Подібна, як у Вінниці, нелюдська практика знищення слідів своїх злочинів зустрічається у діях радянських спецслужб та компартійних органів не лише у перші дні звільнення від нацистів українських земель. Вони дотримуватимуться цих нелюдських методів навіть тоді, коли, здавалося б, ці злочини були списані на сталінський режим, тобто після ХХ з’їзду КПРС, який нібито засудив культ особи Сталіна. На практиці виявиться, що то була лише імітація очищення радянського суспільства, пов’язана радше з тим, що після смерті Сталіна компартійна верхівка почала розуміти, що зловонний дух цих злочинів перед власним народом може спричинити вибух самої комуністичної системи, тож “хрущовська відлига” лише ослабила ті смертоносні шори, в які СРСР впрягла одну шосту земної тверді, долучивши до неї по війні ще й країни європейського соцтабору-концтабору…
Злочин у Вінниці…
Подібна, як у Вінниці, нелюдська практика знищення слідів своїх злочинів зустрічається у діях радянських спецслужб та компартійних органів не лише у перші дні звільнення від нацистів українських земель. Вони дотримуватимуться цих нелюдських методів навіть тоді, коли, здавалося б, ці злочини були списані на сталінський режим, тобто після ХХ з’їзду КПРС, який нібито засудив культ особи Сталіна. На практиці виявиться, що то була лише імітація очищення радянського суспільства, пов’язана радше з тим, що після смерті Сталіна компартійна верхівка почала розуміти, що зловонний дух цих злочинів перед власним народом може спричинити вибух самої комуністичної системи, тож “хрущовська відлига” лише ослабила ті смертоносні шори, в які СРСР впрягла одну шосту земної тверді, долучивши до неї по війні ще й країни європейського соцтабору-концтабору…
Щоправда, коли, скажімо, з приходом радянських визволителів у Він-ницю там просто розстріляли свідків злочинів комуністів, то пізніше компартійна влада вдалася до більш вишуканих, але не менш цинічних методів знищення самої пам’яті про ці злодіяння своїх попередників. Адже коли по війні про Вінницьку трагедію знову заговорили за кордоном, за вказівкою з компартійних кабінетів тут було знесено і відредаговано ними обеліск, відновлено на місці братських могил паркову зону й збудовано будинок ритуальних послуг. Зрозуміло, що вінничани добре знали, що там насправді, проте ця інформація передавалася лише пошепки між довіреними людьми.
Подібне творилося й на багатьох інших місцях злочинів часів так званого Великого терору та особливо кривавого червня й липня 1941-го, перед самісіньким приходом нацистів. Нелюди-енкаведисти у дні, коли ворог наближався до багатьох українських міст та містечок, вбивали в’язнів тюрем без розбору безпосередньо в камерах, а тих, кому вкоротили віку вже з початком війни, встигали знищувати в якихось потаємних місцях, про які Україна почала дізнаватися лише наприкінці 1980-х, як це було з Биківнею під Києвом, в урочищі Дем’янів Лаз під Івано-Франківськом, у тюрмах Львова, Луцька, Дрогобича, Стрия, Чорткова, Заліщиків, в урочищі Саліна під Добромилем та в багатьох інших місцях. Аби виконати наказ про знищення в’язнів, кати не зупинялися ні перед чим, як це було, зокрема, у Заліщиках, де вони у перших числах липня, коли вже туди підходили нацисти, на залізничному мосту Костриківка-Заліщики облили бензином та підпалили декілька вагонів з тими страдниками, за іншою версією, просто підірвали і скинули у Дністер…
