(Продовження. Початок у №37)
Хоч як наказував рідний муж не відчиняти скриню, в якій, за міфом, сховані всі біди людства, вона, бестія, все-таки відчинила її на якусь мить, але й цього часу вистачило, аби з цього “колайдера” розлетілися білим світом чорні біди людства, хвороби, нещастя… ну, й так далі в тому ж дусі. Так що, коли й нині нападає на вас якась алергія чи кашель, знайте: то все вона, Пандора, то все її витівки…
Хоч як наказував рідний муж не відчиняти скриню, в якій, за міфом, сховані всі біди людства, вона, бестія, все-таки відчинила її на якусь мить, але й цього часу вистачило, аби з цього “колайдера” розлетілися білим світом чорні біди людства, хвороби, нещастя… ну, й так далі в тому ж дусі. Так що, коли й нині нападає на вас якась алергія чи кашель, знайте: то все вона, Пандора, то все її витівки…
Люблю античні міфи. Але в цьому випадку, хоч як це дико виглядає, кортить деміфологізувати… міф! Чи запропонувати його варіацію. Чи антитезу. Як хочете, так і називайте. Але суть деміфологізації-варіації-антитези полягає в тому, що варто було Пандорі підважити віко скрині та й так і полишити, як цієї ж миті не тільки з її глибин, а, навпаки, в її бездонний морок злетілися, яко грифи, СУЧАСНІ безконечні муки, горе людське, страждання, безнадія, безутішність. Одне лихо залетіло, інше вилетіло (свобода ж бо!). Як ото в кіноплівці, прокрученій в зворотному напрямку. Все так, як у міфі. Але — навпаки. І недаремно ви, п. критику, закликаєте мене, читача: зверни увагу (nota bene) на текст!
Я й звернув. І ось до якого висновку дійшов: хотіли ви того чи ні, а скринька Пандори це і є демократія, свобода. Виходить, що свобода зазирає в… свободу. У своє дзеркальне відображення. Парадокс.
Але парадокс деінде. Тільки не в Україні. Бо в нас демократія — особлива. Схожа радніше на анархію. Ми якщо вже відчиняємо свою скриню Пандори (себто державні кордони), то відчиняємо для всіх і вся. Для релігійних конфесій (не тільки християнських), для будь-яких партій, для усякого штибу громадських організацій та об’єднань. Лише напиши в заяві про вступ, що не зазіхаєш на державний лад і взагалі ні на що не зазіхаєш, тільки сповідуєш “Символ віри” партії, об’єднання, конфесії, редакції газети або журналу, дотримуватимешся державної (себто української) мови… А тільки-но отримаєш дозвіл на власне існування, як усі твої обіцянки — котові під хвіст. Української мови не дотримуємося? Ну, а оту рекламку бачите? Вона що, по-арабському складена? Іль по-каковскі? А вы что, по-русски не понимаете?.. Ах, африканські псевдохристияни збирають повні стадіони, спортивні палаци, будинки культури. А що ж у цьому поганого? Ми й перед вашими солдатами, курсантами безплатно виступаємо з проповідями, співаємо разом, пританцьовуємо, єднаючи в одному пориванні душі, наші серця. “Хоть кожа черная у нас, но кровь светла…” — чули таку пісню, вами ж, слов’янами, складену?..
Дивовижну ситуацію маємо: з України щороку виїздять тисячі, мільйони співвітчизників (щонайменше третина — назавжди!). А в нас їхнє місце займають пакистанці, афганці, турки, в’єтнамці: скринька-бо Пандори давно вже гостинно розчинена… От видите, п. критику, яким бачиться тут, у провінції, ваш публіцистичний виступ? А може, саме на таке бачення ви й розраховували? Себто хотіли сказати, що ми так і не зуміли — за двадцять з гаком років! — розпорядитися як слід свободою, бо кожен розуміє її по-своєму — сьогодні так, завтра інак, залежно від головного державного керманича-режисера.
