Ми вже повідомляли, що цьогоріч, вперше за останні роки, офіційні заходи з нагоди роковин Великого терору 1937-1938 років, які відбуваються в російській Карелії, не відвідала українська делегація. Її організатори обійшлися лише телеграмою на адресу керівників Петрозаводського Товариства української культури “Калина” з цього приводу, яку озвучила на мітингу-реквієму 5 серпня у Сандармосі її беззмінний лідер Лариса Скрипникова. Про це повідомив згодом голова Київського товариства політв’язнів та репресованих Григорій Куценко, який надсилав наше звернення в Карелію. Як стало відомо з оповіді пані Скрипникової по телефону, на цьому заході офіційна влада не надто квапилася давати слово комусь із наших земляків. Тож цю місію їй вдалося виконати всупереч організаторам мітингу-реквієму в Сандармосі, хоч зміст телеграми українських соловчан не містив нічого екстремістського, адже ми тільки висловили сум, що не можемо цьогоріч бути присутніми і вшанувати разом з учасниками цього меморіального заходу пам’ять загиблих від рук сталінських катів своїх земляків. А ще стало відомо, що того дня українську громаду тут представляла лише невеличка група наших мужніх земляків, які приїхали з Петрозаводська разом з Юрієм Дмитрієвим, котрий на офіційному мітингу вирішив не виступати у знак солідарності з українцями. Ця невеличка група “калинян” після мітингу помолилася біля пам’ятника “Убієнним синам України”. А сам мітинг, як повідомили звідти, відбувався лише задля годиться, як і всі інші подібні меморіальні заходи з цього приводу в Карелії нинішнього року, про сумну перспективу яких там та на Соловках ще торік говорили наші друзі-росіяни з тамтешнього “Меморіалу”.
Даруйте, шановні читачі, за цю передмову, проте ці наголоси доводиться ставити, аби ви зрозуміли, чому активісти “Соловецького братства”, в яке входять усі, хто брав участь у цих патріотичних прощах на Соловки, цьогоріч відмовилися їхати в далеку Карелію. Наші друзі звідти також радили не випробовувати долю, бо ніхто нам не міг дати жодних гарантій щодо безпечного перебування нині на російській землі. Тож попри те, що серед нас є доволі відчайдухів, з яких чи не найпослідовніший Григорій Куценко, який до останку перебирав різні варіанти нашої поїздки в Росію у ці серпневі дні, проте і він після багатьох консультацій переконався, що цьогоріч така поїздка в Карелію та на Соловки неофіційної української делегації не можлива. І справді, якщо у минулі, більш “демократичні” для Росії часи до нашої делегації завжди була прикута найпильніша увага тамтешніх спецслужб, то чого від них можна чекати нині? А якщо згадати, що члени нашого братства були серед найактивніших учасників Революції гідності у Києві, а місце біля флагштоку на Майдані стало майданчиком, де ми могли там знайти один одного у будь-яку пору доби щодня, та й те, що фото багатьох наших братчиків з тих буремних подій у столиці без проблем можна вичислити в Інтернеті тим, кого це могло б зацікавити в Росії, то неважко уявити сумні перспективи перебування нашої делегації в Карелії чи навіть можливості перетину білоруського кордону. Також нескладно передбачити, якщо б нам судилося перетнути білоруський кордон, наші подальші перспективи на російській землі. Адже вилученням із делегації опального для російського ФСБ дослідника соловецьких таємниць, письменника Сергія Шевченка, якого позаторік висадили тут з автобуса, чи примітивною провокацією з вишукуванням уявних наркотиків у нашому автобусі біля Медвежегорська, чи постійним слідкуванням за нашими діями з боку феесбешної спецури, вочевидь, не обійшлося б. Якби з якогось дива нас і пропустили б у Росію, то хтозна для якої мети, адже за уявленням російських спецслужб, цьогоріч сюди збиралося їхати зо три десятки справжніх українських націоналюг, “правосеків”, “укрів”, “бандєровцев”, “фашистів”, чи як вони нас нині ще називають. Он, днями якісь відчайдухи у Москві на сталінській висотці підняли український стяг та перефарбували у колір нашого прапора величезну зірку на її шпилі, так їм уже обіцяють по сім років ув’язнення. А тут справжні резиденти “бандєровцов” могли з’явитися з ненависними для Кремля українськими прапорами, у вишиванках під Пітером, у Сандармосі чи на Соловках! Погодьтеся, для нинішньої російської влади це було б занадто і, скажімо, навіть невинна поява українського прапора у Петрозаводську, Сандармосі, на Соловках розцінювалася б як справжнє святотатство та наруга над ідеєю “руского міра”, яку нині зі зброєю в руках кремлівські найманці, військові, увесь їх бандитський кримінальний маргінес пробують насадити на сході нашої країни. Пригадується, як ще торік підозріло приглядалися наші “куратори” до тієї національно-патріотичної феєрії, яку ми своїми прапорами та вишиванками демонстрували на всіх офіційних заходах, зумівши навіть там, на Соловках, створити з російськими меморіалівцями історичний клуб “Соловки-2013”.
