Деміфологізація міфу і відродження гідності
Проминуле двадцяте століття ми звикли краяти на такі приблизно сегменти: до революції — після революції… до війни — після війни… до Чорнобиля — після Чорнобиля… до незалежності — після незалежності… Були в означених мною часових відтинках-періодах і свої підперіоди, одначе зараз не в класифікації суть.
Деміфологізація міфу і відродження гідності
Проминуле двадцяте століття ми звикли краяти на такі приблизно сегменти: до революції — після революції… до війни — після війни… до Чорнобиля — після Чорнобиля… до незалежності — після незалежності… Були в означених мною часових відтинках-періодах і свої підперіоди, одначе зараз не в класифікації суть.
А ось відлік століття двадцять першого, загалом кажучи, почався для України… з Майдану, який згодом наречуть Революцією. Революцією гідності. А майже кожна революція закінчується війною. Зазвичай громадянською. Але оскільки історія довела, що в Україні громадянська війна неможлива, її можна тільки привнести ззовні, то її, війну, й досі намагається розпалити на українських просторах нація нашого північно-східного сусіда. Та сама нація, що свого часу народила людству Толстого, Менделєєва, Пирогова, Сахарова… Очевидно, в НАШ час ця нація не має людини такого ж рівня інтелекту, моралі, відваги, рівня такої ж, кажучи по-російському, “нравственности” — тобто рис, які були властиві згаданим мною особистостям і які б давали їм право мовити своє ваговите й тверде слово: кінчай, мовляв, Владімір Владімірович, оцю криваву кашу, що її ти сам заварив, знеславив увесь рід слов’янський. Кінчай, бо терпіння народу не безмежне…
Припустімо, одначе, що ось такий мудрий та відважний чоловік таки знайшовся в Росії. Також припустімо, що Путін його почув. Почув слова про “терпіння народу не безмежне”. Гм… Але ж насправді той зомбований, задурманений сатанинсько-геббельсівсько-кисельовською пропагандою народ буквально закоханий у свого президента! І терпіння того ошуканого народу БЕЗМЕЖНЕ. Як здавалося воно колись невичерпним і для німців, теж закоханих у свого вождя, обожнюваного всіма фюрера.
Але ж ми з вами знаємо про закон маятника. Знаємо, чим скінчилося обожнювання біснуватого єфрейтора. Молимо Господа, щоби той історичний маятник якомога скоріше хитнувся в протилежний бік і для біснуватого полковника КДБ. І пригадаймо про всяк випадок слова Пушкіна про страшний і жорстокий російський бунт: “Не приведи Бог видеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный…”
18.07.2014.
+ + +
Михайло Слабошпицький у книзі “Гамбіт надії” згадує, що 1991 року якимось дивом на сторінки газети “Московский комсомолец” потрапив вірш нині покійного російського поета Анатолія Брагіна із с. Пашкове Тульської області. Вірш-розмова дорослого сина з матір’ю-Росією, у якому він не вмовляє її притишити свої імперські амбіції щодо інших народів, а вимогливо наполягає: “Ослабь, Россия, наконец, свои объятия тугие…” Це справді дивовижна поезія. Дозволю собі лише уточнити, що вперше цей вірш був опублікований не “Комсомолкою”, а газетою “Литературная Россия” приблизно у 1990 році (а “Московский комсомолец”, видно, передрукував його текст). Мені тоді довелося використати цього вірша в якомусь зі своїх публіцистичних виступів. Не стану витрачати час на пошуки тієї публікації (просто уточнюю, де вперше був надрукований вірш).
Ослабь, Россия, наконец,
Свои объятия тугие!
Они не мы, они другие:
Иных кровей, иных сердец.
Не волоки их за собой,
Пускай идут своей дорогой!
И больше никогда не трогай
Детей, рожденных не тобой!
Так і не почула Росія мудрого голосу тульського поета, який не дожив до російської “братерської” агресії супроти України.
25.07.2014.
+ + +
Не знаю, як і чим саме завершиться кривавий двобій між Росією і Україною. Я — не міфічна Кассандра, не якийсь там карпатський мольфар чи “латиніст” Нострадамус, але в одному впевнений твердо: російським правителям, надто ж імператорові Путіну, гарантовані загальноукраїнське презирство та всенародна зневага. Уже назавжди. Як мовлять у моїй Сергіївці — до скончанія віку! Презирство, зневага, довічні материнські прокльони. І, звісно ж, ненависть.
Невже він (і вони) цього не розуміє? Невже вони (і він) такі тупоголові?
30.07.2014.
+ + +
Телепрограма “Розсміши коміка”. З-посеред тих, хто виступає на “общепонятном”, трапляються іноді й сміливці, які виголошуть свій гумор державною мовою. Один із членів журі по завершенню отого українського гумору великодушно мовив: “Хоть я, по сути дела, ни черта не понял из только что сказанного по-укрАински… Но публика так заразительно хохотала, что я невольно тоже заржал…”
Оцього російськомовного члена, який регулярно приїздить на ці “смішні” передачі, хочеться запитати: “Какого черта постоянно торчишь в жюри, не имея ни малейшего представления о языке титульной нации? Какого черта высказываешь свое убогое мнение о вещах, тобою не понятых, чуждых уровню твоего интеллекта? За башлями, небось, прикатил? А вот представь себе: ты восседаешь в жюри, в самой белокаменной, и, выслушав очередного соискателя на лавры победителя, говоришь: “Хоть я, по сути, ни черта не понял из сказанного на РУССКОМ языке…” Ну как? Представил?.. То-то же.
9. 08.2014.
+ + +
Питаєте, що я зараз читаю. Не читаю, а перечитую, бо на відкриття нових талантів просто бракує часу. Не забувайте, що, крім книжок, існує ще й періодика. В одній із українських газет перечитав прецікаву статтю критика Н. “Чому свобода з острахом зазирає у скриньку Пандори?” (не вказую прізвища автора статті, бо надто шаную, давно і щиро, цього чоловіка). Матеріал глибокий змістом, витончений стилем, дотепний гумором — ненав’язливим, ніби й непомітним на перший погляд.
Хто така Пандора, читачі, мабуть, знають. У мене в цю мить нема під рукою словника античної міфології, але пам’ятаю: Пандора — то така собі скандальна і предопитлива тітонька (чи богиня?), котра мусила знати геть про все на світі (ви, читачу, часом не здибали такої?), і всюди, просто кажучи, стромляла свого цікавого носика.
Броніслав ГРИЩУК