Новий театральний сезон академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького розпочав прем’єрним показом вистави “Житейське море” Івана Карпенка-Карого. Хоча ця п’єса не стоїть в одному ряду з його найвідомішими творами, які складають класику української драматургії, такими, як “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий” та інші, вибрана вона була невипадково. Постановники вистави, брати Сторожуки, побачили в її матеріалі актуальні теми сьогодення — житейського моря нашого буття.
Новий театральний сезон академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького розпочав прем’єрним показом вистави “Житейське море” Івана Карпенка-Карого. Хоча ця п’єса не стоїть в одному ряду з його найвідомішими творами, які складають класику української драматургії, такими, як “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий” та інші, вибрана вона була невипадково. Постановники вистави, брати Сторожуки, побачили в її матеріалі актуальні теми сьогодення — житейського моря нашого буття.
“Всі хочуть весело жити”, — цей рефрен вкладений у вуста головного героя — “вільного актора” Івана Барильченка, якого грає Ігор Сторожук. Але за цією удаваною веселістю ховаються зовсім не веселі речі: зрадництво, брехливість, пожадливість, підступність, блюзнірство — житейські гріхи, притаманні людям в усі часи. Натомість за них колись обов’язково доводиться платити — кожному свою ціну…
Карпенко-Карий побудував п’єсу як театр у театрі, де персонажі грають обрані ними ролі за його кулісами — таке собі житейське море закулісся. Маска у кожного своя, але з провінційною претензійністю “світського” життя: актор — кумир публіки, театральний блазень, гультяй-ловелас, пристрасна коханка, богемні жінки… Сценічне дійство однак доводить, що обожнюваний кумир — звичайний сімейний зрадник, блазень — у душі актор-трагік, ловелас — підтоптаний лев “полусвета”, коханка — нещасна жінка, приречена на самотність, театральне середовище навколо — жалюгідна подоба столичної богеми… Проявити цю подвійність допомагають постановчі засоби: вдала сценографія, де активно задіяні перший, другий, третій плани, ненав’язлива декорація, музичне оформлення у стилі кінця позаминулого століття, обов’язковий вже для тих часів канкан, змінний задній відеоекран тощо.
За своїм жанром “Житейське море” — соціальна комедія, Карпенко-Карий визначив її ще й як “протяг”. Як легкий вітерець вистава й сприймається: витриманим темпом-ритмом, ансамблевістю виконавців, гумором, єдиною тканиною дійства. Між тим ця комедія має відчутний присмак гіркоти: з елементами класичної драми і навіть трагедії. Так, коханка Івана Барильченка, теж актриса цього театру Людмила (С.Туткевич-Самойлова) любить його до безтями, але, щоб міцніше прив’язати до себе, змушена відверто фліртувати з іншими чоловіками, збуджуючи його ревнивість. Водночас вона розуміє, що його дружиною ніколи не стане і не пізнає омріяного жіночого щастя. Кращий друг Івана, моряк і гульвіса Хвиля (С.Бортнічук) за його спиною намагається звабити і його дружину Марію, і коханку, але залишається ні з чим. Друг на побігеньках Крамарюк (В.Шпунт), сховавшись за маску блазня, живе його милостинями та дармовими вечерями у ресторані завдяки багатеньким “карасям”. Проте він єдиний, хто може сказати в очі другові, ким той є насправді, опускаючи на землю зі штучного трону ілюзій. У фіналі вистави обидва піднімаються до висот жанру трагедії. Крамарюк скидає маску блазня, зізнавшись, що в душі відчуває себе великим актором, наче здатним бути королем Ліром або Гамлетом, однак приречений на блюзнірство. Іван Барильченко, спійманий улюбленою дружиною на банальній чоловічій зраді, зазнає відчутного удару, до того ж він стомився грати роль кумира в усьому. Трагічне відчуття провини, гріха спонукає до каяття, покути. У класичних трагедіях герой зазвичай іде з життя. Карпенко-Карий дарує своєму персонажу інший шлях — очищення, повернення до батьківської домівки, у село, де народився і виріс, до чистоти й святості рідної землі. Але чи надовго це розставання з театром і звичним житейським морем? Відповісти на це запитання має глядач, як і озирнутися навколо себе: у якому морі живе він?
Прем’єрна вистава стала бенефісом заслуженого артиста України Ігоря Сторожука і була приурочена 50-літтю з дня його народження та 30-літтю творчої діяльності. Такий особливий характер виступу не міг, очевидно, не позначитися на самому дійстві. Актор задумав зіграти свою роль у стилістиці класичного українського театру часів Карпенка-Карого, видатних майстрів сцени Садовського і Саксаганського: широкий, відкритий жест, яскраві фарби голосових модуляцій, монументальність пози. Одна з мізансцен взагалі нагадала картини німого кіно, коли акцентовані жести і пластика замінюють текст. У форматі “театр у театрі” це, мабуть, було виправданим рішенням. Але іноді надмірна гучноголосість переважала над усім, адже свою маску Івану Барильченку теж колись треба було знімати, відкриваючи раниму, чутливу душу актора і людини. Сказати, що головний герой перетягував ковдру на себе не можна, він тримався обраного трактування, але у більшості його колег не було якихось адекватних яскравих рішень, щоб у всьому збалансовувати загальний ансамбль. Думається, щось характерніше у подальших виставах з’явиться, адже кожна роль-маска виписана драматургом як справжня цукерка для актора.
Серед усіх персонажів окремо стоїть дружина Барильченка Марія (Е.Мужевітіна). Вона єдина, в кого немає обраної маски. Це щира, палко любляча жінка, для якої чесність, порядність — понад усе. Недарма чоловік-зрадник, хоча й люблячий, називає її пуританкою — як зразок вірності, моральних чеснот. Переконлива у своїй щирості у першій картині, вона відмовилась від зовнішніх проявів глибини почуттів, коли побачила зраду чоловіка. Це була загалом дуже сильна сцена, хоча у мене особисто виникло враження певної недомовленості, потреби якоїсь відчутної краплинки живого болю.
Безсумнівно, постановникам вдалась і комедійність дійства, навіть іноді його кумедність. Наприклад, сцена візиту до гримерки актора, відставного полковника з синами, котра викликала гучний сміх глядачів. Можливо, варто більше відкрити третій план цієї мізансцени, де бешкетують “доходжалі бовдури”.
Зрозуміло, що скільки глядачів — стільки й думок та вражень. Прем’єрна вистава зібрала повний зал, де, як кажуть, не було яблуку де впасти. Відкриття сезону глядач зустрів гарячими оплесками, які найкраще говорять за будь-які слова. Ось так свіжий “протяг” п’єси Карпенка-Карого має освіжити і театральне життя нашого міста, вдихнути свіже повітря у житейське море самого театру імені М.Старицького, підтвердивши його високе звання академічного. Отож з нетерпінням чекатимемо нових вистав і нових відкриттів для себе.
Володимир Разуваєв
Фото Миколи шафінського