Тож після тривалих роздумів поміж собою наші соловчани, яким у відчайдушності не відмовиш, але у реалістичному ставленні до цих аргументів також, вирішили цьогоріч змінити формат щорічної прощі і проїхатися символічною Хресною дорогою України — меморіальними місцями, пов’язаними насамперед із беззаперечними свідченнями комуністичних репресій, не забувши принагідно відвідати й святі для українців історичні місця, які засвідчують незламність нашого національного духу у козацькі часи, в епоху Української національної революції, героїки ОУН-УПА…
Маршрут наш проліг дев’ятьма областями — Київською, Черкаською, Вінницькою, Хмельницькою, Чернівецькою, Івано-Франківською, Тернопільською, Рівненською, Волинською, Житомирською, розпочавшись, за традицією, 3 серпня недільною літургією у Свято-Покровській автокефальній православній церкві у столиці на Подолі. Власне, з Києва і розпочнеться наша символічна Хресна дорога, першою “стацією” якої стане Жовтневий столичний палац, який свого часу був однією з найжахливіших катівень ЧК, ГПУ та НКВС…
Тієї неділі на вулиці Інститутській, яка, власне, отримала назву від інституту шляхетних дівчат, який до революції розміщувався у приміщеннях Жовтневого палацу, ще височіли дві майданівські барикади — найкривавіша “Львівська брама” під аркою пішохідного моста й нижня навпроти “союзкоопу”. Тож наша делегація піднялася сюди зверху, пройшовши урочистою ходою до меморіального Хреста пам’яті жертв цієї колишньої катівні НКВС, біля якого поклали вінки та квіти, відслужили першу поминальну літургію. Її проведе отець Дмитро (Каран), який стане духівником делегації впродовж усієї прощі. Молилися не лише за убієнних у цій розстрільній в’язниці енкаведистів, але й за Небесну сотню — тих українських патріотів, які полягли неподалік у криваві лютневі дні року 2014-го, та тих героїв, котрі нині проливають кров за нашу незалежність на Донбасі. Звичайно ж, невдовзі ця вулиця змінить свою назву, в якій увіковічиться героїка Революції гідності, а десь тут, можливо, біля вуличного тротуару, де снайпери-садисти поклали найбільше наших патріотів, невдовзі постане новий меморіал на честь героїв Небесної сотні. Але того дня цей скромний меморіал на згадку про жертви комуністичних репресій був місцем щирої молитви за ними всіма. Тож був у цій поминальній акції, як мені гадається, свій символічний зміст, який єднав ці драматичні епохи та події нашої минувшини й сьогодення, щоправда, з принциповою різницею в історичному виборі своєї долі між цими поколіннями українців. Адже одні з них стали жертвами комуністичного режиму, який утвердився на нашій землі, коли в українців забракло сили до спротиву, а інші, наші сучасники, загинули ось тут, обабіч цих схилів Інститутської, біля Жовтневого палацу декілька місяців тому, гинуть нині на Сході у героїчному протистоянні з тим породженням імперсько-комуністичного молоху, що позарився нині на нашу незалежність та державність.