Але ж… На денці тієї міфічної скрині десь має лежати і надія? Хоч ми вже всього боїмося, навіть надії. Бо Україна приречена мати сусідом Росію. І хвилюватися не тільки за власну долю, а й за долю Заходу (ану ж імперія перекриє газовий кран на трубі, що пролягає через Україну? Ану ж Росія завтра висадить танковий десант на площі перед собором святого Петра у Ватикані, як це робила вона свого часу в Будапешті, Празі, Берліні?).
+ + +
А чи не настав час перейти до художньої літератури? Адже саме цей рід людської діяльності щонайтісніше пов’язаний з міфами! Якби не міфологія, література була б зовсім інша, не така, якою маємо її нині. Або не було б її взагалі. Бо література, власне, і є породженням міфотворчості.
Що ж до того, яку художню книжку я зараз читаю… Гм… Останнім часом уже вкотре перечитав книги (фоліанти!) Йосифа Флавія, а саме: 1300-сторінковий двотомник “Иудейские древности” (якби довелося перекладати українською, то ця назва, очевидно, виглядала б як “Юдейські старожитності”), а також “Иудейская война” того ж автора, грубезний томище на 700 сторінок. Так уже вийшло, що знову перечитав і автора другого — Марію Матіос, її чи то повісті, чи короткі романи “Мама Маріца — дружина Христофора Колумба” і “Москалиця”. Єврейський хроніст (а також римський історик, який писав і по-грецькому) Йосиф Флавій свої “Старожитності” та “Війну” написав дві тисячі років тому, саме по Різдву (тоді ще просто народженню) Христовому.
Марія Матіос “Москалицю” і “Маріцу” народила, можна сказати, щойно, на початку ХХІ століття. І все-таки… З кого почати — з Йосифа Флавія? Чи з Марії Матіос? Почну, либонь, із Марії. То більше, що я мав честь видіти її на якомусь давньому київському зібранні — молоду, вродливу якоюсь чаклунською вродою і неймовірно талановитою (що ця жінка справді талановита, я вже знав, бо на той час прочитав її “Солодку Дарусю”, “Щоденник страченої” і ще щось із публіцистики). І ось тепер — “Мама Маріца…” (про “Москалицю” мовчу, боюся, не стане в мене критичного духу, не потягну я ще й цього плуга!). “Мама Маріца…”, на перший погляд, прямо перегукується з грецьким міфом про Едіпа (а ще ж існують авторські переспіви: Софокл — “Едіп-цар”, Сенека — “Едіп” і т.д.).
Усі твори цієї теми мовби накладають табу на шлюб між кровними родичами. Тут і трагедія Едіпового комплексу (син, сам того не знаючи, одружується на рідній матері). Але ж у міфах усе “відбувається” умовно, НЕУСВІДОМЛЕНО, і це мовби пом’якшує уявний гріх Едіпа-сина та його матері. У Марії ж Матіос усе відбувається СВІДОМО: мати, керована любов’ю до сина-калічки, сина, який уже виріс і страждає від неминучого пробудження того, що медики йменують л і б і д о… А тепер я поставлю перед собою обивательське запитання: чи написала б Марія Матіос цей твір, якби припустити, що вона не відала про існування грецького міфа? Нічого не знала про так званий Едіпів комплекс? Запевняю читача (щоправда, після деяких вагань): написала б! Адже керувалася вона не міфом (ця старовинна казочка була письменниці, власне, до лампочки!), а цілком реальним життям. Лише в одному місці, здається, художній смак підвів Марію Матіос: тоді, коли вона заходилася “виправдовувати” свою героїню, викликати жаль у читача до неї… Та чи не час уже відкласти розмову про роль міфу в житті нашої літератури до більш сприятливого часу, однаково ж сьогодні не встигнемо за браком часу і газетної площі? Хочу лише сказати, відштовхуючись од Марії Матіос: у нас, братове, прекрасна жіноча проза. Притчевість, міфологізація її — очевидні. Ця проза аж ніяк не прагне десакралізувати, скажімо, життя Довбуша чи Кармелюка (які також уже стали своєрідними міфами) з метою, мовляв, правди історії, а великодушно полишає оте святотатське завдання вітчизняним усезнайкам, вченим-гробокопачам.
25.08.2014
Броніслав ГРИЩУК