творчості і викладацькій роботі. Коли випадає вільна годинка, люблю вишивати рушники і ними прикрашати ікони. Вишила картину “Сон скрипаля”, який мріє про нову скрипку. Люблю писати подільські пейзажі, диких звірів. Маю в доробку картини “Рудий, білогрудий Лис” та “Вовки-сіроманці”. Ці тварини приваблюють мою творчу уяву своє свободою життя, незалежністю від будь-кого. Творчих задумів безліч, та на їх здійснення катастрофічно не вистачає часу.
— А писати портрет свого батька не пробували?
— То для мене святе! Я боюся своїм невмінням зіпсувати той образ батька, який у моєму серці довічно.
— Нехай вас Бог благословляє на подальші мистецькі звершення, додає творчої снаги, здоров’я, щастя.
Розмовляв Микола Кульбовський