Власне, думки про це не покидатимуть нас упродовж усієї нашої прощі Україною, а сакраментальні питання: чому нам, українцям, не вдалося відстояти власну незалежність та державність у різні епохи, починаючи з Хмельниччини, змагу гетьмана Мазепи, в часи УНР, спротиву ОУН-УПА, будуть хвилювати всіх нас, ставатимуть предметом гарячих дискусій, будитимуть сумління, як це, зрештою, нині відбувається з усіма тими українцями, які, здається, аж на генетичному рівні усвідомили страшну загрозу власній нації…
А щодо Жовтневого палацу, то це вже окрема тема, адже досі тут діє так званий міжнародний центр культури і мистецтв і навіть, щоб підійти до меморіального пам’ятника жертвам комуністичних репресій, треба пройтися “алеєю зірок”, ідея якої виникла тут у чиїйсь дебільній уяві. Цікаво, що відповіли б ці “звьозди” чи та істерична феміністка, яка з оголеними персами та з бензопилою під заохочувальний регіт провокаторів-медійників і зівак два роки тому зрізала тут неподалік дерев’яного Хреста, якби знали, що насправді відбувалось у цих приміщеннях у 20-і та 30-ті роки минулого століття, коли тут містилися центральні органи спершу “чека”, потім “гепеу”, а далі “енкаведе”, про п’яні та криваві оргії комуністичних садюг у підвальній розстрільній тюрмі, де навіть підлогу у підвалах заливали бетоном похилою до центру приміщень, де містився отвір, щоб їм легше було змивати кров катованих там людей? Саме звідси у ті криваві часи щоночі від’їжджали машини, навантажені по криваві вінця горами трупів закатованих українців, яких заривали у Биківнянському лісі під Києвом, що став своєрідним аналогом підпетербурзької Левашовки, куди звозили та заривали замордованих чекістами у катівнях Пітера у ті ж часи. Власне, саме у Биківнянському лісі нині знаходяться найбільші захоронення жертв комуністичних репресій в Україні, які науковці обчислюють у понад 100 тисяч закатованих у застінках НКВС українців. Нині відомі прізвища лише 14191 особи. Як і у Вінниці, в нашому Проскурові та в ряді інших подібних місць, першими ці злочини було розкрито під час німецької окупації. Зрозуміло, нацистам не розходилося тоді про їх дослідження, ці факти вони використовували у своїй антикомуністичній пропаганді. Проте саме ці факти і стали первинною доказовою базою у дослідженнях цих страшних місць ентузіастами-пошуківцями вже наприкінці 1980-х, як не старалася радянська влада їх приховувати, перекидаючи свої злочини на нацистів. Так було і в Биківні, де лише у 1989 році офіційна четверта державна комісія під тиском неспростовних доказів визнала, що тут захоронені жертви комуністичного режиму. Три інші державні комісії, що нібито працювали над цим у 1945, 1971, 1987 роках, твердили інше й нищили документи про свідчення злочинів комуністичних поплічників.
Восени 1943-го, коли йшли кровопролитні бої за Київ, який Сталін, як відомо, наказав будь-що звільнити до роковин “жовтня”, цей зловісний палац був зруйнований радянськими бомбардувальниками і відбудований лише у 1957 році. Зберігаються свідчення багатьох робітників, які працювали на відбудові цих руїн, що у підвальних приміщеннях, тюремних камерах бачили написи на стінах з прокляттями комуністичним катам, є багато інших документальних підтверджень того, які жахливі злочини тут вчиняли. Незрозумілим є тільки те, чому тут досі не постав бодай музей історії тоталітаризму, ідея якого виникла ще у 1992 році? Ця катівня є своєрідним документальним доповненням тих кривавих комуністичних злочинів, меморіальні місця яких ми невдовзі відвідаємо в усіх дев’ятьох областях нашої країни. Будуть вони різними за своїм художнім втіленням, великі чи менші за розміром, різні у творчій символіці, проте обов’язково зачіпатимуть сумління, змушуватимуть до несуєтних роздумів про долю власного народу, як ті криваві Христові рани на шляху Спасителя до його Голгофи…
(Далі буде)
На фото: Хрест біля Жовтневого палацу; меморіал жертвам
“Биківнянських могил”