Непросту розмову на ці теми того ж дня ми мали можливість продовжити через декілька годин у Кам’янці-Подільському, де наших соловчан зустрічав актив місцевих майданівців, яких запросив на зустріч з ними їх неформальний лідер Мирослав Мошак та його однодумці, з якими ми вже зранку у вівторок покладемо квіти та відслужимо літургію біля пам’ятника жертвам Голодомору та репресій.
Непросту розмову на ці теми того ж дня ми мали можливість продовжити через декілька годин у Кам’янці-Подільському, де наших соловчан зустрічав актив місцевих майданівців, яких запросив на зустріч з ними їх неформальний лідер Мирослав Мошак та його однодумці, з якими ми вже зранку у вівторок покладемо квіти та відслужимо літургію біля пам’ятника жертвам Голодомору та репресій.
Про що мовчала Бакота…
Програма перебування у Ка-м’янці, яка охопила майже півтори доби, для багатьох була своєрідним відкриттям цієї історичної перлини над річкою Смотрич та її околиць з відвідинами чарівної Бакоти, яка насправді захоплює своїми краєвидами, якщо не задумуватись, звичайно, над тим, що ці могутні водні заплави поміж крутими берегами Дністра є рукотворними, а на їх дні під багатометровою товщею води покояться колишня княжа столиця Пониззя Бакота, історичне містечко Калюс та три десятки навколишніх сіл, які стали жертвою планів радянських псевдовчених, які тут на початку 1980-х утворили грандіозне водосховище для Дністровської ГЕС, перетворивши його через недоладність проекту її греблі у постійну загрозу для Молдови, половину території якої у разі якоїсь, не дай Боже, аварії, як скаже нам найавторитетніший у нашім краї бакотознавець Тарас Горбняк, який там зустрічав нашу делегацію, “може зникнути, як корова язиком злиже”…
Звичайно ж, тема знищення унікального історичного ареалу та найродючіших земель Дністровської долини, коли тут у 1981-1987 роках пішло під воду 16 тисяч гектарів земель, болить нині найбільше тих людей, їх нащадків, яких насильно виселяли зі своїх сіл. Та нині є у їх щорічному календарі день, коли вони з’їжджаються та сходяться звідусіль сюди, якраз над берегом колишньої Бакотської долини біля стрімкої тверді Білої гори. Саме тут наприкінці ХІХ століття було розкопано колишній Свято-Михайлівський скельно-печерний чоловічий монастир, що нині нагадує нам про славну історію літописної Бакоти, яка навіки зникла разом з Теремцями, Студеницею, Наддністрянкою та багатьма іншими селами під могутньою товщею дністровської води, могильний стовп якої тут сягає п’ятдесяти метрів. Днем такої зустрічі є 14 серпня — свято Маковея, яке якраз тут перекликається та відкриває по-своєму трагізм мученицької смерті за віру семи братів Маковейських. Про що говорять, над чим тужать виселенці з цього затопленого злим владним помислом краю — нескладно здогадатися, бо до їх важких роздумів ніби додається вся містика цієї магічної місцини та її околиць, що й досі зберігають, як ті таємничі бакотські скарби, свої загадки з незапам’ятних часів…
Справді, є що згадати тут цим виселенцям. Найперше, з села Бакота, яке до монастиря було найближчим і, власне, дало йому свою топонімічну назву. Тарас Горбняк попри те, що його рідного села вже тридцять літ нема, зумів дослідити унікальні факти з його минувшини — близької та далекої. За його інформацією, під час Голодомору тут загинули мученицькою смертю більше односельців, аніж на фронтах війни, понад п’ятдесят бакотян вмерли від голоду 1947-го, не обійшли село і сталінські репресії, у ті часи тут було зруйновано старовинну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, а на початку шістдесятих під час хрущовської боротьби з церквами місцеві партактивісти знищили давній монастирський храм Всемилостивішого Спаса, відновлений під час окупації, який усією околицею відбудували на скельному подіумі при вході в монастирські печери. Вони ще досі зберігають немало таїн та секретів оздоровлення багатьох немічних людей, які йдуть сюди з вірою та щирою надією, моляться в цих печерах та омиваються у цілющих джерелах навколо монастиря.
…Коли ви спуститесь сюди стрімкою кам’янистою стежиною з гори, проходячи сходами-клітями, укріпленими дерев’яними брусами та дошками, опираючись на де-не-де трухляві перила, перше таке святе джерело ви побачите перед монастирем ліворуч й одразу звернете увагу на десятки полотняних хустинок та стрічок, які навколо поприв’язували чисельні паломники. Вони чекали, а, може, і дочекалися дива оздоровлення від цієї святої води. Якраз Тарас Горбняк про це повідає вам найліпше, бо з якогось часу почав збирати свідчення подібних оздоровлень…
Проте після вдивляння у ці води на березі штучної заплави Дністра, мабуть, у моїй уяві неспроста спливали й інші подібні видива і, найперше, широчінь Київського моря, що також було створене в результаті таких варварських експериментів над нашою природою за радянських часів, яке буквально нависає над нашою столицею. Роздумуючи над долею історичної Бакоти, пригадую свій душевний неспокій, коли потрапив колись вперше на берег Каховського моря, яке затопило ті місцини Дніпропетровщини, на яких базувалися колись п’ять наших Запорозьких Січей — Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Нова (Підпільнянська), що на території сучасної Нікопольщини.