Перелік цих страшних злочинів нашого мартирологу вбирає в себе всю географію країни — від Сяну до Дону, бо, скажімо, на Маріупольщині під час Великого терору, за попередніми даними, комуністи репресували понад 37 тисяч осіб, де разом з українцями особливо постраждали місцеві греки та німці, на П’ятихатці у Харкові розстріляно понад три тисячі наших одноплемінників та 4,3 тисячі поляків з тих військовополонених, яких Червона армія полонила разом із нацистами у вересні 1939-го, коли після підписання пакту Рібентропа-Молотова Сталін разом з Гітлером розпочав Другу світову війну, про що досі “скромно” мовчать наші комуністи та кремлівська пропаганда, вигадуючи різні нісенітниці. До речі, офіційна Москва далі пробує відхрещуватися від своєї нині вже моральної відповідальності за перекручування історичних фактів, пов’язаних зі злочинами комуністичного режиму, який навесні 1940 року, коли НКВС провів так звану “операцію по розвантаженню таборів ув’язнених”, за рішенням Політбюро ВКП(б) від 4 березня того ж року, за яким було розстріляно понад 21 тисячу польських військовополонених офіцерів, державних діячів у восьми концтаборах, створених восени 1939-го. Якраз у Харкові замордували лише частину з них, а неподалік, у Старобільську, було закатовано ще до 4,8 тисячі таких полонених. Тисячі мучеників енкаведисти захоронили таємно у рови біля смоленської Катині, міста Калініна у лісі поруч з селом Мєдним, куди потрапили в’язні Осташовського концтабору. Така ж доля спіткала і полонених поляків з Охновського, Путивльського, Южського, Оранського таборів, хоча хто відає, якою насправді була кількість цих жертв серед 240 тисяч полонених польських військових, державних діячів, наукової та культурницької інтелігенції, серед яких немало українців-західняків… Щоправда, ми цілком достеменно знаємо, що саме Хрущов дав дозвіл голові КДБ Шелепіну знищити 21 857 особових справ про розстріли польських полонених, про що свідчить його резолюція від 3 березня 1959 року на доповідній записці Н-632-0Ш, як і, зрештою, матеріали так званого “Протоколу №1”, який у 2010 році “дозволили” показати світовій спільноті Путін та Медведєв.
З документальними підтвердженнями злочинів Великого терору в Україні ще важче, адже їх нищили відверто і цинічно впродовж десятків років по війні аж до кінця 1980-х. Ще досі для себе відкривають ці страшні злочини Черкаси, де було розстріляно понад 11 тисяч осіб, Одеса, яка втратила у ті страшні часи, за різними підрахунками, від трьох до шести тисяч земляків, з яких було ексгумовано у жовтні 1997-го лише 147 останків. Не менш страшні злочини вчинили комуністи в Сумах, Дніпропетровську, Житомирі, Умані, Полтаві, Луганську, не кажучи про наш Проскурів, та в багатьох інших місцях, які нині потребують подальшого системного розслідування. Адже, по суті, більшість із них виявили ентузіасти-пошуківці, меморіалівці, але аж ніяк не державні органи, які радше, як це було наприкінці 1980-х, старалися саботувати ці факти або ж нічого, по суті, не робили для їх пошуку, розслідування та, зрештою, й меморіалізації на початку та в роки незалежності, хіба що за винятком Західної України і тих міст, де громадськість на цьому активно наполягала.
Звичайно, у подібних побажаннях продовження на державному рівні цієї потрібної роботи ми, на жаль, далі користуємося хіба що умовним відмінком, але нині, як ніколи, варто, на мій погляд, загострити увагу нашого суспільства до цих драматичних сторінок вітчизняної історії. Адже якби ті ж луганчани краще знали про те, хто і за що з тих понад двох тисяч їх земляків був убитий комуністичним режимом у часи Великого терору, останки яких було виявлено неподалік міста в урочищі Суча балка, чи якби донеччани прониклися краще трагедією своїх краян, які лежать на так званому Рутченковому полі біля їх обласного центру, то чи дозволили б нині вони російським зайдам та своїм манкуртам безчинствувати на власній землі? Хтось скаже, що то вже аж ніяк не риторичне запитання, бо, мовляв, ми не в силі коригувати історію, проте, мені здається, варто і подібних опонентів, бодай подумки провести слідами цієї української Голгофи: дивишся, і вони порозумнішають. Адже не може бути, щоб люди мислячі, в яких, дай Бог, усе гаразд з моральними засадами в світогляді, не усвідомлювали б очевидну