В історії формування комунального майна територіальної громади міста є одна з незавершених сторінок, щодо якої тривають судові процеси. Це історія з правами власності на будівлю, добре відому хмельничанам як “Їдальня №33”. На ці права виявились одразу три претенденти: Федерація профспілок Хмельницької області, Фонд державного майна України та Хмельницька міська рада. Всі вони стали учасниками епопеї різних інстанцій: міськрайонного, апеляційного господарського та Вищого господарського судів. Між тим крапка у цій справі, що затяглася, поки що не поставлена.
В історії формування комунального майна територіальної громади міста є одна з незавершених сторінок, щодо якої тривають судові процеси. Це історія з правами власності на будівлю, добре відому хмельничанам як “Їдальня №33”. На ці права виявились одразу три претенденти: Федерація профспілок Хмельницької області, Фонд державного майна України та Хмельницька міська рада. Всі вони стали учасниками епопеї різних інстанцій: міськрайонного, апеляційного господарського та Вищого господарського судів. Між тим крапка у цій справі, що затяглася, поки що не поставлена.
Справа ця віддзеркалює систему з розподілу власності на території міста, яка панувала у Радянському Союзі й залишається існувати в незалежній Україні. Це коли окремі будівлі та цілісні майнові комплекси належали місту, області, державі, відомствам, партійним, комсомольським та профспілковим організаціям. Всі вони декларувалися як такі, що належать народу або виступають від його ж імені. Так, наприкінці 70-х років минулого століття за кошти кількох союзних міністерств були збудовані будівлі облпрофкурсів та гаражів. Передані в експлуатацію вони були облпрофкурсам, крім їдальні, але, враховуючи їх спорудження за державні, а не за профспілкові кошти, постановою секретаріату обласної ради профспілок приміщення їдальні було передане Хмельницькому тресту їдалень. Згодом трест за наказом Міністерства торгівлі України ліквідувався й утворилося міське об’єднання громадського харчування управління облвиконкому. Подальші реформування всі заклади громадського харчування, підпорядковані Мінторгівлі на території області, відійшли Хмельницькому виробничо-торговельному об’єднанню громадського харчування, а 21 листопада 1991 року ці підприємства відкритої мережі, до якої належала їдальня №33, були передані у комунальну власність, що й було закріплене рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради за №55 від 20 лютого 1992 року.
Надалі, як відомо, набув поширення процес приватизації державного та комунального майна. Ні Фонд держмайна, ні Федерація профспілок області будівлю їдальні втрачати не хотіли, перший мав виконувати план з продажу майна держави, друга звикла вважати їдальню профспілковою і як прибудову до облпрофкурсів, а згодом свого навчально-культурного центру “Побужжя”. Саме тоді виконавчий комітет міськради приймає рішення №223-А від 23 березня 2000 року про оформлення права власності на будівлі профспілок разом з їдальнею на вулиці Соборній, 55. Це відчуження комунального майна сталося, як визначив господарський суд Хмельницької області, “без достатніх підстав і з порушенням права власника — міської ради”. Законом України “Про місцеве самоврядування” чітко визначено, що будь-які майнові операції, які здійснюють органи місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяги та погіршувати умови надання послуг населенню. Міська рада, яка представляє інтереси територіальної громади міста, не приймала жодних рішень, якими б уповноважувала свій виконавчий комітет на проведення відчуження будівлі їдальні на вул. Соборній, 55. Натомість у неї є інша практика: передача комунального майна у тимчасове безоплатне користування на будь-який термін. Ось так помилкова самодіяльність тодішнього виконкому спричинила подальшу судову тяганину, до якої були залучені суди різної інстанції, Фонд держмайна, Федерація профспілок області, колективне підприємство “Їдальня №33”, міська рада.
Показово, що суд першої інстанції, вивчивши всі обставини справи, визначив, що “територіальна громада в особі Хмельницької міської ради позбавлена можливості, внаслідок дії виконавчого комітету, котрі супере-чать ст. 19 Конституції України, володіти й користуватися своїм законно набутим майном”. Відповідно господарський суд Хмельницької області залишив апеляційну скаргу Федерації профспілок області без задоволення. Сталося це 23 вересня 2013 року. Передувала цьому і відмова касаційної скарги Фонду держмайна від 28.02.2013 року, за якою право власності на будівлю їдальні мало б належати ФДМУ.
Здавалося б, інтереси територіальної громади міста, які знайшли підтримку ухвалами повноважних судових інстанцій, нарешті надійно захищені та не підлягають оскарженню. Але колишня помилка виконкому вкупі з особливостями численних реформацій минулих часів та вже “нюансів” сучасного періоду приватизації не полишають цю справу в спокої. Профспілки “свою” будівлю повертати у комунальну власність не хочуть, міська рада поступатися в законності прав територіальної громади також не збирається, отож судова тяганина триває. При цьому якось у судову тінь відходять інтереси колективного підприємства їдальні, за кошти якого у її приміщенні робилися ремонти, було придбано обладнання тощо. До речі, орендну плату підприємство сплачувала центру “Побужжя” і чималу — за словами директора їдальні, понад 120 тисяч гривень. Є й інше питання: чому б сесії міської ради не відмінити злощасне рішення виконкому і не передати об’єкт комунальної власності з орендованим приміщенням КП “Їдальня №33” на баланс управління житлово-комунального господарства? Ціна питання навіть не в сумі орендної плати, яка поповнювала б міський бюджет, а в дещо значно вагомішому: самому змісті системи місцевого самоврядування — з його правами, можливостями та обов’язками.
Володимир Разуваєв