Це, власне, Чортомлицьку Січ першою зруйнують російські війська за наказом Петра І у травні 1709-го, яка, незважаючи на невелику залогу, гідно тримала оборону перед ворогом та поступилася переважаючим силам московитів через зраду перекинчика Галагана, який приспав на певний час пильність запорожців. Царське військо вщент зруйнувало Січ, позбиткувалося над православною козацькою церквою Святої Покрови і навіть над козацьким цвинтарем, на якому ці мародери розривали та грабували могили. Полковник Яковлєв, який керував цією каральною операцією, доповідав цареві про свої звірства з метою залякування запорожців, проте ті на чолі з кошовим Костем Гордієнком тільки ще більше утвердились у своїй ненависті до загарбників, приєднавшись до війська гетьмана Мазепи, з яким у них свого часу були непрості взаємини. Та що для них могли важити давні образи та непорозуміння, якщо на кону було поставлено долю Вітчизни? І хоч через рік уже генерал Бутурлін та зрадники призначеного царем гетьмана Скоропадського зруйнували нову Січ на Херсонщині, запорожці пізніше заснували ще одну, так звану Олешківську Січ на українських землях, підконтрольних туркам, допомагатимуть у боротьбі з Москвою тривалий час гетьману Пилипу Орлику. Утримуватимуть вони цей форпост аж до 1734-го, коли підпишуть з царатом сумнівний Лубенський договір, який дасть їм можливість заснувати у дніпровському рукаві, на річці Підпільній Нову Січ, навзамін визнавши владу Російської імперії на землях Війська Запорозького, та надаватимуть невдовзі величезні військові послуги царату, найперше, у протистоянні з турками. Вийшло так, що за чверть віку у нового покоління козаків Олешківської Січі притупилася пам’ять про кривди, які принесла у їх дім Москва, а може, вирішили, що перехитрять її престолоспадкоємців, бо ж був тоді час двірцевих переворотів, боротьби за царську корону, біля якої крутилося немало й наших землячків, особливо в епоху малоросійських парвеню Розумовських, як при дворі імператриці Єлизавети старшого з цього роду Олексія, так і його молодшого брата Кирила, якому старший брат пристарався бутафорної гетьманської булави, з якою, як відомо, він розпрощається, коли на російському престолі утвердиться німкеня Катерина ІІ, яка, власне, і поховає Нову Січ. І знову підступом та зрадою, як за часів царя Петра, у червні 1775-го запорозьку твердиню раптово оточили російські війська, які поверталися з турецького походу, коли більшість козаків ще не прибула з цього ж походу та перебувала на промислах. Щоправда, цього разу січова старшина на чолі з кошовим Петром Калнишевським, аби не проливати християнської крові, добровільно склала зброю, знову наступивши на звичні українські історичні граблі, повіривши у височайшу милість “вражої дочки”, яка попри німецьку кров твердо засвоїла історичні уроки російських самодержців щодо нищення своїх, навіть імовірних противників, якими насправді на той час стала січова старшина, хоча ті з козаків, хто врятувався, змогли заснувати на підконтрольних туркам землях Задунайську Січ. Всі ці історичні факти ще потребують окремого дискурсу, який нині актуалізували анексія Москвою українського Криму та наша війна на Донбасі з російськими окупантами…
Прощаючись з Бакотою, зупинився біля поклінного Хреста поруч з Білою скелею над монастирем, де ми також відправили на світанку літургію, згадавши і про тих мешканців усієї Дністровської долини, які стали жертвами владної сваволі, про їх предків, цвинтарі яких опинилися під водою, пригадавши знову свої відчуття від споглядання вод Каховського моря, перші свої відвідини села Капулівка на його березі ще у 1990-ому, де мене переймали доволі сумні думки біля меморіальної Козацької могили, яка стала символічним похованням для останків запорозького кошового Івана Сірка. Не міг не думати про долю і цього легендарного козака, і про наших запорожців зі зруйнованих злою волею Січей, пригадалася темна і мокра келія Соловецького монастиря, в якій утримували майже чверть віку кошового Калнишевського, та про багато інших історичних фактів та подій, які переплітаються на тлі нашої далекої і ближчої у часі минувшини, пробуючи знайти відповіді на багато дражливих нині питань і до себе, і до цих відомих і безіменних діячів нашої історії.