сув’язь цих історичних уроків та необхідність їх засвоєння в нашій національній пам’яті за допомогою цільових державних програм та політики, які є дотичними до зміцнення засад національної безпеки в усіх її суспільних проявах. Таким людям варто нагадати, що, за свідченнями так званої комісії Петра Погорєлова, створеної напередодні ХХ з’їзду КПРС, якими скористався, виступаючи на ньому, і Микита Хрущов, тільки під час 1937-1938 років у СРСР було репресовано 1 548 386 людей, з яких розстріляно 681 692 особи, тобто по тисячу за добу. Хоча, скажімо, яким було насправді число цих офіційних жертв, зокрема в Україні, досі не відомо, як і те, якою дійсно була ця сатанинська статистика у тій імперії зла, репресивний молох якої був запрограмований на нищення власного народу ще з жовтня 1917-го…
Там, де Ангел несе непосильну ношу…
Власне після прощання з Вінниччиною у понеділок, 4 серпня, активісти соловецького братства в нашій області зробили свою першу зупинку в Меджибожі, де відвідали перший в Україні музей пам’яті жертв Голодомору. Створений він у 2008 році на території тамтешнього музею-фортеці стараннями тодішньої обласної влади і завдяки подвижництву народного художника Миколи Мазура та тієї творчої команди, яку він запросив до себе на допомогу для реалізації цієї благородної мети у рекордно короткі, практично нереальні для будь-кого, але не для нього строки, хоч ця історія потребує вже окремої розмови. Спасибі принагідно директору музею Олегу Погорільцю, який попри вихідний день забезпечив нам цю знакову екскурсію, яка не могла не зачепити всіх членів делегації, навіть тих, хто тут уже бував. Не берусь порівнювати цей музей пам’яті Голодомору зі столичним, на який, так би мовити, більше працював загальнодержавний ресурс, проте наш, подільський, як на мене, має свої очевидні переваги у самій концепції розкриття усього драматизму, даруйте, “геноцидної теми” візуальними художніми образами, засобами, які Микола Мазур побачив у звичних для українського села знаряддях праці та побуту, атрибутиці селянської хати аж до дерев’яних ложок, викладених у вигляді хрестів, разом з іншими художніми образами, зокрема гіпсовими скульптурами оголених людських тіл та лелек над плетеними дитячими колисками у колишніх фортечних казематах, в яких розмістився музей, направду творили апокаліптичні картини та видива, які домальовує вже наша уява від споглядання цих моторошних експозицій.
А ще заразом вражає тут особлива сповідальна аура, яку змогла відчути якось після відвідин музею моя трирічна внучка Єва, яка, походивши там з серйозним виглядом та перепочивши хвильку надворі, запрошувала мене знову піти до музею, назвавши його “церквою”. Якось я поділився цим онуччиним враженням від відвідин музею з Миколою Мазуром, здається, він залишився задоволеним такою дитячою оцінкою свого творчого задуму. Врешті-решт і його Ангел Скорботи у Хмельницькому, хоч і несе свій хрест на плечі, але аж ніяк не благословляє чи застерігає ним. Він просто несе свій Хрест страдницької долі, як і наш народ, якому саме цей, а не інший Хрест судився. Тут, на цьому святому для всіх хмельничан меморіальному місці, свою поминальну літургію соловчани відслужать уже в обідню пору, а їх нечисленна акція викличе непідробний інтерес хіба що у випадкових перехожих. Спасибі нашим колегам з телерадіокомпанії “Місто”, які помітили цю знакову подію. Адже відбувалася вона за день до 76-х роковин початку Великого терору, започаткованого зловісною постановою ЦК ВКП(б) П51/94 від 2 липня 1937 року “Про антирадянські елементи”, коли вже 5 серпня того ж року наказом НКВС СРСР №00447 розпочалося божевілля тотальних репресій, що викосили тільки на Хмельниччині, за офіційними даними, до 53 тисяч наших земляків з отих понад 120 тисяч репресованих, які додадуться до Соловецького мартирологу Поділля та України в цілому.
На запитання, чому саме на Поділлі, на території історичної Великої Волині, на якій розміщено нині і частину Хмельниччини, та сусідній Житомирщині число жертв Великого терору зашкалює, даруйте, середні цифри цього мартирологу порівняно з іншими регіонами України, відповідь доволі зрозуміла. Її чітко формулювали для себе компартійні верховоди у Києві та Москві, добре знаючи, що саме тут існував запеклий рух спротиву червоним окупантам, а ще їх на той час не менше непокоїла близькість кордону з потенційним ворогом, насамперед з Польщею, тож разом з українцями польській меншині тут особливо дісталося від тотальних репресій комуністів, хоч, здавалося, цей ненаситний молох мав уже задовольнитися безмірними кривавими жертвоприношеннями Голодомору 1932-1933 років…
Не дивно, що на Поділля Москва відрядить одного з найдосвідченіших чекістських катів Івана Корабльова, який безчинствував на Вінниччині, вимагаючи щораз збільшення лімітів (!) на репресії та розстріли подолян, які у 1937-му досягли 159 576 осіб, а у 1938-му — ще 108 006 осіб. Не важко уявити, скільки прокльонів впало на голови бузувірів у людській личині з Вінницької обласної “трійки” у складі секретаря обкому Чернявського, начальника обласного НКВС Тимофеєва та місцевого облпрокурора Ярошевського, на всіх катів з “трійок” та “двійок”, які своїми підписами скріпляли смертні вироки людям, яких вони ніколи в очі не бачили…
У Вінниці, як, зрештою, і в нашім краї, інтерес до місць комуністичних репресій публічно озвучить уже в березні 1988 року республіканська газета “Молодь України” з подачі місцевих активістів об’єднання “Істина”, а в нашому місті цю проблематику почне активно порушувати спершу об’єднання “Спадщина”, а невдовзі осередки зароджуваного Руху, про що вже мені неодноразово і детально доводилося писати. Звичайно ж, ця несуєтна тема постійно потребує уваги. Та що я особисто міг того дня показати у Хмельницькому своїм друзям-соловчанам, крім Ангела Скорботи та пам’ятної стели на військовому цвинтарі, які поки що є єдиними меморіальними нагадуваннями хмельничанам про ті страшні часи, які пережили їх батьки і діди, якщо, звичайно, пережили? Як мав їм пояснювати, що в нашому демократичному місті вже роками після трагічної смерті міського голови Михайла Чекмана, з ініціативи якого, власне, з’явився Ангел Скорботи, лише ведуться розмови про меморіалізацію трагічних місць, пов’язаних з комуністичними репресіями біля “Спецкомунтрансу”, на території якого у двох ровах восени 1966 року заривали останки закатованих у застінках тюрми НКВС, що були на місці нинішнього центрального універмагу чи біля старого цвинтаря на вулиці Рибалка біля “Легпрому”, або ж біля насипу-дамби на Інститутській, куди також ночами звозили цей страшний вантаж? Не кажучи вже про те перше поховання, а не заривання останків цих мучеників, яких знищували енкаведисти під час Великого терору і перед приходом нацистів на території проскурівської тюрми НКВС, яке виявили жителі міста вже восени 1941-го у парковій зоні, неподалік від катівні НКВС, яких вони поховали за християнським звичаєм скраю старого цвинтаря на Кам’янецькій, на останках яких у березні-квітні 1944-го компартійна влада наказала ховати померлих від ран визволителів нашого міста. Важко навіть порівнювати нині рівень цинізму тих партноменклатурників, які давали цей наказ, і тих, хто приймав рішення про замітання слідів своїх попередників-садистів восени 1966-го, але це також є фактом історії нашого міста й України загалом. На жаль, подібне мародерство з нашою історією відбувалося донині. Згадаймо, як у роки режиму Януковича збиткувався з нашої національної пам’яті провокатор та лжеісторик Дмитро Табачник, якому було довірено освітянську галузь, що виробляли в Інституті національної пам’яті та Держархіві керівники-комуністи, яких туди недаремно парламентська фракція КПУ відрядила за своєю партійною квотою.
Прикро про все це говорити, хоча, щиро кажучи, особисто я вже не бачу важелів впливу та аргументів, які б у нашому місті зрушили цю справу з місця, хоча у нашої влади нині вистачає часу і, видно, коштів на облаштування, скажімо, нового варіанту меморіалу на військовому кладовищі, де з’являться стели з прізвищами загиблих на війні проскурівчан, чим чомусь не переймалися батьки міста в радянські часи. Вочевидь, і це треба робити, якщо врахувати, що в даному випадку ми фактично розвінчуємо відвертий антисемітизм компартійної влади, яка не квапилася свого часу дописувати на наших меморіалах прізвища загиблих на фронтах проскурівчан-євреїв. Проте чому за останні півтора десятка літ, незважаючи на переконливу доказову базу, з якою нам вдалось ознайомити хмельницьку громаду зокрема на сторінках “Проскурова”, так і не вдалося встановити цих декілька, нехай і скромних обелісків біля трагічних місць, де досі лежать неприкаяні жертви комуністичних репресій, мені просто незрозуміло. Ця історія вже нагадує своєрідний історичний ремейк, квінтесенція якого у попередженні, що стається з тими народами, які забувають про уроки власної історії…