Пригадувалося, як у Капулівці ми, рухівці, під час святкових заходів до 500-річчя утворення українського козацтва з благовоління, таки гідним, як розумію тепер, далебі іншого призначення, вшановували пам’ять про кошового Сірка, до якого, мабуть, у наших сучасників більше питань, аніж відповідей. Адже вочевидь славним він був полководцем, перемагаючи татар і турків у десятках битв, походів і, здається, завжди у своєму житті розумів, яке зло від Москви йде в Україну, проте водночас спрямовував прямо чи опосередковано запорозь-ку потугу у відповідальні часи для української справи чомусь якраз на допомогу цьому ворогові своєї землі, як це було з ним, зокрема, в часи змагань з Москвою гетьманів Івана Виговського та Петра Дорошенка, навіть незважаючи на те, що цар запроторював його у Сибір на “перевиховання”. Можливо, тут уся справа в тому, що і сам Сірко хотів доступитися до гетьманської булави, через що посварився з гетьманом Іваном Самойловичем та царським урядом, хоча харизма в нього в ті часи на Січі була беззаперечною. З ним рахувалися Москва, Крим, Стамбул, хоча, як на мене, його доля — це ще один історичний ремейк у вигляді радше драми, яка з якоюсь зловісною закономірністю повторюється на прикладі доль багатьох відомих українців у різні часи. Звичайно ж, долю Сірка важко порівнювати, скажімо, з тим, як ставилися до Москви лідери українських націонал-комуністів вже у ХХ столітті на кшталт Скрипника, Шумського, Хвильового, бо у випадку з ним, скоріше, слід шукати історичну аналогію з життям кошового Калнишевського. Адже останній кошовий Нової Січі зі своєю старшиною, мабуть, сподівалися, що досягли своєю службою російському престолу якогось компромісу з Петербургом, як пізніше понад півтора століття потому багато наших націонал-комуністів та інших їх однодумців, які наївно повірили ідеям Леніна про національне самовизначення та так, що деякі з них перед смертю навіть у катівнях НКВС продовжували вірити у вождя Сталіна, а дехто з їх середовища там, на Соловках, наївно чекав, що вождь у всьому розбереться, що їх перебування там — це чиясь фатальна помилка…
Вся ця свята простота таких українців у доброзичливість своїх північних сусідів та нічим не підтверджена впродовж віків віра у справедливу Москву і її володарів у різні історичні часи нагадує мені вже нині “іловайську драму”, коли російські окупанти та найманці пообіцяли нашим бійцям з кількох добровольчих батальйонів “зелений коридор” з оточення, а їх командири повірили підступному ворогу, який лише заманював українців у смертельну пастку, що коштувала нашим патріотам багатьох непоправних жертв. Так само було у прикладах із нищенням московитами згаданих запорозьких твердинь, які даремно вірили ворогу у подібних історичних ситуаціях, так було і в інших випадках, так буде, як на мене, завжди, якщо ми не зрозуміємо кровожерливої суті ідеї “русского мира” щодо українців як самобутнього народу, якому у планах Москви там місця не відведено.
Тож, видно, недаремно той символічний Хрест на Бакоті мені нагадував й історію появи меморіалу Ангела Скорботи в Хмельницькому, адже його тут було зведено не лише заради того, аби помітити місце скельного монастиря. Цей скромний символ розп’ятого Христа таки повинен стояти на дністровських кручах, нагадуючи нам і про гріхи наші, і про наше горе, та у ті миті, коли забувалася історія появи тут цього широчезного водного плеса, що губилося у світанковому тумані на буковинському березі, здавалося, що недоля, як писала наша Леся, ніколи не торкалася цієї подільської краси…
При прощанні з цією чарівною місциною наш автобус, як і напередодні, застряг на польовій дорозі у величенькій калюжі після вчорашньої зливи, та ми успішно випхали це творіння німецьких автоконструкторів на твердий путівець знову під дружній слоган про Путіна, який зараз особливо популярний, і не лише в Україні. Далі наша дорога пролягла на Буковину, повз знакові місця двох славних історичних битв, де українці силою власного духу та зброї, спершу під проводом гетьмана Петра Сагайдачного у 1614-ому тут неподалік, під Хотином, врятувавши від розгрому військо Речі Посполитої, по суті, убезпечили Європу вчергове від турецької експансії, а вже пізніше, восени 1653 року, тут, біля Жванця, перемогли війська польської корони, яка сподівалася, що після вимушеної Білоцерківської угоди Богдан Хмельницький не зможе чинити гідного спротиву Варшаві, змінивши знову хід історії для своєї нації, який невдовзі приведе козацьку Україну до Переяславської угоди, на жаль, як до чергової історичної пастки…
Хоча у той момент мені більше думалося про те, що саме такі переможні битви наших предків у ті епохи найкраще розвінчували ілюзії ворогів про легкі перемоги над українцями. Згадувалась і славна битва під Оршою князя Костянтина Острозького, який у вересні 1514 року вщент розгромив ушестеро чисельніше військо московитів. Не менш славна Конотопська битва під проводом гетьмана Івана Виговського наприкінці червня 1659 року, яка мала б покласти край експансії Москви в Україні. Думав про ту підступну війну, яку розв’язала супроти нас нині Росія, в якій ми також уже позбавили ворога ілюзій на легку перемогу на полі бою, проте можемо програти у переговорному процесі з Кремлем, як це було в нашій історії вже не раз…